Жовтий Клин. Українці почали освоювати Поволжя у XVII столітті

У період Середньовіччя ці регіони належали до Золотої Орди, де в основному переважали кочові тюркські етноси. Після розпаду цієї держави в XV столітті виникла низка ханств, наймогутнішим із яких було Кримське. Також у Поволжі з’явилися ханства, зокрема Казанське й Астраханське. Останні стали об’єктом експансії Московії, яка прагнула освоїти золотоординський простір. У 1550-х роках, за часів правління царя Івана Грозного, вони були підкорені московітами.

Однак завойовникам потрібно було освоїти ці території, окультурити їх, закорінити тут землеробське населення. Зробити це з допомогою росіян-московітів було складно. І немалу роль в освоєнні Поволжя відіграли саме українці. Адже цей регіон був степовим, як і степи Північного Причорномор’я, які заселив український люд. Тому для українців поволзькі степи виявилися ніби «своїми».

І козаки, і чумаки

Заселення українцями Поволжя почалося ще з середини XVII століття. Щоб організувати оборону від кочівників, московські урядники почали селити тут українських козаків, які служили в залогах волзьких міст і на пограниччі, так званих сторожових лініях. Петро І спеціально наполягав на тому, щоб тут поселяли саме українців.

У 1718 році на Поволжі почалося спорудження сторожової лінії із центром у місті Царицин (нинішній Волгоград). Сюди в 1732 році переселили 537 сімей українських козаків, які заснували кілька слобод. Серед них – слободу Дубівка, яка стала центром заснованого в 1733 році Волзького козацького війська, котре складалося з українських та донських козаків.

Надволжя стало місцем міграції українського козацтва, яке в той час зазнавало утисків на Гетьманщині та Слобожанщині. Для українців цей регіон ніби став «новою Січчю». Адже тут, незважаючи на небезпеки пограничного життя, існувала воля. А влада державних структур не особливо давала про себе знати.

Не випадково на Поволжі в 1774 році розгорілося повстання під проводом Омеляна Пугача (Пугачова). Цього ватажка підтримало Волзьке козацьке військо, а українська Дубівка охоче перейшла на бік повстанців.

Загалом український чинник у Пугачовському повстанні був одним із головних. Фактично це було повстання українських козаків разом із російськими казаками (яїцькими, донськими) й тюркськими народами Поволжя, Приуралля, Західного Сибіру проти російського самодержавства. Тому після придушення цього повстання, у 1776 році, Волзьке козацьке військо розформували. У часі це майже співпало з ліквідацією Запорізької Січі в 1775 році. Таким чином Катерина ІІ вирішила розправитися з українською козацькою вольницею.

Дещо пізніше, ніж українські козаки, на Поволжі з’являються українські чумаки. На відстані 300 кілометрів на схід від міста Саратова розташоване озеро Ельтон, на дні якого є поклади солі.

Соляний промисел розпочався тут ще в XVII століття. У 1747 році видобування солі на цьому озері та її продаж, який давав великі прибутки, стали монополією царського уряду. Однак доставка солі з Ельтона до Саратова, де існувало спеціально створене Соляне комісарство, була непростою справою. Адже транспортувати сіль постійно зважали кочівники-калмики, які чинили напади. Тому царські урядники почали використовувати українських чумаків, які мали досвід такого непростого й ризикованого транспортування. Першими прибули сюди чумаки з Харківщини й Полтавщини.

У другій половині XVIIІ – на початку ХІХ століття на протилежному березі Волги від Саратова козаки й чумаки заснували низку слобод та хуторів. Серед них найзначнішою стала Покровська слобода (зараз місто Енгельс). До речі гербом цього міста є віл, який везе сіль.

Царський уряд надав українським чумакам Поволжя певні привілеї. У 1797 році їх звільнили від військових повинностей, податків, наділили землями, як державних селян приписали «до Ельтонського озера». Ці чумаки творили окремий соціальний стан з певними привілеями. При цьому вони підтримували зв’язки з чумаками України, які приїжджали на Поволжя купувати сіль, рибу, інші товари. Чимале значення у цих зв’язках відігравала згадувана Дубівка, розташована на перехресті торгових шляхів Поволжя й Подоння.

