Однією з найбільших проблем українського руху на міжнародному рівні було нерозуміння іншими країнами становища України як поневоленої нації. На той час колоніалізм перебував на піку розвитку, а знань про окремішність українців від московитів бракувало.
Підтвердити цю відмінність могли хіба що поодинокі мандрівники, які відвідували Російську імперію чи Галичину. Тому українські інтелектуали прагнули пояснити світові через книжки й періодичні видання іноземними мовами, чому українці стали колонізованим народом і в якому несправедливому становищі опинилася українська культура, зазначає видання ТИЖДЕНЬ.
Антиколоніальний дискурс
У ХІХ столітті, у процесі формування модерної української нації, перед українцями насамперед постало завдання внутрішнього просвітництва. Недарма представників інтелігенції першої половини ХІХ століття, як і діячів «Старої громади», називають «будителями», адже їхня роль полягала у пробудженні власного народу.
Одним із перших про колоніальні утиски українців заявив Михайло Драгоманов. Виїхавши до Швейцарської Женеви, він став найпомітнішим із політичних емігрантів у добу політизації українського руху. Серед яскравих подій у його насиченій інтелектуальній біографії — доповідь на літературному конгресі в Парижі у 1878 році. У ній діяч пояснював історичні й політичні обставини, в яких опинилися українці, та окреслював катастрофічні наслідки московської політики, спрямованої проти української культури.
«Ми хочемо тілько показати широкому світови тую страшну несправедливість, котроі ми жертвами в Россиі, и ми певні, що конгрес не остане рівнодушним на наші упімненя и найде якийсь спосіб прийти нам на поміч», — писав Драгоманов.
Потребу поширювати знання про Україну наші інтелектуали усвідомили у час, коли національний рух перейшов від суто культурницької до політичної фази. І почали це робити «братерство тарасівців» — перші самостійники Наддніпрянщини, або «націонали», як самі про себе писали. Вони зробили ставку на просвітництво і, за словами свого ідеолога Бориса Грінченка, прагнули вибороти свободу для народу «не кулаком і не шаблею, а словом і ділом».
Саме Грінченко під час своєї діяльності в Чернігівській громаді започаткував новий етап антиколоніального дискурсу в українській неофіційній дипломатії. Так, 1895 року з’явилася його брошура «Нарід в неволі», у якій автор, спираючись як на факти, добре відомі сьогодні, так і на малознані на той час свідчення, висвітлив політику російської влади, спрямовану на русифікацію й асиміляцію українського народу.
«Щоб подати відомості закордонозі про українське життя, написано було і видано за кордоном книжку, що звалася “Нарід в неволі”. Написав її Грінченко, прочитав у Громаді, де зроблено було уваги; видано її було громадським коштом (за кордоном, звісно) чотирма мовами: українською, російською (“Порабощаемый народ”), французькою (“Une nation opprimée”) і німецькою», — писала пізніше Марія Грінченко.
У тексті, що мав на меті донести світові правду про українські реалії, серед причин залежності українців Борис Грінченко вказав на порушення московитами умов Переяславської угоди, а саме на недотримання ними права на автономію союзників. Демонстрував піднесення та занепад українського руху, найбільше зупинявся на Емському та Валуєвському указах і жорсткій цензурі, а також на їхніх негативних наслідках для культури цілого народу.
Читайте також: Демонтаж радянських пам’ятників як кілок у грудину російських колоніальних амбіцій
Завершувався текст «Народу в неволі» закликом:
«Попросимо всі виданя, що спочувають протестови від зневолених проти утисників, передрукувати сю статю або хоч найголовнійше з неї, щоб увесь світ міг дізнатися про те, як то на порозі XX століта в Европі вертаються похмурі часи середньовікової інквізиції, і людий кидають у тюрми за те, що они бажають читати своєю мовою єванґелію, а також і на те, щоб західна Европа могла знати, що сумежно з нею є нарід, що кілька віків боровся проти азіятских кочовників на самому їх шляху і спиняв їх нахід на Европу, обороняючи від них своїми пораненими грудьми европейську цивілізацію; що сей нарід щиро проливав свою кров за народну волю її рівність, а хоч історичні нещастя і вкинули єго в політичну неволю, то сі принципи волі народної, рівности і досі зостаються основою єго морального істнованя. Во ім’я сих принципів, во ім’я цивілізації й братерства межинародного, Україна удаєся до цілої Европи і сподіваєся від неї прихильности й підтриманя».
Сучасні дослідники висловлюють здогади, що німецькою та французькою текст перекладав у Львові Іван Франко. Наразі не вдалося виявити ані примірників цих текстів в іноземних книгозбірнях, ані відгуків англійських чи французьких читачів, які могли б засвідчити їх сприйняття.
