Рада Безпеки ООН під тиском адміністрації США однозначно стала на бік Марокко в його конфлікті з жителями Західної Сахари, яку марокканці анексували кілька десятиліть тому.
Продиктоване, ймовірно, бажанням Дональда Трампа якомога швидше записати на свій рахунок ще один завершений конфлікт, рішення Ради Безпеки зводить нанівець багаторічні пошуки компромісу з цього вкрай непростого питання. Крім того, воно створює небезпечний прецедент легітимізації анексій через все ще головний орган міжнародного співробітництва, зазначає видання The Insider.
10 грудня, у Всесвітній день прав людини, Робоча група з прав людини в Західній Сахарі опублікувала відкритий лист, адресований насамперед державам — членам ООН. У ньому йдеться про те, що тисячі сахараві, представників корінного сахарського народу, піддаються систематичному насильству з боку влади Марокко. Їхні землі півстоліття тому були анексовані сусідньою монархією, у них немає інструментів захисту власних прав, а світова спільнота, за великим рахунком, закрила очі на долю цих людей.
Робоча група з прав людини в Західній Сахарі складається з представників сахараві. У своєму листі вони окремо звертають увагу на негативну роль Дональда Трампа і відзначають, що прийняте ним ще в 2020 році рішення підтримати претензії Марокко на суверенітет над Західною Сахарою погіршило становище корінного населення і надихнуло марокканську владу, зокрема, на нові злочини проти автохтонного населення.
Правда, при цьому лист нічого не повідомляє про те, що в самому кінці жовтня цього року позиція Трампа була підтримана Радою Безпеки Організації Об’єднаних Націй, яка прийняла резолюцію, що визнає за Марокко права на Західну Сахару. У своїх ключових моментах документ повторює прийнятий марокканськими властями план мирного врегулювання конфлікту з сахараві. План і резолюція передбачають надання регіону формальної автономії. При цьому центральні влади залишають за собою всі рішення, пов’язані з оборонною політикою, розпорядженням природними ресурсами і питаннями безпеки.
ООН десятиліттями відкладала вирішення питання про суверенітет Марокко щодо Західної Сахари, старанно дистанціюючись і від сахараві, які вимагають незалежності, і від марокканського монарха, який отримав контроль над цією величезною територією, м’яко кажучи, на сумнівних підставах.
Читайте також: Колишнього «колективного Заходу» більше не існує
Спадщина колоніалізму
З кінця XIX століття Західна Сахара була колоніальним володінням Іспанії. У 1950-ті роки Мадрид включив її до складу держави на правах однієї з провінцій. На дворі вже була епоха деколонізації, і на Іспанію постійно тиснула ООН, вимагаючи покінчити з імперіалістичним минулим і покинути Сахару. До цього тиску приєдналися і сусідні з Іспанською Сахарою Мавританія та Марокко — кожна з держав-сусідів планувала інтегрувати регіон до свого складу.
Питання про приналежність регіону — з подачі керівництва організації — навіть було направлено на розгляд Міжнародного суду ООН. У жовтні 1975 року суд виніс рішення, в якому визнавав тісний культурний, етнічний та економічний зв’язок Західної Сахари з Марокко, проте надавав право населенню регіону самому визначитися зі своїм майбутнім у ході референдуму. Правда, його пропонувалося відкласти «до тих пір, поки Генеральна Асамблея ООН не прийме рішення про політику, яку слід проводити для прискорення процесу деколонізації», що б це не означало.
Вже через лічені тижні після опублікування рішення Міжнародного суду ООН король Марокко Хасан II звернувся до своїх підданих із закликом вирушити мирним маршем до Сахари і тим самим «покінчити з іспанським імперіалізмом», не чекаючи рішень Генасамблеї. Для монарха поширення свого суверенітету на Західну Сахару виглядало не анексією, а відновленням територіальної цілісності країни, порушеної європейськими завойовниками понад століття тому.
6 листопада 1975 року 350 тисяч марокканців, серед яких було чимало жінок і дітей, перетнули кордон Західної Сахари і пройшли вглиб її території на кілька кілометрів. Вони несли з собою національні прапори і портрети короля і скандували гасла з вимогами «повернути Сахару марокканцям».
