Думаєте, скарби в нашому краї шукали тільки фахові археологи? Та, ні ж бо! І мова піде не про кумедного копача Бонавентуру із твору Карпенка-Карого, а про куди серйозніших людей.
На Литу Могилу в урочищі Кучерові Байраки біля сіл Копані та Кучерівка на Знам’янщині нерівно дихав «чорний археолог» генерал-губернатор Мельгунов. Він зліз з кургану не з порожніми руками ще в Катеринині часи.
Далі.
Про легендарний скарб Павла Леонтійовича Полуботка багато говорити просто неетично – він просвічений зо всіх боків усіма можливими «рентгенами». Та іноді виринають деталі, ще не відполіровані часом. Наприклад, у жовтні 1901 року Єлисаветград відвідала 29-а пересувна виставка. Тутешні газети її не узріли очевидно із-за малої відвідуваності. Полтавська ж преса трубила, що саме тут якийсь невідомий англосакс купив полотно з довгою назвою «Імператор Петро Великий відвідує наказного гетьмана Полуботка в казематі Петропавлівської кріпості в 1724 році». На зображенні – момент, коли Полуботок пророкує «єго вєлічєству»: «Скоро, дуже скоро суд Божий розсудить Петра з Павлом!». Як відомо, 28 січня (8 лютого) 1725 року цар помер. Тобто, на 41-й день після загибелі арештанта. Містика!
Інтерес полтавчан до події пояснювався тим, що тоді хутко ширлись чутки про незлічимі багатства страждальця в англійському банку. А твір написав полтавець Василь Волков і картина вже здійняла фурор на показах у Петербурзі та Москві. Газетярів шокувала поява у якійсь загумінковій «тьмутаракані» заморського гостя, котрий відвалив бабло за шедевр, що ніби щез навік у лондонських туманах. Утім, жарти жартами, але це лише чужакам здаються екзотикою британці на сивих берегах Інгулу. На подіумі з’являється родина Ельворті.
Між тим, є список спадкоємців наказного гетьмана, поданий 1907 року одним із них – колишнім професором Петербурзької консерваторії Олександром Рубцем: князі Кочубеї, графи Гудовичі, Капністи, Лизогуби, Тризни, знать Кулябко-Корецькі, Рубці, Синьогуби, Сологуби, Немировичі-Данченки, Старосельські, Гамалії, Рашевські, Трипольські, Бонч-Осмоловські, Булацелі, Борозни, Барковські, Дуніни-Барковські, Почеки, Подольські, Троцини, Тичини, Лазаревські, Лощинські, Лосини, Золотаренки, Ханенки, Миклашевські, Дорошенки, Щербаки, Чорнолуцькі, Аршави-Чижевські, Шендриковські, Ширяї, Часники, Іскри, Гудим-Левковичі, Тарновські, Самокваси, Самойловичі. Всього набиралося за 350 осіб, котрі 15 січня 1908 року провели у Стародубі організаційне зібрання заради одержання гігантської спадщини. І хоч воно виявилося безрезультатним, уявляєте, як гарячково готувалися до зустрічі представники роду Булацелів! Та ще тоді, коли Центральною Україною невтомно снував якийсь аферист К. із Новомосковська, розпродуючи за 1-2 тисячі рублів фальшиві родоводи бажаючим прилучитися до Полуботкової генеалогії. І тут виникають питання, яким же боком Полуботок пов’язаний з тими Булацелями та Барковськими, що мали дотик до наших країв? З Барковськими зрозуміліше. Дрібна польська шляхта облюбувала тутешні околиці здавна. Адже біля Синюхи, Тясмину і Висі селилися ще з козацьких часів.
Числені ж молдавани Булацелі з’явилися тут значно пізніше – за Нової Сербії – та й осіли у Новомиргороді, Великій і Малій Висці, Мартоноші, Катеринівці, пізнішому Єлисаветграді. У родовідних документах повіту значиться більше сотні зальотних персоналій обох статей з цим прізвищем. Очевидно, по жіночій лінії породичавшись з українськими кланами, потрапили до знаменитого списку. Були серед них генерали, полковники, майори, ротмістри, поміщики середньої руки, канцеляристи та інша дрібнота.
Отож неможливо обійти колоритну історію з 1816 року про одного з Булацелів з книги «Графы Лудольф» мемуаристки Єлени дель Мурго. Цитує авторка спогади серба Олександра Пищевича, котрий вийшовши у відставку, поселився у своїй вотчині Скалеве Олександрійського повіту. Знечів’я писав спогади, смакуючи чутки, скандали, амурні походеньки, дуелі, картярські подвиги із життя Єлисаветграда й околиць. У місті тоді козирним тузом був шеф Тираспольського кінно-єгерського полку генерал-лейтенант Павло Пален, який творив там, що хотів. Йому вторили й підлеглі. П’яничка князь Гагарін, наприклад, напивався і з такими ж «героями» затягував у кімнати гармату та смалив картеччю з вікна по вулиці. Далі, продравшись крізь рами з вибитими шибками, брали приступом будинки навпроти. Грабували, гвалтували, страхали все місто. І ніяка свята покровителька не захистила його.
