Hімецький різдвяний ритуал прижився в Російській імперії в 1740-х роках і невдовзі став центром річного циклу в тутешніх містах, а далі в родинах дворянських, купецьких та, згодом, і різночинських. Православна церква активно боролася з цими язичницькими новотворами. У селах святочні обряди залишалися здебільшого незмінними. І лише Гоголь через сто років привідкрив фантастичну фольклорну завісу над різдвяними та іншими магічними дійствами. Насамкінець той ритуал дістався і сіл. За німецьким же звичаєм на свята опоряджувалася ялинка, прикрашена ласощами, яблуками, горіхами, а пізніше й іграшками. Супровід їй складали чарівні різдвяні казки та містерії. Тільки аж на межі ХІХ-XX століть і в Росії зроблена спроба поєднати зимове сонцестояння і опівнічні чари з домашнім родинним затишком. Завдяки дитячій казці «Лускунчик» німецького казкаря Гофмана та з легкої руки Чайковського, котрий розгорнув тему однойменним балетом, прем’єра якого відбулася в Петербурзі в 1892 році, те більш-менш вдалося.
І вже в 1907 році «Голос Юга» заманював оголошеннями покупців, аби замовляли новорічні прикраси у варшавському магазині «Вальдгам». Поляки пропонували єлисаветградцям отримати «Нову паризьку колекцію» за вкрай дешевої ціною – 4 рублі 75 копійок з пересилкою. Та колекція складалася з прапорців, свічок, підсвічників, паризьких пташок, бразильських метеликів, хлопавок, зірок, картонних і ватяних звірят, кульок і японських ліхтариків. Утім, у Єлисаветграді теж був «Віденський магазин» такого профілю на Дворцовій.
Але частіше наші містяни святкували Різдво і Новий рік не дома – тоді це трактувалося занадто ексклюзивним і незвичним «новодєлом». Напередодні 1910 року, єлисаветградців, наприклад, закликали відмовитися від новорічних візитів у гості. В оголошеннях газет 30 грудня 1909 року сповіщалося: «Особи, котрі хочуть прийняти участь у взаємних привітаннях Новорічного дня, запрошуються до приміщення Громадського зібрання». Таку саму акцію влаштував Єлисаветградський сільськогосподарський клуб на розі вулиць Петрівської та Великої Перспективної.
Під час Першої світової війни в патріотичному пориві, коли Петербург перейменували в Петроград, а начальник Єлисаветградського кавалерійського училища Петерс став раптом Камнєвим, – тоді ж у 1916 році Священний Синод вимагав бойкотувати ялинки як ворожу німецьку ідейну міну. Церковникам це вдалося – 1917-й у Єлисаветграді зустріли з Різдвом без звичних уже зелених красунь. Після революції більшовизм, як всяка нова релігія, назвав конкурентів-церковників носіями шкідливих забобонів і намагався знищити їх вплив на маси. Правда, якийсь час Ленін і компанія ще їздили на новорічні дитячі ранки. Та на кінець 1920-х різдвяне деревце було неформально заборонене, хоча деякі старі більшовики тайкома наряджали домашні ялинки, переконані, що сюжети Гофмана, братів Грімм та Андерсена, на яких вони виросли, не мають прямого стосунку до культу немовляти Іісуса. Спеціально призначені люди виявляли порушників, як і на Великдень. Так тривало з десяток років. Раптом офіційну позицію влади радикально змінено наприкінці 1935 року. Хрущов згадував: «Позвонил мне Сталин и говорит: «Приезжайте в Кремль. Прибыли украинцы, поедете с ними по Москве, покажете город». Я тотчас приехал. У Сталина были Косиор, Постышев, Любченко… «Вот они, – говорит Сталин, – хотят посмотреть Москву. Поедемте». Вышли мы, сели в машину Сталина. Поместились все в одной. Ехали и разговаривали… Постышев поднял тогда вопрос: «Товарищ Сталин, вот была бы хорошая традиция и народу понравилась, а детям особенно принесла бы радость – рождественская елка. Мы это сейчас осуждаем. А не вернуть ли детям елку?». Сталин поддержал его: «Возьмите на себя инициативу, выступите в печати с предложением вернуть детям елку, а мы поддержим».
Двадцать восьмого грудня того ж року другий секретар КП(б)У Постишев опублікував у «Правді» лист, опертий на епізод з казки Андерсена із заміною Різдва на Новий рік: «В дореволюционное время буржуазия и чиновники буржуазии всегда устраивали на Новый год своим детям елку. Дети рабочих с завистью через окно посматривали на сверкающую разноцветными огнями елку и веселящихся вокруг нее детей богатеев.
Почему у нас школы, детские дома, ясли, детские клубы, дворцы пионеров лишают этого прекрасного удовольствия ребятишек трудящихся Советской страны? Какие-то, не иначе как «левые» загибщики ославили это детское развлечение как буржуазную затею.
Следует этому неправильному осуждению елки, которая является прекрасным развлечением для детей, положить конец. Комсомольцы, пионер-работники должны под Новый год устроить коллективные елки для детей. В школах, детских домах, в дворцах пионеров, в детских клубах, в детских кино и театрах – везде должна быть детская елка! Не должно быть ни одного колхоза, где бы правление вместе с комсомольцами не устроило бы накануне Нового года елку для своих ребятишек. Горсоветы, председатели районных исполкомов, сельсоветы, органы народного образования должны помочь устройству советской елки для детей нашей великой социалистической родины».
