Не фейсбук. Не інстаграм. Не тредси, кавʼярні чи робочі міти.
Армія.
Всі ті, хто з 14-го року вивозив і тягнув. Дивився в палаючий обрій крізь розтріскані куленепробивні стекла.
Чіплявся зламаними нігтями за наші посадки та перехрестя.
Перетворював п**дарів на кривавий туман, розносячи наші ж будинки і підвали, в які ті поховалися.
Пускав НУРСи з кабрування по нашим же полям і високоточні бомби по нашим же мостам.
Хто вигравав час, сидячи сотні днів в норах, аби тил надіслав заміну.
Хто накидав український прапор на труну побратима.
Армія завжди знала, що вся ця кривава баня з впертим супротивом і збільшенням ціни кожного метра нашої землі для противника, має завершуватися ударами по його території.
Випалюванням його літаків на аеродромах базування.
Кораблів – в доках.
Палива – на заправках.
Самих росіян – в їхніх же будинках.
І навіть наше славетне ППО – усі ці екіпажі безпілотників і дядьки з кулеметами дванадцять і сім та чотирнадцять і пʼять – окрім безумовно благородної місії захисту наших мирних міст завжди в пріоритетах мали захист наших збройників.
Завдяки яким нині москва і палає.
Армія радіє.
Ледь помітною посмішкою щільно стисненими губами на замурзаних обличчях.
Росіянам лячно.
В 22-му мені це здавалося неймовірною перспективою. Тепер… ми впоралися за 4 роки.Дізнатися більшеПолітикаполітикоюполітика
Вони отетерівають і не розуміють – за що?
Вимагають пояснень.
Божечки, як добре, що після стількох років страждань і втрат, нам пох*й.
Паліть, братіки.
Паліть ще і на всі гроші.
Хай кожен москвіч відчує велич своєї мерзенної країни.
Антон Сененко