На тему контрнаступу 2023 року можна писати докторську дисертацію. І назва в неї була б проста – “Як не треба воювати, маючи достатній ресурс, але недостатньо підготовлений особовий склад, погане планування, невдало обраний напрямок основного удару та недостатню гнучкість у прийнятті військових рішень”.
І окремий розділ – про те, як підрозділи, сформовані на основі рекрутингу та добровільності, вкотре показують ефективність і мотивацію вищу, ніж бригади, укомплектовані на 98% мобілізованими без належної підготовки, але забезпечені в повному обсязі технікою та озброєнням. Втім спробую коротко.
Перекладання відповідальності на “обставини”, “сильного противника” чи “нестачу ресурсу” – у мене викликає тригер. Тому що цим можна виправдати будь-яку помилку – слабке рішення, провальне планування, відсутність досвіду, нерозуміння характеру сучасної війни навіть з боку партнерів, які “допомагали” планувати. Так, противник сильний. Але сильний противник – це константа війни. Питання не в цьому. Питання – у наших рішеннях, наших прорахунках і здатності їх визнавати.
У 2024 році активно розганяли критику президента щодо відсутності оборонних споруд. Але якщо кошти та ресурс виділялись, то будівництво рубежів, планування розташування, ешелонування, інженерне обладнання, утримання і підрив при відході – це зона відповідальності ЗСУ. Це військова функція. Як і ведення бойових дій. При цьому я особисто бачив, як наприкінці 2024 – на початку 2025 року деякі інженерні начальники будували відкриті “яйцеподібні” РОПи у чистому полі. Тому проблема, знову ж таки, – у системі управління, контролю та відповідальності всередині армії.
Сьогодні прочитав коментарі колишнього Головнокомандувача в Associated Press про недостатність ресурсу і його невиділення політиками. При всій повазі до пана Залужного – а є речі, за які я його щиро поважаю, і є проблеми, які я на нього особисто не покладаю (зокрема в частині управління ОСУВ “Таврія” генералом Тарнавським) – вважаю за необхідне повторити свою позицію щодо наступальної операції 2023 року.
Про план операції я знав заздалегідь. Наш підрозділ планували застосувати разом із ДШВ на одному з напрямків. Після того як я доповів про відсутність достатньої бронетехніки та наявність великої частки “зеленого” особового складу, ми залишились в обороні – на чому я наполягав. Через наші бойові порядки проходили сили основного удару. З самого початку я вважав обраний напрямок основного удару абсолютно недоцільним. Близько шести повноцінних ліній оборони плюс підготовлена кругова оборона Токмака – це пряма ознака того, що противник чекає удар саме там. Військове мистецтво не каже “бий там, де тебе чекають” – воно каже навпаки. Втім всі мої думки з цього приводу центри прийняття рішень до уваги не взяли, хоча я зазначав це неодноразово.
Я був присутній на командних пунктах під час підготовки й реалізації операції і перші дні бачив особисто. Я бачив, як новосформовані підрозділи – до 98% мобілізованих – отримавши “Leopard” і YPR без належної підготовки та управлінської ланки, заганяли техніку в наші окопи й кидали її, паралельно кидаючи бронетехніку в міжпозиційному просторі після перших прильотів міномета за метрів 100 від машин. Кидали все – техніку, зброю, засоби зв’язку, карти командирів рот. Особисто привозив на ГШ карти цього підрозділу, де наші позиції були позначені як позиції противника – це показник рівня взаємодії. Попередньої взаємодії не було. На моє прохання провести нараду або направити представника на наш КП – було відмовлено без пояснень. Це настільки стандартна і логічна практика, що згадуючи її відсутність у той момент, у мене в думках лише ненависть до генералів старшого покоління, які люблять розповідати, які вони геніальні, а в бойових ситуаціях просто кидають управління і шукають цапа-відбувайла. Особисте “вітання” пану Тарнавському за “геніальне” командування. По факту ми мали наступне – фактично за три доби одна з бригад навіть не дійшла до ЛБЗ. Відмічу і буду відмічати 47 бригаду – порівняно із сусідом, який усе просрав, вони показали себе як боги війни.
По ресурсу картина була наступна – тижнева артпідготовка без оперативного ефекту – артилерію клали по полях навколо посадок; справна техніка, кинута через відсутність злагодженості; втрата документів управління; фактична відсутність управління; заборона евакуації техніки із сірої зони. Ту техніку, яку нам вдалося витягнути, потім із конфліктом вилучала ВКР. Я просив дозволити нам витягти іншу за умови, що вона хоча б тимчасово лишиться в нашому підрозділі на час перебування на цьому напрямку – відмовили. Через кілька днів противник спокійно знищив її мінометним вогнем. Тому твердження про критичну нестачу ресурсу, з мого досвіду, не відображає реальної картини. Ресурс був. Проблема – в його розподілі та застосуванні.
Основні помилки наступальної операції 2023 року – на мою думку: невдало обраний напрямок основного удару і слабке планування; нераціональний розподіл техніки й особового складу без урахування досвіду та морального стану військовослужбовців; відсутність гнучкості після втрати темпу. Коли стало очевидно, що напрямок буксує, потрібно було змінювати задум і перекидати резерви туди, де є динаміка. Війна – це адаптація. Це маневр, блять. Це здатність визнати, що початковий план не працює. Але впертість тих самих генералів затьмарює розум – як тоді, так і в ситуації з наступальною операцією на Курському напрямку – “дожмьом”.
Але лобове продавлювання противника, який має кратну перевагу в людському ресурсі, – це не мистецтво війни. Це дурість, яка, на жаль, вартує нам життя найкращих синів та доньок України і не приносить жодного результату. Кожен повинен відповідати за свої прорахунки і кожен повинен відповідати за свої здобутки. Поразки не можна списувати на “обставини”. Тож погони не мають давати імунітет від помилок, а посада не має знімати відповідальності за наслідки рішень.
Богдан Кротевич