Читайте також: Чи виживуть Україна та Америка за президенства Дональда Трампа? Пояснює відомий історик
Швидка анексія
Момент для мирної анексії вибрали ідеально: іспанський каудільйо Франсіско Франко, який правив країною 36 років, тяжко хворів, а політичні еліти були зайняті чварами за його спадщину. Ніхто не збирався серйозно вплутуватися в бійку за пустелю на сусідньому континенті. Іспанці, незважаючи на колосальну перевагу в живій силі і техніці, без бою віддали Західну Сахару Марокко і Мавританії. Останній дісталася південна частина регіону. Інтереси місцевого населення при передачі Західної Сахари не були враховані. Хоча в Мадридських угодах, що регулюють цю передачу, було прописано зобов’язання врахувати думку корінних жителів регіону, виражену через їхніх представників у місцевих народних зборах — Джемаа.
Частина місцевих жителів на момент укладення Мадридських угод вже кілька років вели партизанську війну низької інтенсивності проти іспанців за незалежність земель, на яких живуть сахараві. Найбільшою з партизанських груп був «Фронт Полісаріо», який займався нападами на віддалені іспанські гарнізони і захопленням зброї на армійських і поліцейських складах. Не дуже численні — всього кілька сотень чоловік на момент відходу іспанців — бойові загони партизан користувалися підтримкою Алжиру, що межує із Західною Сахарою, який теж претендував на частину території регіону. Однак проігнорований Мадридськими угодами Алжир відмовився від дипломатії на користь насильства, нехай і чужими руками.
Бійці «Фронту» спробували зайняти південні селища, які залишали іспанці, але всього за кілька днів були розбиті мавританською армією. І це був лише початок жахливої і часто кривавої плутанини, в яку занурилася Західна Сахара на багато років. Звіти американської розвідки кінця 1970-х років свідчать про те, що на ситуацію в регіоні так чи інакше намагалися впливати не тільки вже згадані держави і недержавні актори, а й інші країни, включаючи Лівію, Бенін, СРСР і навіть Північну Корею. Фактично Західна Сахара стала одним з найзапекліших фронтів холодної війни, нехай і не найпомітнішим.
Читайте також: Війна росії проти України викрила парадокс, який Заходу потрібно розплутати – The Economist
Холодна війна в Сахарі
Марокко отримувало фінансову, військову та дипломатичну допомогу від США та Західної Європи (насамперед від Франції), тоді як «Фронт Полісаріо» підтримувався соціалістичним табором. До краху СРСР «Фронт» навіть встиг вступити до Соціалістичного інтернаціоналу, де перебуває досі в якості консультативного члена. Але головним його досягненням стало проголошення незалежної Сахарської Арабської Демократичної Республіки (САДР), яка претендує на всі 266 тисяч квадратних кілометрів Західної Сахари.
Для обґрунтування своєї легітимності керівництво САДР використовувало той факт, що проголошення незалежності нової держави підтримала більшість депутатів місцевого парламенту, скликаного ще в розпал іспанського панування. А Мадридські угоди, як зазначалося вище, зобов’язували сторони поважати позицію парламентарів-сахараві. З точки зору уряду САДР, нова республіка була легальною правонаступницею іспанської адміністрації (для цього її навіть проголосили наступного дня після формального припинення суверенітету Мадрида над Західною Сахарою), а Марокко і Мавританія — державами-окупантами, які незаконно вторглися на чужу територію і силою встановлюють там свої порядки.
САДР — досить незвичайна частково визнана республіка, яка мало схожа на своїх «колег» за статусом. Її не контролює жодна держава-окупант, як більшість інших частково визнаних республік, починаючи з російських маріонеток-утриманців Абхазії та Південної Осетії і закінчуючи створеним і збереженим силою турецьких багнетів Північним Кіпром.
Сахарська Арабська Демократична Республіка — цілком самостійне утворення, визнане не Росією і парою жадібних до дешевих кредитів острівних держав, а майже п’ятьма десятками найрізноманітніших країн, включаючи ПАР, Перу і Мексику. Тому схожість, якщо і є, то швидше з Східним Тимором, а не умовною Абхазією чи Придністров’ям.
При цьому САДР ніколи не контролювала всю територію Західної Сахари або хоча б більшу її частину. Частково визнана республіка зберігає контроль над декількома південно-східними районами регіону, більшість з яких після 1975 року були зайняті армією Мавританії. Для останньої окупація частини Західної Сахари виявилася непосильним тягарем. Партизани-сахараві не давали спокою мавританським конвоям і гарнізонам, несподівано нападаючи на них і миттєво відступаючи в пустелю, в якій прекрасно орієнтувалися.
