У попередньому розділі дослідження йшлося про те, що року 1516-го українські козаки Сугак, Комиш та Подолянин у верхів’ї степового урочища, через яке протікає одна з правих приток Інгулу, заснували бурдюг під назвою ‘’зимівник Сугаклія’’. Минали роки, нові поселенці заселялися українським людом на берегах річки Сугаклії, давали їм похідні від неї назви – Сугаклія Комишувата, Сугаклія Кам’янувата, Сугаклія Березнеговата, Сугаклія Лозовата, Сугаклійовата. Змінювалися покоління, Сугокліїв бурдюг перетворився спочатку на зимівник, з часом на хутір. У кінці XVII століття це вже було СЕЛО СУГАКЛІЯ. Щоправда, ні у офіційних документах, ні у наукових та популярних виданнях чи географічних картах часів російсько-радянських імперій цієї назви не знайти. Починаючи з 1754 року топонім взагалі зник з ужитку, російська пропаганда замінила його назвою ‘’фортеця святої Єлисавети’’ або просто ‘’місто Єлисавет’’. Цю назву до 1775 року вживали не тільки в урядових колах, а й у козацько-селянському середовищі, художній літературі, у пресі. Хоча деякі українські історики, зокрема, Наталія Полонська-Василенко, висловлювали ймовірність існування на місці фортеці якогось поселення, але не змогли розшукали потрібного документа. Привід для існування подібної версії був. Адже усі російські історичні джерела – словники, енциклопедії, спеціальна література одностайно і беззаперечно повідомляли: ‘’фортеця урочисто була закладена 18 червня 1754 року’’. А вже 29 червня, тобто через 11 днів, ‘’сюди для торгівлі худобою та кіньми приїздили турки, кримські татари і запорожці’’, – пише у нарисі про місто його колишній голова О. Пашутін. Хтось замислювався – як можна було проводити кількаденний ярмарок за участі купців з далеких країв, з тисячами людей, тварин, різного виду гужового транспорту, речей у ‘’дикому степу’’? Де все це розміщувати? Хто б купував живий товар на безлюдній землі та ще на військовому об’єкті? Але Пашутіна цитували інші автори видань, аж надто особливо священники російської церкви, під тим приводом, ніби фортеця названа іменем святої Єлисавети. Щоправда, пропаганда велася лише на місцевому рівні, найвищі церковні чиновники ніколи не давали і не дають дозволу будувати храми в ім’я Святої Єлисавети, бо нею насправді була російська цариця Єлисавета Романова, яку за її примусом священники ‘’возвели’’ у святу, при цьому не канонізувавши.
Та повернемося до першої, справжньої назви поселення, на місці якого військове укріплення споруджене. Зовсім недавно у науковий обіг запущено рідкісний документ, який століттями припадав пилом у архівних нетрях. Детально вивчивши його, історик-тюрколог, керівник центру дослідження цивілізації Причорномор’я Інституту історії України НАН України Олександр Галенко підготував і видрукував наукову статтю під назвою ‘’Українська степова колонізація за османським переписом фортець правобережних козацьких полків 1678 року’’. ‘’У даному документі з османського архіву, – зазначає дослідник, – наведено 329 укріплених міст та містечок з десяти козацьких полків Правобережної України, включно з тими лівобережними сотнями, що належали до Чигиринського, Канізького та Черкаського полків. На першій сторінці документу написано розпорядження відправити його до архіву, датовано 18 сафара 1089 р. мусульманського літочислення, що відповідає 10 квітня 1678 року. Для історії України цей реєстр надає цінне свідчення про українську колонізацію. По-перше, у ньому детально зафіксовано заселену українцями територію степу, в основному між Дніпром і Дністром. По-друге, він виокремлює саме урбаністичну складову української колонізації, перераховуючи лиш міські поселення без сіл. Колонізація Півдня є центральним в історії України. Вона розсунула національну територію українців на степ до Чорного та Азовського моря, включно з Кримським півостровом’’.
