Поселення, назване пізніше Єлисаветгадом, з’явилося на жвавому торговому місці, де панував принцип «купи-продай». Базар був величиною майже, як саме місто. Ще й фортецю не насипали, а тут уже вирували торговиська з їх пристрастями. Сам Пашутін, найвідоміший єлисаветградський «літописець», свідчив: «Еще в 1754 году к 29-му июня приезжали сюда для торговли скотом и лошадьми турки, крымские татары и запорожцы». Тож нехай хтось доведе, що можна провести такий масовий захід у голому степу. Сюди прибував торговий люд задовго до московської експансії.
Ярмаркова площа забудована довгими кам’яними складами, дерев’яними сараями-лабазами для зерна, коморами з сотнями лотків, лавок, глиняними корчмами між ними, оточена циганськими шатрами. У першій половині ХІХ століття ярмарок займав белебень, де тепер містяться залізничний двірець та корпуси «Гідросили», що виднівся навіть від лелеківської козацької церкви за добрих пів-десятка кілометрів звідси. Тянувся аж до Сухої (Великої) Балки.
Наприкінці кожного літа простір між будівлями перетворювався на гігантський овочево-баштанно-фруктово-ягідно-грибний ринок. Окремі ряди торгували м’ясом, салом, птицею і рибою, горілкою та винами. Малися гончарний, столярний, залізно-скоб’яний та інші майдани. Тканини, шкіри, одяг теж знаходили своє місце.
Щовечора перекупники збирались в Лейбиній корчмі, щоби домовитися про ціни. Біля другої години ночі вони виходили до під’їжджаючих селян і «непоспіхом ходили вздовж безконечної вервечки возів, звично поглядаючи на звезені гори товару. Вибравши потрібне, вони називали ціну і, якщо продавець намагався торгуватися, байдуже відходили вбік, спокійно засмаливши цигарку». Так за словами репортера «Голоса Юга» починався торг. «Багатозначні суми, божіння і лайка, клятви і гострі слівця – все це сиплеться, мов з мішка, підхоплюється й розноситься майданом». На світанку селюки роз’їжджалися, починалась торгівля, і, «мов за помахом чарівного жезла, все разом оживало, робилося красивим і веселим». Вибір був настільки великий, «що можна лише дивуватися об’єму й апетиту єлисаветградського пуза, що ковтало щоденно, ніби між іншим, гори ярмаркових дарів, – мов би дитина ласощі хапала». Окремо містилися Кінна, Сінна площі, дров’яна, товарна для худоби.
У ярмарковій тісняві купчилися майстерні: ковальські, шорні, колісні, теслярські. При них у неймовірних злиднях тулилися майстри із сім’ями. Ця «слободка» так і називалася – Кузні. Неподалік знаходилася ще одна, злодійська – Солодка Балка. Тодішні «прес-релізи» газет подають побут мешканців тамтешніх нетрів так: «…у свята й будні вони задихались в чаду кузень, а увечері в чаду трактирів і пивниць з вивісками типу «Пивная с садомъ» або «Трахтеръ Свидание друзей», де «садом» слугував обчухраний кущ бузини, а в трактирі снували полові (офіціанти) в брудному одязі, дим стояв коромислом, грала «машина», бряжчали склянки, рвала повітря гармошка, звучали надривні сумні пісні. Все це пістряве, багатолике тіло співало, буянило, пило, кричало, обіймалось, билося, цілувалось, плакало». І тільки зрідка бралося за профільне ремесло.
Така ж програма прокручувалася не тільки в ярмаркові періоди, приурочені до церковних свят, як от: Середпісний – на четвертому тижні Великого посту, продовжувався 4-5 днів; Георгієвський – 22 квітня-1 травня, найзначніший за торговим обігом і тривалістю; Петропавловський – 29-го червня – тік 5-6 днів; Семенівський – з 1 до 4-вересня.
Так було щодня!
Згаданий вище «літописець» продовжив: «В 1812 году, ноября 13-го дня, сгорел корпус деревянных лавок, находившихся на Перспективной ул., возле большого моста. В бывший затем пожар в 1813 году убытки простирались до ста тысяч рублей. Пожарами в 1819, 1823 и 1844 годах истреблены на базаре все красные, железные, кожевенные и мелочные лавки с товарами».
Стихійні лиха, сучасні відвідинам Єлисавета малим Шевченком, виникали майже завжди в торгових рядах, згодом охоплюючи все місто.
Для повсякденних потреб слугував базар у центрі міста, обмежений Успенським собором, Преображенською і Грецькою церквами. Велике свято регулярно навідувалося на всі торгові майдани Єлисаветграда двічі на місяць – в суботні аванси і получки на заводах Ельворті, Шкловського, Яскульського й інших підприємствах та артілях. «Гегемон» впадав у ці дні в дикий загул. Одні прямо від верстата чи вагранки, одержавши гроші, йшли до пивниць, в трактири, притони, а франтовитіша публіка, нашвидку забігали на квартиру чи додому, аби переодягнутися й причепуритись. Наступного понеділка «спраглі» лікувались на рідному підприємстві від лютого похмілля спиртовим лаком для просякнення дерев’яних моделей, використовуваних при литті чавуну. Жерстяний бідон швидко мілів і його доводилось часто наповнювати. Після обіду половина заводу «лика не в’язала». Одні никали чужими цехами, інші відсиджувалися в туалеті. А хто не похмелився, той шукав затишне місце і відсипався в сушилці, модельному складі або десь на задвірках в ящиках з обтиральним клоччям без огляду на пору року.
Але не тільки скопище п’янделиг і волоцюг знав базар. Вразлива дитяча душа знаходила там своєу для розвитку й споглядання. Ось невеличкий образок, створений Арсенієм Тарковським: «…Раптом мною оволоділа солодко-злочинна думка: одному піти на базар поглянути на точильників за роботою.
І я здійснив цей задум. Переліз через паркан і сусіднім двором, щоб мене не спіймали біля наших воріт, вийшов на Інгульську вулицю. Мене не звабили ні морозиво на розі, ні похоронна процесія, ні хлопчаки, що запускали змія. Я, мов сомнамбула, як одержимий, прямував до базару. Ось бублична Прохорова, ось колоніальна лавка Ситникова, ось міст через Інгул, ось молочниці, а ось і вони, маги й чародії, мої хранителі таємниць, схилені над верстатами, оперені віялами вогню.
М’ясники приносили їм ножі, і ці відворотні знаряддя, що дотикалися до сирого м’яса, здавалось, забували про нього, приникаючи до точила. Сипались іскри, сипались вони щонайменше з двадцати ножів зразу, з двадцати точильних каменів, що шалено оберталися. Відкривши рота, не помічаючи нічого, крім вогню, я переходив від одного майстра до іншого. Розпечене сонце котилося небом, було спекотно, та я того не відчував. Я не задумувався над тим, що відбувалося зі мною, я був занадто малим для того, але я розчинився в огні.
Сонце сідало, а я всё ще стирчав біля точильного ряду. Нарешті мої герої дня стали один за одним покидати базар. Залишився останній з них. Він догострював ножі з великої м’ясної лавки в кутку базарної площі. Але й він здав нарешті роботу, закинув свій верстат на плечі, і я побрів за ним, як колись діти в казці пішли за крисоловом. Він йшов попереду, а я плёнтався за ним. Ми перейшли міст, завернули за ріг, обминули Грецьку церкву і через прохідной двір увійшли туди, де я ще ніколи не був…».
Леонід Багацький