Зовсім нечисленна — всього в кілька тисяч чоловік — мавританська армія несла втрати, яких не могла собі дозволити. Війна з сахараві могла привести буквально до знищення збройних сил цілої країни. Не допомогло навіть втручання французьких ВПС. Визнавши неможливість продовження бойових дій, у 1979 році Мавританія відмовилася від будь-яких претензій на Західну Сахару і вийшла з раніше займаних нею районів, частина з яких відразу була зайнята армією Марокко, а частина — «Фронтом Полісаріо».
Читайте також: Кінець Нового Миру. Ізраїльський історик Юваль Ной Харарі про те як Путін загрожує всьому людству
Під марокканською монархією
Марокканці, хоча і мали незрівнянно більш боєздатну армію, ніж Мавританія, теж несли в партизанській війні втрати, яких хотіли б уникнути. Тому в 1980-ті Рабат поступово дрейфував від позиції «ніяких поступок сепаратистам, це споконвічно наша земля» до «давайте все-таки спробуємо домовитися». Тим більше, що і головний міжнародний арбітр — ООН — ще з часів іспанського панування наполягав на самовизначенні сахараві через референдум.
Багато в чому саме позиція ООН, яка відмовлялася визнавати анексію Західної Сахари без очевидної, підкріпленої голосуванням згоди місцевого населення на включення до складу Марокко, легітимізувала САДР. Частково визнана республіка навіть була прийнята до Організації Африканської Єдності (ОАЄ), трохи пізніше переформованої в Африканський союз.
У 1988 році ОАЕ та ООН прийняли резолюцію про необхідність провести референдум серед населення Західної Сахари, на якому люди отримали б право самі вирішити свою долю. Ще через кілька років була створена ціла місія ООН, відповідальна за організацію та проведення референдуму. Її поява стала головним кроком до встановлення в 1991 році формально діючого донині перемир’я. Але робота місії з найперших днів зіткнулася з очевидними непереборними труднощами.
ООН навіть створила спеціальну місію, відповідальну за проведення референдуму в Західній Сахарі
Найголовніше: Рабат був категорично проти будь-якої згадки про незалежність Західної Сахари в тексті бюлетеня і був готовий винести на плебісцит лише різні варіанти автономії регіону. Сахараві ж наполягали на тому, щоб на референдум було винесено питання саме про повну незалежність. Також вони вимагали, щоб у голосуванні брали участь тільки корінні жителі Західної Сахари, тоді як переселенці з Марокко, яких вже в 1990-ті було більше, ніж аборигенів, не повинні були мати права голосу.
При цьому уряд САДР був готовий надати переселенцям та їхнім нащадкам своє громадянство. Крім того, серед спірних питань була організація голосування в таборах біженців-сахараві в Алжирі та на територіях, що не контролюються марокканськими властями. Сторони та посередники загрузли в нескінченних переговорах, узгодженнях та уточненнях позицій.
Нарешті, у 2007 році марокканська влада прийняла так званий план автономії — для якомога швидшої і повної інтеграції Західної Сахари. Його планувалося якимось чином узгодити з місцевим населенням, але без проведення референдуму. Точніше, референдум міг відбутися, але на нього винесли б тільки одне питання: «Чи згодні ви із запропонованим планом автономії?»
План був коротко таким: мешканці Західної Сахари «отримають право на місцеве самоврядування, але без шкоди для суверенітету і територіальної цілісності Королівства Марокко», їхні мови і культура будуть захищені на державному рівні, а для вирішення внутрішніх проблем регіону будуть створені виборні органи виконавчої та законодавчої влади. Простіше кажучи: ось вам національні школи і підручники, місцевий парламент, що відає питаннями озеленення і прокладання доріг, чиновники-сахараві, обирані сахарцями, але контрольовані Рабатом, а про незалежність і думати не смійте.
Цей план, підтриманий частиною західних держав, був відразу відкинутий САДР як такий, що ігнорує права сахараві і легітимізує окупацію. В ООН його назвали «серйозною пропозицією, що заслуговує на увагу», але місію з підготовки референдуму розпускати не стали. Та й взагалі продемонстрували, що вважають план автономії лише одним із можливих рішень, до якого можна буде вдатися, якщо на це буде згода всіх сторін конфлікту.
При цьому статус Західної Сахари залишався максимально невизначеним: офіційно жодна країна світу не визнавала суверенітет Марокко над цією територією — крім, зрозуміло, самого Марокко. У такому підвішеному стані конфлікт перебував аж до приходу першої адміністрації Дональда Трампа. У 2020 році у Вашингтоні вирішили однозначно стати на бік Рабата.
