Уряд імперії Романових завжди ставив за мету підпорядкувати собі землі Війська Запорозького, розбавляючи українські поселення іншими етносами. З цією метою царизм спочатку переселив українців Правобережжя на лівий берег Дніпра, частину території між Дніпром та Інгулом перетворив на сербську колонію під назвою Нова Сербія. У 20 верстах від її південного кордону у межиріччі Інгулу і річки Сугаклії за наказом цариці Єлисавети закладено фортецю її імені. ‘’У дикому степу, поблизу кордону зимівників запорозьких’’, – стверджував юрист-монархіст, за сумісництвом історик з відомства генерал-губернатора Новоросії графа Мих. Воронцова Аполлон Скальковський. Його вигадки продовжили імперські, опісля радянські, за ними сучасні проросійські в Україні ідеологи. Хоча термін Дикий Степ (Дике Поле) у історичних працях з кінця XVIII ст. не вживався.
На відміну від фальсифікованих, у зарубіжних архівах віками зберігалися важливі для написання правдивої історії Єлисаветграда документи, які в Україні у повному обсязі не вивчений і досі. Зовсім недавно історик-тюрколог, керівник центру дослідження цивілізації Причорномор’я Інституту історії України НАН України Олександр Галенко увів у науковий обіг рідкісний документ, розшуканий у архівних нетрях. Називається він ‘’Українська степова колонізація за османським переписом фортець правобережних козацьких полків 1678 року’’. У реєстрі наведено 329 укріплених міст та містечок (без сіл) з десяти козацьких полків Правобережної України, включно з тими лівобережними сотнями, що належали до Чигиринського, Канізького та Черкаського полків. Для історії України цей реєстр надає цінне свідчення про українську колонізацію колишнього Дикого Поля. У ньому детально зафіксовано заселену українцями територію Півдня України, у тому числі більшу частину сучасної Кіровоградської області.
Автор іншого документа – Павло Алепський (нар.бл. 1627 – пом. 30.01.1669) – архидиякон, мандрівник, письменник, син Антиохійського Патріарха Макарія. Протягом 1654-1656 років разом з батьком двічі побував в Україні, зустрічався з багатьма відомими державними і духовними діячами, у тому числі з Богданом Хмельницьким. Все побачене і почуте виклав у творі ‘’Подорож Патріарха Макарія’’. У ньому занотовано кожну зупинку мандрівників, з обов’язковим записом міст, містечок, будинків, церков та фортифікаційних споруд, що дуже важливо для теми дослідження історії військових укріплень у нашому місті та навколишніх поселень, пов’язаних з ними. Зовнішній вигляд фортець і замків, описаних арабським літописцем, дає чудову можливість робити аналітичні висновки. Алепський називає на території України більше десяти фортець, десятки замків і кілька сотень паланок (поселень), які існували задовго до фортеці на Інгулі. Її збудовано на козацьких землях і за козацькими проєктами. У цьому неважко переконатися, оглянувши перші козацькі фортеці – Кодацьку та Богородицьку, споруджені на Дніпрі відповідно у 1635 та 1687 роках і порівняти з ними Єлисаветинську, збудовану через 100 років. Історик Наталія Полонська-Василенко довела, що поселення навколо фортеці почали заселятися раніше, ніж була збудована сама фортеця, і висловлювала ймовірність існування у минулому на місці фортеці ‘’якогось поселення’’
Наукові припущення ученої ґрунтуються на справжньому першоджерелі – науковій праці ‘’Історія та статистична записка про військове місто Єлисаветград’’. Автор – Григорій Соколов (1810-1852) – чиновник з особливих доручень М. Воронцова, історик і перекладач, журналіст і головний цензор Одеси, чиїм запеклим опонентом і заздрісником був Скальковський. У 1843-1844 роках Соколов відкрив у скасованій фортеці св. Єлисавети архів старих справ, ніким до того не розібраний, на який претендував Скальковський. Впродовж короткого часу зошити цілі і напівзотлілі числом 2169, починаючи з 1750 по 1813 рік, були всебічно розглянуті, упорядковані і надруковані у журналі ‘’Записки Одеського Товариства історії та давнини’’ у 