Новина сколихнула наше місто! Бізнесмен-меценат Микола Цуканов, він же ревний послідовник супер-пупер відомого колекціонера Ільїна, відкрив так званий «Музей міста семи назв». З якого дива чи переляку саме семи, цікавились у пана Миколи посполиті. Адже офіційних лише п’ять, а довільних чи не втричі більше.
Ну, наприклад, драматург Тобілевич називав місто Лизавет, прозаїк Яновський – Байгород, поет Селецький – Єлдибешт, журналіст Матівос – Новокозачин, педагог Смотренко –«маленький Париж», філокартист Могилюк – одноіменне місту галіфе, геральдист Авдєєв – Кучмань, «губернатор» Ларін вустами екзотичного співака – Кі-кі-кі, емігрант Мелешко – Низовий, імператор Павло І накидав ймення Новоросійськ, але не встиг довести справу до кінця – опоненти його вбили. Не кажемо вже про Тобілевичі, Златопіль, Інгульськ, Подол, Улич тощо.
Навіть аборигени Лелеківки, Великої Балки та Кущівки ремствують, бо їхні осередки виникли десь на сотню літ раніше.
І ось, зваливши на плечі всю цю важку ношу енциклопедичних знань та знаючи, що там пригощають сухим винцем з концентрату і туди періодично злітаються зграї естетів-«шаровиків», ми (два Сашка, Олег, Толик, Сержо і я) теж завернули до самопального музею при галереї «Єлизаветград».
Вступне слово виголосив ініціатор дійства, привітали «весільні генерали» від влади, одна гостююча поетеса прочитала власного пафосного вірша.
Потім «ударний наш десантний батальйон», що тільки й відвідує такі заходи, аби пропустити крізь організм кілька додаткових проміле, бере стерно в свої руки. Як кажуть, вдарили по цимбалах. Думки розкріпачуються, язики розв’язуються, ідеї вже махрово квітнуть. Але, яка ж свайба без баяна? Нішу заповнюють Анатолій Саржевський з баянм і ще один композитор з гітарою. Кімнатний і Каретний, Листопадова і Шитокритова, Смірнова від Бахмача, але Мармера від Штутмана немає. Однак й без нього, як не дивно, дискурс почався!
Хтось пропонує розширити експозицію музею за рахунок площ закинутого довгобуду Центру дитячо-юнацької творчості. Прагматик Цуканов проти; він хоче освоїти приміщення, що виходить вікнами на центральний майдан. «Весільні генерали» його не почули.
Один Сашко голосно доводить, що назва Єлизавет не була офіційною і тому не канонічна, а штучна. Толян категорично вимагає замість ЄлиСаветград писати ЄлиЗаветград. Дрібненька зростом дама у капелюшку, в якому, здається, й спала, не погоджується:
– Ну, как ето так можно хуліганіть – «єлі завет»? Ісчо скажітє – «пілі завєт»!
– Га-га-га! – зареготав інший Сашко – А це знахідка! Голосую за Єліпілізавєтград!
Я ж після пари келишків напосідав на Цуканова, щоб він вимовив нарешті сьому назву міста.
Пан Микола м’явся, загадково посміхався, потім суворо зводив брови. Він, мов засватаний, мовчав і якби в його музеї була селянська піч, колупав би припічок.
Сержо та Олег у дискусію не вступали. Вони тихо цмулили ркацителі, примовляючи, що вино хоч і зелене, але реально зовсім не фірмова «Лелеківська міцна» на смородинових бруньках..
Леонід Багацький