Після прочитання тексту колег УП про Михайла Федорова питання “а чому зараз?” у мене, загалом, відпало. Якщо на наших очах справді конструюється майбутній політик Михайло Федоров, то корисно розуміти, що міститься всередині цієї скриньки. Не лише що він зробив, а й як він думає. Що вважає успіхом. Що для нього система. Що держава. Що люди.
До речі, текст приніс і цілком конкретну професійну сатисфакцію: Федоров, по суті, підтвердив те, про що ZN.UA написало першим із посиланням на джерела: Банкова справді розглядала можливість проведення виборів під час війни.
Але для мене це все-таки не найцікавіше. У тексті виникає деталь, наштовхнувшись на яку я буквально розбила лоба). Ботан, який грає в шахи, бере участь у турнірах, а потім виходить на вулицю й б’ється за місце під дворовим сонцем маленької Василівки під Запоріжжям. І от у цього хлопця однією з улюблених книжок стають “Мертві душі” Гоголя. Причому сам Федоров пояснює це зовсім несподівано: “Але мені це більше книга була про бізнес. Типу, знаєте, бізнес-література”.
Ого! Бо бізнес-модель там, м’яко кажучи, своєрідна. Чичиков виявляє, що померлих людей, які за документами ще числяться живими, можна перетворити на фіктивний майновий актив, а цей актив — на цілком реальний ресурс.
Ні, я не порівнюю Михайла Федорова з Чичиковим. Це було б надто просто). Мене зачепила сама рима між таким прочитанням Гоголя як бізнес-літератури й тим, як багато років потому Федоров навчився працювати із залученням величезної кількості вже цілком реальних людей. Він стає одним з архітекторів президентскої кампанії Володимира Зеленського й людиною, яка дуже рано розуміє величезну силу соціальних мереж. Сам Федоров сьогодні на запитання, як вдалося “продати Зеленського 73%”, відповідає одним словом — “залученість”. А потім пояснює: вдалося зробити так, щоб люди стали частиною цієї кампанії.
Цього разу душі виявилися цілком живими).
Далі Федоров опиняється всередині держави. Він справді будує “державу в смартфоні”, створює працюючу цифрову систему. Потім починається велика війна, і те саме проєктне мислення починає працювати вже на зовсім інше завдання.
Є в тексті прекрасна деталь: кожного Нового року Федоров передивляється “Сам удома”. І вже самі автори УП проводять риму між Кевіном Маккалістером і Федоровим: у Кевіна є план, його відповідь завжди асиметрична, а завдяки креативності він здатний побудувати неприступну фортецю “з лайна і палиць”.
Як на мене, це взагалі один із найточніших описів сильної сторони Федорова. Він справді вміє з того, що є, зібрати працюючу систему там, де інші бачать брак ресурсів і хаос. Під час війни ця якість виявилася особливо цінною: технології, дрони, нові рішення, постійний пошук асиметричної відповіді противнику. У підсумку Федоров доскладався вже до власного уявлення про технологічну війну.
І ось тут у мене виникає питання, якого після цього тексту я вже не можу позбутися: а що для Михайла Федорова держава?
Сам він дуже цікаво описує свій конфлікт із системою Зеленського. У президентській “екосистемі”, каже Федоров, вони побудували власну “підсистему”. У якийсь момент ця підсистема увійшла в суперечність з іншими елементами загальної системи, після чого та почала відторгати її як чужорідне тіло.
Але ж ця підсистема багато років існувала всередині тієї самої екосистеми. Ба більше, Федоров стояв біля витоків її політичного народження. Він допомагав Зеленському прийти до влади, потім роками працював усередині цієї влади й будував там власний успішний проєкт. А публічно про конфлікт із системою заговорив уже після того, як його підсистему, за його ж словами, ця система почала відторгати.
Це не звинувачення. Це питання. Де для нього проходить межа між успішним проєктом усередині держави й відповідальністю за державу в цілому? Бо проєктне мислення Федорова в тексті видно чудово: екосистема, підсистема, продукт, залучення, результат, знайти ключ, зламати непрацюючий механізм, перескласти, масштабувати.
Але держава все-таки не стартап. У ній є інституції, обмеження й правила, які не можна скасувати лише тому, що вони заважають отримати результат. Хоча саме здатність Федорова ламати зайві процедури багато в чому і дала цей результат. І в цифровізації, і вже під час війни, коли швидкість рішень часто була критичною.
Але де тут межа? Як, наприклад, Федоров фактично виніс для себе парламент за дужки там, де міг це зробити. Більшість цифрових інновацій проводив через уряд в обхід Ради, а джерело УП у “СН” пояснює це тим, що Федоров вважав депутатів “обормотами, непросунутими корупціонерами”, а себе — вищим за них. Розумієте, про що я взагалі? Бо є суспільство, яке складається не лише з користувачів. Є громадяни, яких неможливо звести до залученості.
І далі це питання стає ще цікавішим. Сам Федоров каже: “В Україні відбувається остання війна людей — далі воюватимуть роботи”. І ця фраза для мене вже не лише про війну. Вона про технологічне майбутнє, в якому машини поступово перебирають на себе функції, які ще вчора були виключно людськими. І тут ми алегорично повертаємося до техно-Гоголя. Тільки тепер питання вже не в тому, як використати “мертві душі”. А в тому, що в цьому новому світі станеться з живими.
Федоров іде в цей світ цілком свідомо. Зустрічається з Алексом Карпом, CEO Palantir. Говорить про штучний інтелект, дані, технології війни.
І тут я згадую про ті самі мільярди людей, чиї руки й мізки має вивільнити штучний інтелект для щасливого життя, про яке так захоплено розповідає Ілон Маск. Я про це вже писала. Але що відбуватиметься з людиною, коли з її життя зникне необхідність працювати, ставити цілі, долати, розвиватися, самоорганізовуватися?
В одній із найпохмуріших версій цього майбутнього відповіддю стає віртуальний світ: мільярди людей в окулярах можуть уявляти себе богами, царями, героями, ким завгодно, поки справжні царі й господарі технологій продовжують жити насиченим реальним життям, ставити цілі й реалізовувати їх.
Я зовсім не стверджую, що саме так бачить майбутнє Федоров. Але я хочу зрозуміти, як він його бачить.
Де у нього людина? Де суспільство і його інтереси? Де держава? Де політика? Де стратегія? Де майбутня країна?
Ось на ці запитання я відповідей не знайшла. Точніше, скринька зовсім не порожня. Вона заповнена дуже важливими й дорогими речами: результатами, технологіями, швидкістю, здатністю будувати системи, вигравати й масштабувати. Але ось цієї речовини під назвою “політика”, яка зв’язує окремі частини в єдине світовідчуття і світогляд та допомагає слухачеві чи читачеві зрозуміти, про що ти і що пропонуєш нам, я в цій скриньці не знайшла.
Джерело: https://censor.net/ua/b4024664