Згідно з довідковим виданням ‘’Весь Єлисаветград’’ за 1910 рік, місто тих часів територіально було поділене на три поліцейські дільниці. Перша охоплювала частину території, розташовану на лівому боці від Великої Перспективної вулиці, починаючи з Великого мосту, частину Ярмаркової площі (сучасна Полтавська вулиця) до залізниці, Балку, Кущівку і Катранівку. До першої частини відноситься і лівий бік самої В. Перспективної. У цій частині було 2400 дворів з населенням у 33 702 осіб. Друга поліцейська дільниця – правий бік В. Перспективної, усі будинки, що лежать праворуч від неї, від Великого мосту через Ярмаркову площу до залізниці і за нею – військові табори та кладовища (тепер території Миколаївки та Некрасівки). У другій дільниці 1153 двори з населенням 26 340 мешканців. Третя поліцейська дільниця – це лівий бік річки Інгулу, Пермське, Бикове, Чечора, віддалена частина Кущівки та Соколівські хутори. У цій частині 2085 дворів з населенням 22 017 жителів. Територія, на якій були розташовані Соколівські хутори, не поступається двом іншим поліцейським частинам міста, у дечому переважає їх. Однак на мапі Єлисаветграда, виготовленій міським землеміром Павлом Рябковим у 1913 році, Соколівські хутори відсутні, лишилася тільки Соколівська вулиця, яка й тепер є на мапі міста. До 1920 року існувало Соколівське народне училище. Звідки походження назв?
…Неподалік сучасного м. Вознесенська Миколаївської області на початку XVII століття в урочищі Гард облаштував хутір запорожець Сокіл. Після утворення Нової Січі (1734 р.) Соколів поселення стало центром новоствореної Бугогардівської паланки. Чимало вихідців з Соколового поповнювали ряди славного війська Низового козацтва запорозького. З цього гнізда і вилетів завзятий козак Семен Соколів, син якого став сотником Новослобідського козачого полку, створеного з українських реєстрових козаків, як бойову військову одиницю для охорони фортеці, будівництво якої розпочалося у межиріччі Інгулу та Сугаклії. Пізніше полк переформований у Єлисаветинський пікінерський полк. Сотник Соколів у ньому швидко підвищувався у чинах. За належну службу капітан (тепер вже з прізвищем Соколов) одержав у власне володіння ‘’під слободи’’ 900 десятин землі з 30 дворами, і чин полковника. Невідомо, чи брав він участь у знищенні Запорозької Січі, але відразу після цієї трагічної для козаків події, був призначений комендантом фортеці св. Єлисавети. Саме Соколову належить провідна роль у об’єднанні навколишніх поселень в одне, яке відтоді стало називатися містом Єлисаветградом. Звичайно, себе комендант фортеці і фактичний керівник міста та й усього новоствореного повіту, не обійшов. Наділ землі він перетворив на власне поміщицьке господарство з селянськими дворами між фортецею та річкою Сугаклією і назвав своїм прізвищем – Соколівські хутори. Та вже за три роки полковник Соколов був переведений до щойно заснованого міста Херсона і призначений обер-комендантом місцевого гарнізону. Свої земельні володіння передав синові Івану.
Іван Соколов не пішов у житті батьковою дорогою, військову службу вважав для себе не прийнятою. Він обрав купецтво і дуже швидко добився вагомих у спіхів у купецькій діяльності. Про це свідчить такий факт.1798 року Єлисаветград дуже постраждав від пожежі, вона знищила пів-міста. Вогонь наніс нищівних збитків купцям, Івану Соколову, зокрема, на суму 1300 карбованців – на той час величезні гроші. Але Соколов не впав у розпач. Одержавши виділену погорільцям позику 500 карбованців, він продовжив свій земельний бізнес, розширюючи поміщицьке володіння. З ним пов’язаний подальший розвиток Соколівських хуторів. Один з них був заснований на правому березі Сугаклії, поряд з маєтком майора Чернякова. (До речі, слобода у документах ХІХ ст. позначена як Черняківка, пізніше її чомусь перетворили на Черняхівку, так село називається й тепер). Землевласник розширив свої володіння на південь, заснувавши у 15 верстах від Єлисаветграда село Мар’ївку (тепер Компаніївський район). Тут 26 січня 1810 року у сім’ї Соколових народився син Григорій. Йому судилося стати першим літописцем міста, яке сьогодні називається Кропивницьким. Це була людина глибоких знань і широкого кругозору: літератор, перекладач, історик, педагог. Освіту здобував у пансіонах Одеси і Москви, після закінчення навчання служив у канцелярії генерал-губернатора М. Воронцова, вивчав історію та пам’ятки краю. На сторінках місцевих видань друкував переклади праць зарубіжних авторів, що стосувалися історії краю. Був членом ‘’Одеського товариства історії та давнини’’. Протягом 1839-45 років, проживаючи у селі, розшукав, упорядкував і склав опис архіву фортеці Св. Єлисавети (тепер на території м. Кропивницького), підготував краєзнавче дослідження ‘’Історія та статистична записка про військове місто Єлисаветград’’, переклав з німецької щоденник подорожі Україною академіка Й. Гільденштедта у 1773—1774. Повернувшись до Одеси, обіймав посади інспектора Рішельєвського ліцею, цензора Одеського цензурного комітету. Помер від тяжкої хвороби 24 березня 1852 року. Праці Григорія Соколова та щоденник Гільденштедта є найважливішими першоджерелами вивчення історії поселень на Інгулі та Сугаклії.