Якось впіймали повітового суддю ротмістра Іллю Булацеля два єгері-офіцери і здерли з нього шинель. На гвалт збіглися люди, відбили дядька у титулованих хуліганів. Поліцмейстер майор Федір Стратимирович виявився ніяким у запобіганні перед Паленом. Полк того квартирує у Злинці, де панує повний «бєзпрєдєл». 25 вересня сюди з перевіркою прибув херсонський губернатор граф Сен-Прі. Депутація зі Злинки манівцями добирається до нього зі скаргою. Зупинилася у єврейському заїжджому дворі та взялася писати петицію. Хазяїн «готелю»-клопівника доніс Палену, що на нього строчать «тєлєгу». Злинську команду садять на гауптвахту, а сільському голові Пален по-німецьки акуратно і педантично особисто вибив зуби і мило пообідав з губернатором, котрий ще не знав про розправу. Після обіду скаржників знову били. Пов’язали, повантажили на вози, як лантухи, й відправили з Єлисавета до Злинки. З якихось джерел губернатор все ж дізнався про екзекуцію. Обурений Сен-Прі категорично заявив генерал-губернатору Новоросії і Бесарабії Ланжерону, що піде у відставку, якщо той не дасть ходу цій справі та не повідомить у столицю про буйного Палена. На це Пален заявив: «Хочу бачити, що зробить мені цей французик-перукар!». І 15 жовтня викликає Сен-Прі на дуель. Той, як особа офіційна, відхиляє виклик. Ланжерон 18-го відправляє для розслідування інциденту ще й губернського предводителя дворянства Корбе. Але й цього «дєд войни 1812 года»
послав «нах», обіцяючи фізичну розправу. Однак 2 лютого 1817 Тираспольський кінно-єгерський полк, обікравши прилеглі садиби, все-таки відбув у місця нової дислокації. За мудрим аракчеєвським рішенням і вовки були ситі, і вівці лише злегка подерті.
Полуботківська епопея мала неординарне продовження в 1922 році. Один з нащадків гетьмана відвідав у Відні українського консула Юрія Коцюбинського і, наговоривши багато чого цікавого, запропонував зняти державними зусиллями пра-пра-пра-прадідівський депозит в англійському банку, просячи за участь у фінансовій операції один відсоток від загальної суми. Показав переконливі документи і машина закрутилася. Є версія, що енергійний парубок таки добився свого, одержавши фантастичну суму на той самий 1%. Ще й відбив у Коцюбинського коханку – доньку «всеукраїнського старости» Григорія Петровського – Ганну. Так би мовити, не відходячи від каси. Далі молодята розчинилися на просторах Південної Америки. Основний же капітал в силу англійських бюрократичних перепон та радянських соціальних експериментів включно з летальними репресіями, так і залишився не реалізованим. Хтось запитає, а при чому тут Єлисаветград? Тут річ у тім, що й Григорій Іванович, і його дочка в різний час подовгу шліфували ногами бруківку в Єлисаветграді, проживаючи у найближчої родички, відомої мільйонерки та меценатки Ганни Дмитрян. Вона ж згодом оформила Петровського своїм спадкоємцем. І не виключено, що один відсоток, про який тут так багато мовилося, зрештою теж ліг на дмитрянівський рахунок. У переддень Другої світової війни він складав приблизно до п’ятдесяти мільярдів(!) фунтів стерлінгів. Про ці родинні перипетії, і не тільки про них, пишеться в роботах Миколи Зеньковича «Самые секретные родственники», Ігоря Малишевського «Детектив з гетьманським золотом». Багато також додали фотоархів та розповіді Тамари Андріївни Бойко, родички у четвертому коліні клану Мартакі-Дмитрянів-Петровських-Барковських, котра виявила чимало скелетів у шафах цих людей.
Тут слід зазначити, що скарб Полуботка начисто не сприймали журналіст і письменник Володимир Гіляровський, історик Дмитро Яворницький, інші відомі сучасники активної фази пошуків на початку ХХ століття. Однак радянський час дав поштовх новим потугам, ініційованим на найвищому державному рівні, коли питанням цікавилися Сталін, Хрущов, Мікоян, Косигін. Сталін, наприклад, трохи «пощипав» Григорія Петровського. Є підстави вважати, що якась частка тих колосальних коштів у таємних домовленостях з Британією була використана Радянським Союзом для воєнних потреб в 1941-1945 роках.
Еміграція також шукала шляхи до джерел поповнення власних статків. Прикладом можуть служити паризькі клопотання у 1962 році Наталії Олексіївни Келеповської про включення її через кровні зв’язки з графами Милорадовичами у розряд спадкоємців Полуботка. Номінантка походила з дворян Єлисаветградського повіту. Була позашлюбною правнучкою по материнській лінії великого князя Миколи Миколайовича Романова-старшого. Наївна жінка навіть не підозрювала, що на пай від шкури ще не впольованого ведмедя мали право тільки чоловіки.
Що не кажіть, а на такому розмаїтому тлі можливо, що в один прекрасний момент хтось, мов місту сьому назву, приплюсує до знаменитого списку Полуботка ще й Ельворті, Ільїна-Кніжніка або Ястребова. Новий синдром чатує…
Леонід Багацький