Наступні спроби дипломатів відбувалися вже у час боротьби України за державність, починаючи з 1917 року. Серед тих політиків, хто намагався проінформувати світ, зокрема США й учасників Паризької мирної конференції, був юрист Сергій Шелухин. У його брошурі «Ukraine, Poland, and Russia and the Right of the Free Disposition of the Peoples» («Україна, Польща і Росія та право народів на вільне самовизначення», 1919) пояснювалися історичні й політичні обставини, у яких опинилися українці, а також обґрунтовувалося їхнє право на власну державу.
Сергій Шелухин апелював не лише до прав народів на самовизначення, а й до програми американського президента Вудро Вільсона, яка великою мірою вплинула на післявоєнне облаштування світу. Тому брошуру завершували словами:
«Україна, яка вже почала втілювати у життя принципи Вільсона і не прагне жодних завоювань, досі не прийнята до Ліги Націй і не отримує жодної допомоги. Її надія ґрунтується лише на переконанні, що існує вища справедливість. Вона твердо вірить у закон життя, який карає сильних, коли ті зловживають своєю силою. Саме в цій істині вона знайде снагу, необхідну для захисту своєї незалежності та національної свободи. Та сама істина, яка визначає Польщу полякам, а Росію росіянам, так само й з тією ж силою визначає Україну — українцям. Лише ця істина достатньо могутня, щоб зробити народи сильними й покласти край війнам» (перекл. з англ. І.С.).
Міжвоєнне двадцятиліття, як і все подальше ХХ століття, було значно багатшим на іншомовні матеріали про Україну, покликані донести світові її право на незалежність і звільнення від колоніального статусу. Це завдання виконували ціла низка організацій, спілок і друкованих органів.
Водночас дипломати часів УНР, зокрема Олександр Шульгин, продовжували працю, навіть попри цілковиту окупацію України. Шульгин видав французькою мовою у 1935 році працю «Україна проти Москви» (L’Ukraine contre Moscou, 1917). У ній автор доносив до європейського читача український погляд на події Визвольних змагань України та доводив історичне право України на незалежне існування.
Сам Шульгин так визначив задум своєї книги: «Цю книжку присвячено великому і зворушливому періодові нашої історії: 1917-й — рік проголошення незалежності України; це рік, коли було закладено основи її нової історії. На момент написання цих рядків незалежність України ще не є доконаним фактом. Але її відродження в ХІХ–ХХ століттях, великі події 1917-го року воскресили вільну душу українського народу та відновили прямий зв’язок між нашим часом і часом наших великих гетьманів XVII і XVIII століть».
Олександр Шульгин «Україна проти Москви» (1917)
Особливу увагу автор приділяв власній дипломатичній місії у Франції і згадував про участь у роботі української делегації на Паризькій мирній конференції 1919–1920 років, відомій також як «конференція переможців», де держави Антанти визначали повоєнний устрій Європи після завершення Першої світової війни: «Я прибув у складі української делегації на мирну конференцію, і важка відповідальність, що лежала на мені, не дозволяла безтурботним поглядом туриста споглядати жваві вулиці та пам’ятники французької столиці… Поки на Заході відновлювалося життя, зосталися народи, для яких війна ще далеко не завершилася, і випробування тільки починалися, навіть сама Голгофа… Я приїхав сюди захищати на конференції переможців один із цих народів… Крізь паризький туман бачив тінь закривавленої України…».
Читайте також: За нашу і вашу Свободу
Українська періодика за кордоном
Згаданий уже Михайло Драгоманов не просто виїхав до Женеви, а й заснував там журнал «Громада». Це видання виходило українською мовою та було орієнтоване на українського читача, проте його вихід у Європі вочевидь мав певний резонанс і серед місцевих.
Справжнім явищем стало видання українського інформаційного часопису німецькою мовою Ruthenische Revue («Русинський огляд»), який виходив у Відні у 1903–1905 роках. Згодом його було перейменовано на Ukrainische Rundschau. Серед його організаторів були галицькі громадсько-політичні діячі Василь Яворський та Андрій Кос, а редагував літератор Роман Сембратович. У журналі друкували статті та переклади на різноманітну тематику численні представники української інтелігенції. До прикладу, Іван Липа у 1905 році опублікував статтю на тему «Автономія України». Журнал був не лише трибуною для висловлення з українського боку, а й помітним джерелом для видань з усього світу, які перепубліковували статті з Ukrainische Rundschau на своїх шпальтах.
Пізніше, під час Першої світової війни, у межах діяльності Союзу визволення України, який робив ставку на перемогу німців та австрійців, виникло ще багато різних за масштабом періодичних видань, переважно для полонених українців. Водночас було створено німецькомовний тижневик Ukrainische Nachrichten («Українські вісті»), що виходив у Відні і розповідав про ситуацію в Україні. Також силам СВУ було організовано франкомовний орган, який видавали у швейцарській Лозанні
Ukrainische Nachrichten («Українські вісті»)
La Revue Ukrainienne
Наукова дипломатія
Дещо раніше за праці чітко антиколоніального спрямування в європейському просторі зʼявилися тексти науковців, які доводили існування та самобутність українців. Звісно, україномовні тексти, траплялися і раніше, як-от альманах «Вінок русинам на обжинки», виданий братами Головацькими у Відні у 1847–1848 роках, чи «Кобзар», надрукований подружжям Русових у Празі у 1876 році. Але формувати наукове обличчя України за кордоном найліпше мовою, якою легко читають європейці.