Документ перевертає псевдонауку московських істориків, які доводили, що заселення Правобережжя відбувалося за рахунок переселення козацько-селянських сімей з Лівобережжя. Насправді ж, все сталося навпаки: московські царі запровадили насильницьке масове переселення мешканців Правобережжя на Лівобережжя, захоплене московським військом після т.з. Переяславської ради 1654 року. Ганебний і болючий для простого люду процес відбувся у 1678-1679 роках. В історії він відомий як ‘’великий згін’’, проти якого виступав гетьман Правобережної України Петро Дорошенко. Саме цей козацький ватажок провів на Правобережжі ряд позитивних реформ, спрямованих на об’єднання української нації обох берегів Дніпра, чого найбільше боялися вороги України. Дорошенка у 1676 році з допомогою старшин-зрадників усунули з гетьманства, відправили на заслання до Московії, на довгі віки стерли у народу і науці пам’ять про великого патріота України. Бо він не вписувався в ідеологічну догму історії України, яка писалася російськими шовіністами, пізніше їхніми прислужниками в Україні. Українофоби створили міф про ‘’дике поле’’ та ‘’голий степ’’, які начебто почали заселятися після анексії земель Війська запорозького у середині XVIII cтоліття. Насправді історичні терміни ‘’дике поле’’, ‘’голий степ’’ запроваджено у Київській Русі ще у ХІІ-ХІІІ століттях у зв’язку з навалою татаро-монгольської Золотої орди. Опустошені дикунами землі почали оживати з виникненням українського козацтва у кінці XVI століття. Скориставшись вимушеним рішенням Б. Хмельницького про приєднання Запорозьких земель до Московського царства, імперсьй уряд у другій половині XVII насильницьким шляхом обезлюднив і поділив території: землі від Дніпра до Інгулу були віддана під колонію Нова Сербія, від правого берега Інгулу до Чорного моря заселялася прибульцями чи не з усієї Європи та старовірами православної церкви, яких жорстоко переслідували правителі Московії.
Отже, фортецю будували поблизу кількох поселень, одним з найбільших і найперших серед них була слобода Сугаклія. (Про інші поселення теж буде розповідь у даному дослідженні). Про те, що Сугаклія була першим населеним пунктом у цій місцевості, свідчить карта за 1913 рік. На ній ясно видно початок вулиці Сугакліївської (назва існувала до 1985 року, коли її замінили на вулицю Григорія Куроп’ятникова, Героя Радянського Союзу). Починалася вулиця з самого урочища на лівому березі річки – там, очевидно, в одній з ущелин і містився козацький бурдюг, захищений від вітрів та опадів. Пізніше, коли заселявся правий берег, для сполучення між ними на річці спорудили греблю з шлюзами, утворивши велику водойму, ці об’єкти існують досі. Були також обладнані сходи до річки, вони також зберігалися довго. На певній відстані від початку вулиці козаками 1516 року висаджено дуб, який у ХІХ столітті у місті називали ‘’столітнім’’, хоча на той час його вік становив майже 400 років. Дубом було започатковано Міський сад, заснування якого автор нарису про Єлисаветград О. Пашутін приписав полковнику Мельгунову. На жаль, бракує документів про події козацьких часів і життя козаків-селян у XVI-XVII cт. у цій місцевості. І все ж дещо знайдено і опубліковано. Це ‘’Відомості 1784 р. про заселення Правобережних повітів Катеринославського намісництва за матеріалами IV ревізії населення’’. У розділі ‘’Єлисаветградський повіт’’ зафіксовано 319 (!!!) різних населених пунктів, під № 25 вказана ‘’деревня Сугаклея полковницы Вукотичевой’’. Вказано розміри садиби – 1440 десятин (бл. 1500 гектарів). Відразу уточнимо, запис зроблено 1784 року, власницею названо ‘’полковницею’’, тобто, дружину полковника Вукотича. Звернемо увагу на, здавалося б – дрібниці у записах, але вони дуже важливі. Перше, у документі йдеться не про земельний наділ, а населений пункт – село: таким він був на час реєстру. А села, як відомо, забудовуються протягом багатьох років. Тобто, першими забудовниками і господарями будинків Сугаклії були не Вукотичі, а козаки і селяни., починаючи з кінця XVI століття, прізвища яких нам не відомі. Друге, землею разом з населенням царизм нагороджував, в основному, військових, які відзначилися на службі. Ними були, безумовно, тільки чоловіки. Отже, власником Сугаклії з середини наступного століття став полковник Вукотич, на час ревізії його, певне, не було серед живих, село перейшло у спадок вдові Хто ці люди, яке відношення мають до села Сугаклії? Про це розповідь у наступному розділі. (Далі буде)
Світлини. Таким був пень дуба після знищення дерева; тут починалася вулиця Сугакліївська, закінчувалася біля сучасного готелю ‘’Турист’’; гетьман Правобережної України Петро Дорошенко.