1848 році. 1897 року міський голова Єлисаветграда О. Пашутін у друкарні газети, власником якої був, видав нарис про історію міста. Він знехтував дослідженням Соколова, дотримався концепції Скальковського, повторивши при цьому безліч помилок та свідомих перекручень фактів. ‘’Фортеця закладена 18 червня 1754 року, а вже 29 червня сюди для торгівлі худобою та кіньми приїздили турки, кримські татари і запорожці’’, – стверджує Пашутін. Хтось замислювався – як можна проводити кількаденний ярмарок за участі купців з далеких країв, з тисячами людей, тварин, різного виду гужового транспорту, речей у ‘’дикому степу’’? Де все це утримувати? Хто б купував живий товар на безлюдній землі та ще на військовому об’єкті? Пашутіна цитували автори інших видань, дехто цитує й досі. У Соколова ж, який писав свою працю майже на півстоліття раніше, посилаючись на архів фортеці, читаємо: ‘’Фортеця… закладена була урочисто лиш 18 липня 1754 року’’. (Не 18 червня за Пашутіним). 24 липня 1754 року відбувся вже перший ярмарок’’. У примітках до своєї праці Соколов уточнює – ярмарок ‘’проведено згідно з указом правлячого Сенату…’’. Не за розпорядженням коменданта чи якогось іншого високого чиновника – самого Сенату. Це пояснюється тим, що фортеця будувалася таємно від Туреччини, треба було спростовувати чутки про будівництво військового об’єкту. Тому ярмарку надано широкого розголосу, проводили його на день святих Петра і Павла, не у ‘’дикому степу’’, а у великому поселенні з відповідними умовами для перебування купців і тварин. Соколов спростовує твердження Скальковського, за ним і Пашутіна, про те, що ’’основанием города Елисаветграда послужила крепость св. Елисаветы’’. ‘’Форштат фортеці був у краї першим поселенням, який переріс у місто’’, – пише Соколов. Форштадт – цивільне забудова перед фортецею, у даному випадку слобода (село).
Цікаві й такі дані. Полковник Соколов писав свої праці у родинних маєтках Соколівському та ЧерняКівці (хтось переробив її на ЧерняХівку), у яких Соколов володів 540 десятинами землі. Він одержав її у спадщину від свого діда, теж полковника Соколова, який був комендантом фортеці св. Єлисавети у 1775 році. Ще про перекручення Пашутіним фактів. У своєму нарисі він називає 14 комендантів фортеці за роки її існування. Насправді їх було 18, окрім названих – підполковники В. Михалча, І. Ковалевський, полковник Ф. Толстой, генерал-майор О. Ісаков. Їхні прізвища у переліку Пашутіна відсутні. Це не просто помилка – нагадаю: Пашутін писав свій нарис, знаючи про дослідження Соколова.
Таким чином, фортецю Св. Єлисавети збудовано на місці колишнього поселення. Назва його довгий час залишалася невідомою. Майже два з половиною століття припадав пилом у архівних підвалах документ, який відновлює історичну правду. Називається першоджерело ‘’Відомості 1784 року про заселення Правобережних повітів Катеринославського намісництва за матеріалами ІV ревізії населення’’. У розділі ‘’Єлисаветградський повіт’’ названо 319 (!!!) різних населених пунктів, серед них ті, які входять у межі теперішнього м. Кропивницького. Це ‘’деревня Масляникова вахмистра Масляникова и отца его Никиты Масляникова, деревня Масловка купца Ивана Масленикова, Красноглазовка, деревня Сугаклея полковницы Вукотичевой, деревня Арнаутовка прапорщика Арнаута, деревня Саренкова поручика Саренкова’’. Називається також слобода Інгульська (вона ж Лелеківка) майора Бутовича. До речі, цей Бутович, його син Тимофій з дружиною мали земельну власність з населенням у Аджамці, Лозоватці та інших селах повіту. Прізвища козацьких (селянських) поселенців далекого минулого на сторінках історії не збереглися, окрім Інгульської. Власником Сугаклії з середини XVIII століття став полковник Вукотич, на час ревізії його, певне, не було серед живих, село перейшло у спадок вдові. Хто ці люди, яке відношення вони мають до українських поселень?
(Далі буде).
Світлини: Подорожні записки Алепського; фортеці – Кодацька, Богородицька, Єлисаветинська.
