«Поки ми тут теревенимо про лагідну українізацію Сходу і Півдня – Львів русифікується повним ходом! Такої кількості російської мови тут я ніколи не чув!»
Заїжджому киянинові Мухарському це здалося дивним. Мабуть, через російську агресію, через багаторічне позиціонування Львова як найбільшого осередку українськості в Україні й через чимало інших речей, очевидних для всіх… крім львів’ян. І це не дивно. Бо протягом останніх 14 років місцевих мешканців методично привчали шанувати московитів більше, ніж себе самих, українців. І привчають досі. З дитинства.
Із 2014 року українці по всій Україні почали масово відмовлятися від російської мови та закривати школи з російською мовою навчання. Сьогодні таких зовсім немає у Слов’янську, який першим постраждав від окупації, та у Хмельницькому, де до влади прийшли націоналісти. Російськомовні класи припинили набирати в усій Волинській області, Рівному й Сумах. Навіть в Одесі (!) від них відмовились уже 83% батьків першокласників. По одній двомовній школі залишилось у Тернополі, Івано-Франківську, Чернівцях, Житомирі й Ужгороді. У Полтаві, Вінниці та Херсоні – по дві (російськомовні класи там набирають поряд з україномовними).
Тим часом у Львові російськомовних шкіл аж чотири. Громадськість роками вимагає від міської влади закрити їх, а та у відповідь каже: ні, бо сьогодні вони… необхідні дітям переселенців.
Тут можна було б апелювати до логіки, згадуючи той же Слов’янськ Донецької області, де кожен – переселенець, зросійщені Суми, Херсон і Одесу… Але все це перестає мати значення, якщо заглибитись у передісторію.
Доктор філологічних наук, професор Ірина Фаріон кілька разів офіційно зверталася до начальника управління освіти Львівської міської ради Зоряни Довганик з вимогою закрити всі російські школи чи російськомовні класи у школах міста Львова як основні вогнища сепаратизму в Галичині.
Чиновниця у відповідь повідомила, що у школах Львова російською мовою навчаються 2 тисячі 535 учнів – і закрити ці школи неможливо через дію Закону «Про засади державної мовної політики» (більш відомого як закон Ківалова-Колесніченка, ухваленого Партією регіонів і підписаного Віктором Януковичем у 2012-му).
Після цього Ірина Фаріон та її однопартійці з ВО «Свобода» скерували подання до Конституційного Суду України з вимогою скасувати антиукраїнський закон. 28 лютого 2018 року КСУ виконав цю вимогу й визнав закон неконституційним.
Здавалося б, тепер уже ніщо не заважає мерії закрити вогнища сепаратизму у Львові… але у відповіді на черговий запит Ірини Фаріон вони знайшли чергову підставу, щоб не робити цього.
Влада Львова почала покликатися на нещодавно ухвалений Закон України “Про освіту”, зокрема його гібридну 7 статтю, де нацменшинам забезпечено право навчатися рідною мовою, а не лише вивчати її. На Закон «Про освіту», написаний партією львівського мера, зокрема його багаторічною соратницею й чиновницею Львівської міської ради Іриною Подоляк.
«Ці люди не є за світоглядом українцями. Це драглі не застиглі. Це колаборанти. Це шмельц. Це сміття. Це другий Путін в місцевих органах влади»
Ірина Фаріон про львівську владу та боротьбу з російськими школами Львова:
Слів Ірини Фаріон Андрій Садовий, по суті, й не заперечує. Навіть систематично підтверджує як не заявами в ЗМІ, то конкретними діями.
Наприклад, у 2017-му Садовий в інтерв’ю російським журналістам називав Путіна «зразком для багатьох лідерів». Заявляв, що російська мова у Львові дуже популярна, бо місто дуже відкрите і росіян у ньому дуже багато. А підтвердження цьому – постійні візити до Львова його друга (олігарха, засновника «Альфа-груп», одного із фінансових стовпів сучасної РФ, 23-го номера в американському санкційному списку найбільш наближених до Путіна осіб) Михайла Фрідмана.
У грудні 2013-го, коли вся країна підіймалася на Революцію гідності, в інтерв’ю іншим російським журналістам Садовий заявляв, що «русскіє – нє маскалі, русскіх ва Львовє всєгда уважалі», й запрошував окупантів до «вольного» Львова.