Московська школярка Майя Петерсон написала батьку, котрого недавно зняли з поста коменданта Кремля і перевели до Київа на посаду помічника командуючого військовим округом: «Товарищ Постышев велел всем детям делать елку. Для нее мы сами делали игрушки, а Игорь соорудил большую красную звезду с лампочкой внутри – на верхушку».
Колективні ялинки тоді ніби влаштували у всіх містах і навіть у колгоспах. Про ялинку у Кірово 1936 року знайти даних поки що не вдалося.
Новий рік швидко став найпопулярнішим радянським святом. Однак, реально можна зіслатися і на спогади про життя в знаменитому трифоновському «будинку на набережній»: «Из жителей Дома не праздновали Новый год только бывшие рабочие, сохранившие пролетарские вкусы и привычки, такие как семьи премированного жильем прораба Михаила Тучина (он работал в Парке Горького и часто приходил домой пьяный) и малограмотного и политически недостаточно развитого Бориса Иванова. Жена Иванова, Елена Златкина, была, возможно, единственной еврейкой в Доме правительства, которая не проявляла интереса к социальной мобильности через культурную адаптацию. Один из ее братьев, Илья Златкин, стал дипломатом, а потом видным историком Монголии; Елена, даже после выхода на пенсию, оставалась портнихой – в паре с мужем, который оставался пекарем. Дочери Тучина и Иванова были подругами; Зинаида Тучина, чьи родители редко бывали дома, часто обедала и ужинала у Ивановых. Их тоже мало волновали новогодние радости сверстников».
Ось ще замальовка: «Зимние каникулы, конец декабря 1936 года. Елки в витринах магазинов, елки в руках раскрасневшихся на морозе прохожих – все готовятся к радостной встрече Нового года. Но особенно весело на Манежной площади, напротив Кремля. Тут на глазах вырастает сказочный город: избушки на курьих ножках, пряничный домик, домик куклы Мальвины, лес из елок, зверинец на открытом воздухе, детский «аэропорт», с которого будут подниматься с маленькими пассажирами воздушные шары – монгольфьеры, огромная двадцатиметровая елка, украшенная необыкновенными игрушками. Вот веселый Буратино в блестящем колпачке, Царевна-Лебедь, Золотая Рыбка, другие сказочные персонажи любимых детских спектаклей. Их нетрудно заметить – эти игрушки сделаны в рост маленького ребенка и выглядят особенно весело среди блестящих украшений и елочных огней удивительно нарядной в зеленом бархате елки».
Хтось у голій і босій тоді Катеринівці або Обознівці неподалік окружного центру та і в самому глибоко провінційному Кірово може уявити собі щось подібне?
У війну, ясна річ, кіровоградцям було не до ялинок.
А от окупанти-німці навіть у важкому для них 1944 році відзначили тут Різдво і Новий рік біля високої щедро вбраної лісової гості. Танкіст Брюнер згадував: «У Кіровограді знаходився полковник Рудель зі своєю ескадрильєю пікірувальних бомбардувальників, при якій був танцювальний оркестр, що розважав солдат шлягерами і шоу. У мене особисто з Руделем пов’язані не дуже добрі спомини. У місті знаходилася також солдатская радіостанція «Густав», що давала святковий вечір, на якому хотів побувати і я. Я стояв перед вхідними дверима, не маючи запрошення. Хоч був аншлаг, але якщо було бажання в широких проходах можна відшукати стоячі місця для кількох солдатів. Під час суперечки з польовим жандармом-білетером, прямо до мене підійшов Рудель, для котрого, ясна річ, призначалося місце в першому ряду, і загорлав на мене: «Якщо ви негайно не заспокоїтесь, я накажу вас арештувати!» Облаяти чи навіть заперти за бажання подивитися виставу у вар’єте? Я сприйняв цю витівку «першого льотчика» Гітлера занадто зухвалою. У зайнятого лише самим собою і демонструючого владу, насолоджуючись нею, не було ні найменшого співчуття до потреб простого фронтовика».
Фельдмаршал Еріх фон Манштейн, генерали Шьорнер, Вйолер, льотчик-винищувач Хартманн, той же Рудель, хоч і не вживав хмільного, та інші військові знаменитості у компанії весело зустріли у Кіровограді свята, зовсім не відчуваючи, що йде вже п’ята воєнна зима. Адже стіл в апартаментах командувача ординарці сервірували, як у першокласному ресторані: починали із супів, далі – головні м’ясні страви, потім – десерти. А на дижестив ординарці на срібних підносах подавали коньяк і сигари. Особливо прикметним був подарунок фельдмаршала фон Рундштедта із Франції, котрий прислав устриці на льоду. Манштейн віддячив діжечкою чорної ікри та ящиком вірменського коньяку. Певно у Манштейна, вважали підлеглі, була налагоджена мережа постачання із-за лінії фронту. Посилки відправлялися спеціальним літаком на відстань «всього» 3500 кілометрів. Всюдисуще «солдатське радіо» донесло у вуха Брюнера цю новину, а він увічнив її у своїх спогадах.
Далі описувати по післявоєнних роках пригоди новорічно-різдвяної ялинки немає сенсу – кожен може додати щось своє. І воно буде не лише цікавим, але й дуже схожим.
Леонід Багацький