Тут чи не найяскравіше проявився Федір Вовк, який досліджував етнографію й антропологію не лише України, а і Європи загалом. Зокрема завдяки підтримці однієї з найвпливовіших постатей українського руху — Михайла Драгоманова — він багато подорожував, публікувався в європейських наукових журналах, а в 1890-х роках став лектором Паризького антропологічного товариства. Згодом він розпочав тісну співпрацю з Сорбонною. Причому у цьому університеті Федір Вовк викладав завдяки клопотанню іншого українського вченого і згодом нобелівського лауреата, Іллі Мечникова.
У 1890-х роках Федір Вовк популяризував знання про Україну у низці франкомовних праць, зокрема «Rites et usages nuptiaux en Ukraine» («Весільні обряди та звичаї в Україні», 1891), «La fraternisation en Ukraine» («Побратимство в Україні», 1892), «Le traîneau dans les rites funéraires de l’Ukraine» («Сани в поховальних обрядах України», 1895), «Découvertes préhistoriques de M. Chvoïka à Kiev» («Доісторичні відкриття Вікентія Хвойки в Києві», 1899) та інших. Усі ці тексти не лише вносили нові дані у науковий обіг, а й загалом відкривали світові українську культуру.
Федір Вовк «Весільні обряди та звичаї в Україні» («Rites et usages nuptiaus en Ukraine»)
Федір Вовк залучив до ініціативи публікувати статті про українські звичаї інших представників інтелектуальної еліти, зокрема Івана Франка, Олену Пчілку та Михайла Грушевського. До речі, Грушевський у 1903 році прочитав цілий курс лекцій з історії України у Сорбонні саме за сприяння етнографа. Історик також долучився до справи наукової дипломатії власними творами й у 1916 році видав том своєї «Історії України-Руси» німецькою мовою.
Також одним із найпомітніших «наукових дипломатів» у час, коли Україна була поділена між імперіями, виступив Іван Франко. Він писав і друкував твори німецькою та польською мовами, в такий спосіб українську науку та літературну критику присутньою у Європі. Досить багато його літературних текстів було перекладено іноземними мовами ще на зрізі ХІХ–ХХ століть, що також ставало й елементом ще культурної дипломатії.
Читайте також: Лонгин Цегельський: Від леґенд до правди
Серед тих іноземних науковців, які активно просували дослідження й переклади повʼязані з україністикою, варто згадати чеха Франтішка Ржегоржа (František Řehoř). Він виявляв інтерес до культури українців у Галичині і навіть мешкав там деякий час. Франтішек Ржегорж ретельно студіював побут, звичаї, народну медицину і мистецтво, демонологію, календар, фольклор місцевих українців, зокрема бойків, гуцулів і лемків. Це втілилося у багатьох працях чеською мовою, а також у контактах з українськими науковцями і письменниками. Багатьох із них чех залучив до співпраці та перекладав їхні тексти чеською мовою.
Відомий географ Степан Рудницький також ще в переддержавний період виступив як науковий дипломат, опублікувавши свої праці німецькою мовою. За принципами географічної науки він вибудував докладну концепцію незалежної України, доводячи унікальність і самодостатність її теренів. Це стало важливим додатком до етнографічного окреслення окремішності українців, адже свідчило про економічні й геополітичні перспективи України. Пізніше, в 1920-х роках замешкавши у Відні та Празі, Рудницький значно розширив свою географічну теорію, зокрема пояснюючи значення України іноземцям.
Читайте також: Усвідомлення України: від «нації нізвідки» до «стрижня європейської безпеки»
Тож українська неофіційна культурна та наукова дипломатія у переддержавний період трималася на ентузіастах, які займалися «будительством» національного духу українців, а водночас розуміли, що необхідно закликати світову спільноту до розуміння українського питання. Звісно, досягнення не були масштабними, але шлях до поширення знань про Україну було второвано. Після появи цих, навіть одиничних, публікацій німецькою, французькою та англійською у тогочасних аналітиків було точно більше шансів підготувати обʼєктивніші звіти про Україну для своїх урядів — хоча, зрозуміло московських імперських джерел було в рази більше.
Сьогодні ситуація значно краща, але досі далеко не в усьому світі українських порядок денний може конкурувати із московською пропагандистською машиною. Хто ж тут недопрацьовує, — держава чи маємо замало ентузіастів, — залишаємо питання відкритим.
—
Ігор Стамбол? історик, доцент Київського столичного університету імені Бориса Грінченка, дослідник українського національного руху ХІХ століття; опубліковано у виданні ТИЖДЕНЬ