У лютому 2014-го, якраз після розстрілу Небесної сотні, Садовий організував акцію «Львов гаваріт па-русскі», намагаючись таким чином протестувати проти скасування Верховною Радою згаданого вище злочинного закону Ківалова-Колесніченка. Мабуть, в ті дні (Янукович щойно утік, а більшість регіоналів ще сиділи в Парламенті) Садовий очікував повернення влади донецьких і намагався подати сигнал про вірність…
У мережі ж донині залишились заклики Садового голосувати за Януковича на виборах президента, заяви Садового про ефективну співпрацю з владою Януковича, яка поважає його за “тверді українські цінності”, і відео зі Садовим, який розважається на дні народження Януковича у Криму
Залишилося також показове відео із сесійної зали Парламенту. Там заступник голови партії «Батьківщина» Сергій Соболєв розповідає, як Садовий на колінах повзав перед Януковичем, благаючи запросити його на день народження.
«…коли ти є представником особи, яку у Львові називають «Доля», а не мером, – все стає на свої місця. Бо в той момент, коли в країні одні за одними проходили виступи проти режиму Януковича… Коли люди виходили на антикорупційні Майдани… Коли люди виходили на Майдани проти підняття пенсійного віку Партією регіонів і Януковичем… Коли люди протестували проти знищення і «зачищення» підприємців на так званих підприємницьких Майданах… Тоді Садовий на колінах ліз і уклінно просив Януковича прийняти його на Дні народженні! Я думаю, більшої ганьби країна не бачить!…»
Соболєв згадав і про те, як у часи, коли мільйони людей виходили на мовні Майдани, Садовий і команда приймали «колеснікових» і «януковичів», услужливо переходячи на російську мову.
Веселощі. Садовий, Колесніков, Герман
Пресслужба міськради в унісон зі сайтами Садового тоді називала ці звинувачення фейками. Втім, журналісти відомих видань їх підтверджували, зауважуючи, що мер спілкувався російською із міністром, який розуміє і вміє спілкуватися українською.
Але найцікавіше – далі. Бо ж, окрім цього плазування й русифікування русифікаторів, Садовий упродовж багатьох років методично зросійщував самих львів’ян.
На сайті Львівської міської ради донині висить повідомлення про участь Садового у святкуванні 40-річчя школи №45. Там зазначено, що мерія фінансує цю школу позачергово й за 2009-2017 роки віддала на неї вже 2,5 мільйонів гривень. У пресрелізі вказано, що школа №45 – «із поглибленим вивченням англійської мови», і чомусь не згадано, що навчання в ній відбувається винятково російською мовою.
На святкуванні Садовий нагороджує вчителів цієї школи подяками, а її багаторічного директора Володимира Кравченка – срібною монетою Короля Данила Галицького.
Як підказує Інтернет, Володимир Кравченко :
- у 1990-96 рр. – голова асоціації «Русская школа»;
- 1996-98 рр. – голова асоціації «Русскій дом»;
- 1998-2002 рр. – голова товариства імені Пушкіна;
- з 2013 р. – почесний президент ГО «Русскіє Львова».
На виборах кандидував від «Русского блоку». Є учасником центру «Кремлівська стратегія» та медведчуківського «Українського вибору».
Окрім Садового, Кравченка також нагороджували Міністерство культури РФ, Рада співвітчизників при Державній думі РФ і Генконсульство РФ у Львові. Більше інформації про Кравченка – тут.
У мережі можна знайти світлину Кравченка (ліворуч) із попом РПЦ Миколаєм Барановим (посередині).
Баранов – уродженець РФ, а ще – улюблений піп московитів у Львові.
На фото – Миколай Баранов вітає новопризначеного Генерального консула Російської Федерації у Львові.
А на цьому відео – також Баранов. Проводить уроки у школі, фінансованій Садовим:
Можна було б припустити, що Садовий взагалі не в курсі, хто, як і чого навчає львів’ян у цій школі.
Якби не було відомо, що його чиновники виступають тут перед учнями російською мовою…
На відео від 2016 року – начальниця управління адміністрування, будівництва та розвитку інфраструктури Львівської міської ради, а нині керівник відділу урбаністики ЛКП «Інститут просторового розвитку» Олександра Сладкова.
…і якби його департамент гуманітарної політики не звітував на сайті ЛМР про діяльність музею Пушкіна у школі №45.
Як повідомляють львів’яни у соцмережах, сьогодні у цій школі не знають Державного Гімну України. У 52-ій російськомовній – те саме:
У цій школі досі працює вчителька російської мови і літератури, яка у 2008 році заявила ЗМІ Садового таке:
«Я б хотіла, щоб Росія цим націоналістам (тобто львів’янам) перекрила газ зовсім, щоб вони подумали, що творять. Заради цього я готова сидіти в холоді і стукати зубами».
У цій школі відбувається ще багато того, чого не мало б бути в державі на шостому році війни. Відбувається не всупереч, а завдяки владі міста.
Тож у підсумку виникає лише одне запитання: що це за влада? Недоукраїнці? Малороси?Колаборанти? Чи просто львівський варіант Путіна?
Яна Федюра, “Вголос”