На календарі четвер, 6 червня і сьогодні в Україні відзначається День журналіста. І з такої нагоди чому б нам сьогодні я пошукаю відповідь на питання: чому журналістів у нас, як собак нерезанних – хоч жопою жуй, а якісної журналістикою навіть не пахне? Навпаки – від нашої горе-журналістики за кілометр смердить продажністю і бездарністю. У чому тут секрет і де тут “собака порилася”?
Насправді ніякого секрету тут немає, бо скажіть мені: що і де у нас взагалі розвивається? Отож!
Забавно, що обидва Президенти – і колишній, і діючий свої привітання українським журналістам з нагоди професійного свята розмістили на своїх фейбук сторінках практично одночасно.
Що досить симптоматично в світлі останнього спічрайтерского “косяка”, коли виступаючи в Брюсселі, Володимир Зеленський дослівно повторив тези раніше озвучені Петром Порошенко.
Не буду зараз нагадувати членам Зе-команди прописні істини про те, що втрата “індивідуальної автентичності” для політика смерті подібна. У цьому питанні є один тонкий, але надзвичайно важливий нюанс: немає нічого страшного в повторенні чужих тез про цінності, які ти сам поділяєш.Біда, коли ти їх тупо повторюєш, як папуга, навіть не отдупляясь в озвученому.
Справа в тому, що не можна довго морочити голову людям, видаючи бажане за дійсне, як намальований камін в комірчині тата Карло. Тому що рано чи пізно якийсь цікавий буратіно суне свого носа в полотно …
До чого я хилю свою думку? До того, що Володимиру Зеленському не варто йти по кривій доріжці Петра Порошенка, який був поборником свободи слова та захисником журналістів виключно на словах, а по факту оточив себе пропагандистами і жополіз.
Особисто я вважаю глибоко помилковою ідею провести першу прес-конференцію обраного Президента тільки після закінчення 100 днів правління. Хочете сказати, що сьогодні виходити до людей вам з Неху? Запевняю, саме так виглядає задумлива демонстрація скромності Зе-команди, в яку ніхто повірить …
А заодно скажу, що саме влада повинна задавати тон у формуванні інформаційної порядку денного, і, як не дивно це звучить – в висоті планки стандартів журналістики.
Ні, я зовсім не закликаю відзначати президентськими грамотами та Подякою кращих журналістів і блогерів України. Так само навпаки – закликаю раз і назавжди відмовитися від подібної практики за винятком особливих випадків (посмертних нагород).
В цьому році вперше довели до логічного розуму ініціативу з врученням премії імені Георгія Гонгадзе, яку 21 травня вручили Вахтангу Кіпіані.
Взагалі-то премія повинна бути не вінцем довгих років, протягом яких лауреат ебал нам мізки, а стимулом за реальні справи в режимі “тут і зараз”. Тобто нам потрібен аналог американської Пулітцерівської премії, у якій тільки в журналістиці налічується 14 номінацій:
- За служіння суспільству
- За видатну подачу сенсаційного матеріалу
- За видатне розслідування
- за майстерність
- За висвітлення місцевих новин
- За розкриття національної теми
- За міжнародний репортаж
- за нарис
- за коментар
- за критику
- За редакційний коментар
- за карикатури
- За новинну фотографію
- За художню фотографію
Як писав радянський поет Лев Озеров:
“Нехтуючи словесами
Життя переконує нас знову:
Талантам треба допомагати,
Бездарності проб’ються самі “
Як не дивно, але багато хто до цих пір не розуміють значення системних підходів. Конкурентна система повинна стимулювати таланти, а не посередності!
© Олег Федоренко, 06.06.19
https://oko.cn.ua/blackzone/polit-imho/ob-akulah-pera-i-djatlah-klaviatury/