Варто заначити, що родина Соколових тісно переплітається з літописом нашого міста. У документах Думи знаходимо прізвище Пантелія Соколова, він згадується одночасно з Григорієм Соколовим. У пізніші роки активним носієм і розповсюдником освіти і культури у Єлисаветграді був І. С. Соколов. Він неодноразово обирався гласним міської Думи, входив до числа членів будівельної комісії, яка сприяла заснуванню та будівництву земських народних училищ у місті на Інгулі. Деякі з них дотепер продовжують виконувати роль навчальних закладами міста (Інститут регіонального управління та економіки, донедавна СШ №26, СШ №№ 1,7,31). Одним з перших на вулиці Н. Биківській (тепер Пушкіна) було відкрито училище, назване іменем його засновника-благодійника І.С. Соколова – Соколовським.
То куди ж поділися Соколівські хутори? Вони стали жертвою урочистостей з нагоди відзначення 300-річному ювілею династії російського царського Дому Романових у 1913 році. Масштабні торжества проводилися у всій імперії, у Єлисаветграді особливо. Адже у місті у різні часи побували кілька імператорів Романових, місцева влада мала досвід приймати вінценосних. Основним місцем заходів було визначено Міський сад і територію навколо нього з мальовничими природними пейзажами. Сад був оновлений заздалегідь. У ньому розбили додаткові алеї з різного роду предметами розваг, спорудили літню театральну сцену, на якій демонстрували перші у місті кінофільми, буфет, у саду встановили рідкісний на той час телефонний апарат, до самого головного входу проклали трамвайну колію. До комплексу паркових об’єктів увели щойно споруджений циклодром (велодром) та ‘’майданчик для народних веселощів та ігор’’, як на сьогодні – стадіон. Упорядковані були численні дачі, Дачний бульвар, терміново забудовані та заселені кілька нових вулиць, що прилягали до фортеці і місцевості Сугаклійка. Хутори з їхніми хатами минулого століття псували розкішні краєвиди, багато їх знесли. Значних змін зазнала топоніміка. Колишні Соколівські хутори разом з вулицями Сугакліївською, Никонорівською, Садовою утворили передмістя Олексіївку, названу так на честь другого царя Московії Олексія Романова. Місцевість зарясніла назвами вулиць осіб Дому Романових: Миколаївська, Катерининська, Єлисаветинська (вулиця і бульвар), Потьомкінська, Суворовська, Рум’янцевська. Від Соколівських хуторів лишилася лиш слобода Соколівська, пізніше стала вулицею, яка існує досі, та один хутір на правому березі Сугаклії. Пізніше він переросте у село і стане окремою адміністративно-територіальною одиницею.
Сьогодні села Соколівське (у народі Соколівка) та Черняхівка, хоча офіційно й розташовані на території Кропивницького району, практично є південним передмістям обласного центру, обидва входять до Соколівської сільради. У обох спільна історія, перші сторінки якої писалася з XVIII століття. Спочатку вони були хуторами на землях Вольностей запорозьких, далі стали власністю Соколова і Чернякова. У радянські часи Черняхівка була центром сільської ради, до якої, крім неї, входили Масляниківка, Никонорівка, Новопетрівка, хутори Олександрівка та Соколівський. Після територіальних змін 1960-1970 років Масляниківку і Никонорівку приєднали до Кіровограда, хутір Олександрівський перейменували у село Липове. Нарешті, у роки незалежності центром сільради зробили Соколівське, до складу сільради віднесли Липове, Нову Павлівку, Новопетрівку та Черняхівку. Названі населені пункти у тій чи іншій мірі пов’язані з утворенням спочатку провінційного, потім повітового, пізніше районного, потім обласного центра – з назвою Кропивницький.
Ось така стисла розповідь про Соколівські хутори, назва яких відійшла у минуле, але вписала важливу сторінку в історію частини Приінгульського краю.
Світлини: фрагмент плану-мапи П. Рябкова за 1913 рік; такі хати були типовими для степового Приінгулля XVIII століття; кафе та трамвайна колія до Міського саду.