Освоєння українцями ельтонських земель знайшло навіть відображення в їхній місцевій народній творчості. Зокрема, фольклористи записали пісню, в якій є такі слова:

Ой упала нивка в кінці материнка,
Там дівчина жито жала, сама чорнобривка.

Іде та козак дорогою: «Помагай Біг жінці!»
Вона стала, одказала, сердешним назвала…

Вона ж сія слава на всю Ельтон пала,
Що дівчина козаченька серденьком назвала.

Щоправда, з часом видобуток солі в районі озера Ельтон почав скорочуватися. І в 1828 році «ельтонські» чумаки втратили пільги. Вони були переведені до категорії державних селян, на них були накладені відповідні податки й повинності.

Українські поселення на Поволжі

Українські поселенці відіграли помітну роль у розвитку економіки Поволжя, а також культури цього регіону. Зокрема, вони сприяли утвердженню тут землеробства, зробили чимало для поширення православ’я.

Як правило, засновуючи те чи інше поселення, українці спочатку будували храм, який освячувалася в певне церковне свято. Він назв цих храмів часто походили назви слобод-поселень – наприклад, слободи Покровська, Успенська, Богословська тощо.

Жителі українських слобод жили окремо від представників інших народів. Навіть вкінці ХІХ століття, як відзначали дослідники, вони в більшості випадків зберігали свою мову й побутову культуру.

Чимало назв цих поселень вказують на їхнє українське походження. Наприклад, Велика і Мала Чернігівка в теперішній Самарській області; Луганське, Львівка, Полтавка, Семено-Полтавка – в Саратовській області; Київка, Київське, Ніжинське, Нова Полтавка, Фастів, Харківка – у Волгоградській області.

Саме в цих трьох областях, а також у області Астраханській переважно сконцентровані українські поселення. У них і далі мешкають люди з типово українськими прізвищами, наприклад, Шевченко, Коваленко, Мірошниченко, Ткаченко, Пихиєнко і так далі.

Зрозуміло, що Поволжя було місцем колонізації й інших етносів, зокрема російського, який став тут переважати. Спеціально царський уряд селив сюди й німців, які створили тут низку поселень. Місцеві ж українці зазнавали русифікації. Особливо це стосувалося тих, які переселялися в міста.

Незважаючи на міграційні процеси, українці лишалися на Поволжі однією з найбільших етнічних груп (після росіян). Так, за переписом 1926 року, в Сталінградській губернії проживало майже 141 тисяча українців, що становило близько 10 відсотків. У Саратовській губернії їх було понад 202 тисячі (близько 7 відсотків).

У міжвоєнний період, із 1923-го по 1941 рік, більшовики створили радянську автономну республіку німців Поволжя. За переписом 1926 року, в ній проживало 68,5 тисяч українців. Це було майже 12 відсотків населення республіки. Українці були третьою за кількістю (після німців та росіян) етнічною групою цього адміністративного утворення.

Ухвалена 31 січня 1926 року конституція республіки передбачала функціонування в ній трьох офіційних мов – німецької, російської та української. Однак ця конституція, як і інші конституції автономних республік, не була затверджена Всеросійським центральним виконавчим комітетом рад.

Столицею ж автономної республіки німців Поволжя було місто Покровськ – колишня заснована українцями Покровська слобода. До речі, німці іменували це місто Козакенштадт, тобто місто козаків. У 1931 році Покровськ-Козакенштадт перейменували в Енгельс.

Незважаючи на русифікацію, все ж значна частина українців Поволжя зберегла свою ідентичність. Це, значною мірою, обумовлено специфікою української міграції в цей регіон. Адже ця міграція мала давню традицію. І місцеві українці розглядали Поволжя як «свою землю». Нині, наприклад, у Волгоградській області близько 82 тисяч осіб вважають себе українцями. В окремих її районах (Новоніколаєвському, Єланському, Руднянському, Жирновському, Данилівському, Старополтавському) вони становлять близько 10–20 відсотків населення.

Загалом же історія українців Поволжя є цікавою й повчальною. Та, безперечно, заслуговує на увагу.

Петро Кралюк – голова Вченої ради Національного університету «Острозька академія», професор, заслужений діяч науки і техніки України​