Читайте також: Пацієнт з Білого дому. Чому психіатри (й не тільки) стривожені погіршенням стану Дональда Трампа
Трамп-«миротворець»
«Цим я, Дональд Дж. Трамп, президент Сполучених Штатів Америки, на підставі повноважень, наданих мені Конституцією та законами Сполучених Штатів, проголошую, що Сполучені Штати визнають, що вся територія Західної Сахари є частиною Королівства Марокко. На підтвердження чого я власноруч підписав цей документ цього четвертого дня грудня, в році Господа нашого дві тисячі двадцятому і в двісті сорок п’ятому році незалежності Сполучених Штатів Америки», — говорилося в написаній в неповторному трампівському стилі офіційній заяві Білого дому.
Цікаво, що тоді і керівники ООН, і шановані експерти-міжнародники мало не в один голос заявляли, що позиція США не вплине на ставлення до конфлікту інших країн і наднаціональних організацій, що питання приналежності Західної Сахари дуже складне і болюче, щоб бути вирішеним настільки однозначно. Однак п’ять років по тому, в жовтні 2025 року, під тиском очевидно стурбованого створенням іміджу головного миротворця планети президента США Рада Безпеки ООН прийняла (без єдиного голосу проти) резолюцію, що підтримує план автономії Марокко. Той самий, який однозначно закріплює Західну Сахару за Марокко і жодним словом не згадує, що регіон міг би стати самостійною державою.
Дональд Трамп з королем Марокко
Аргументи на підтримку марокканського плану зводяться до наступного: Марокко вже досить давно управляє 80% територій Західної Сахари і в цілому справляється з адмініструванням регіону, при цьому близько двох третин населення Західної Сахари (в першу чергу переселенці та їхні нащадки) однозначно позиціонують себе як марокканці і не хотіли б зміни свого статус-кво, а у «Фронту Полісаріо» просто немає і в найближчому майбутньому не буде реальних шансів на побудову стійкої суверенної держави на всій території, на яку він претендує.
Саме ці аргументи і були підтримані Радою Безпеки, незважаючи на всю їх, м’яко кажучи, неоднозначність. Деякі спостерігачі навіть поспішили заявити, що, підтримавши резолюцію, ООН зрадила деколонізаторську місію (між іншим, одну зі своїх основних) і що Рада Безпеки стала на бік найсильнішого і відмовилася від міжнародного арбітражу, заради якого, власне, і створювалася.
Читайте також: Час пішов. Третя світова не ядерна почалась?
Крім того, є побоювання, що аргументи на користь приналежності Західної Сахари до північноафриканської монархії, які використовують Марокко та держави, що стали на його бік, можуть бути використані для легітимізації анексій в інших регіонах. Адже якщо Марокко може претендувати на тисячі квадратних кілометрів території тільки на тій підставі, що воно вже багато років ними де-факто управляє, а переселенці, привезені туди з інших регіонів, не хочуть зміни свого статус-кво, то що заважає Ізраїлю легалізувати свої поселення на Західному березі річки Йордан, які поки що з точки зору міжнародного права вважаються незаконними? Те саме питання стосується і окупованих сирійських територій.
Чим принципово відрізняється анексія Західної Сахари, що супроводжувалася масовим відтоком корінного населення і ще більш масовим завезенням переселенців, від захоплення українського Криму? Там окупанти проводять форсоване заміщення населення, привозячи десятки тисяч росіян і створюючи все більш нестерпні умови для кримських татар і українців. Чи з’явиться у Об’єднаних Арабських Еміратах право вимагати визнання свого суверенітету над єменським островом Сокотра, якщо вони вирішать зберегти свою військову присутність там на довгі роки, а заодно виженуть звідти незадоволених фактом іноземного вторгнення остров’ян і замінять їх лояльним собі населенням?
Власне, саме побоювання створити вкрай небезпечний міжнародний прецедент і утримувало ООН цілих п’ять десятиліть від винесення однозначного рішення з питання приналежності Західної Сахари. Дональд Трамп же, рухомий власними амбіціями, настільки одержимий бажанням увійти в історію як найкращий американський президент всіх часів, що, очевидно, просто не звертає уваги на те, що в гонитві за цим званням підриває підвалини міжнародного права і розхитує і без того не найефективніші наднаціональні інституції.
—
Карина Олікова, опубліковано у виданні The Insider