Завершення війни в Україні запустить поділ пирога вагою $700–800 мільярдів. А ще- може запустити «європейський ренесанс».
Для Європи це означає зниження цін на енергоносії, зростання інвестицій і експорту.
Це не гасло.
Це розмови, які вже точаться у Вашингтоні, Брюсселі та великих фінансових центрах.
Питання не в тому, чи будуть гроші.
Питання в іншому:
– На що вони підуть?
– Хто стане їхнім бенефіціаром?
– Як це відчують звичайні українці- не в словах, а в доходах?
Нам із вами вже 35 років кажуть одне й те саме:
вірте, працюйте, потерпіть, ще трохи- і буде краще.
Ми вірили. Ми працювали.
Ми вистояли війну (сподіваюся, цей жах скоро закінчиться).
І тепер чесні питання:
Скільки ще потрібно «пахати» і що ми зрештою отримаємо? Зарплати, які знову не встигатимуть за цінами? Чи частку в тому, що буде збудовано?
Сьогодні йдеться не просто про допомогу Україні.
Йдеться про:
— нові електростанції
— AI-дата-центри
— великі заводи
— логістику
— інфраструктуру майбутньої економіки
Це активи, які зароблятимуть гроші десятиліттями.
Ключове питання:
українці просто будуть знов працювати на ці активи або навіть просто «стояти поруч»- чи володітимуть частиною?
Не мінімальна зарплата, не разова допомога.
А частка. Участь. Прибуток.
Уявімо Україну як завод. Але не радянський і не бюрократичний. А як стартап, який вижив там, де корпорації не виживають.
У цього «заводу» не було венчурних грошей. Не було стабільного ринку. Не було гарантії, що завтра він взагалі відкриється.
Чому?
Тому що наш спільний завод-стартап 4 роки працював під обстрілами й без світла. І ці роки – робота в мінус. Але команда не розбіглася, вона нвестувала собою.
Хто тримав його на плаву?
– Військові, щоб завод, тобто Україна, взагалі існував
– Волонтери, щоб він не зупинився там, де не встигала держава
– Лікарі, без пауз і вихідних
– Бізнес, який платив податки, коли це було страшно і невигідно
– Вчені та інженери, які не виїхали
– IT-фахівці, які тримали валюту, інфраструктуру, репутацію
– Вчителі й батьки, які виховували наступне покоління під сиренами
– Спортсмени, артисти, музиканти, щоб світ нас бачив і чув
Безумовно, дипломати й політики зробили багато.
Але люди, простий народ, працювали в мінус.
Без гарантій. Без дивідендів.
І сьогодні ми підійшли до нового етапу.
Україна має перестати просити і починати будувати – енергетику, інфраструктуру, дата-центри, реальні активи майбутньої економіки.
Але є питання наступного рівня. Головне питання:
Якщо цей стартап вистояв, якщо країна вижила і стане сильнішою. Якщо з’являться фонди відновлення, інфраструктури, енергії, даних, медицини, оборони, освіти- хто має отримати дивіденди від цього успіху? Тільки банки? Тільки іноземні фонди? Тільки вузьке коло операторів і політиків?
Чи всі, хто тримав систему, коли це було немодно й небезпечно? Простіше кажучи: кому все це належатиме? Ці мільярди і реальні активи.
Нещодавно в США сталася показова історія:
Штат Луїзіана.
Підприємець Грем Вокер продав сімейну промислову компанію Fibrebond за ~$1,7 млрд енергетичному гіганту Eaton.
Але головне- не сама угода, а що він зробив далі.
Він поставив умову:
15% суми продажу ($240 млн) — працівникам компанії, навіть тим, хто не мав акцій.
Гроші отримали ~540 людей, у середньому ~$443 000 на людину.
Fibrebond — не «єдиноріг».
Це завод, заснований у 1982 році, який пережив пожежі, кризи й важкі часи.
Чому Вокер так зробив?
Бо вважав: успіх бізнесу- це заслуга команди.
І це спрацювало.
Люди:
– закрили іпотеки
– інвестували в освіту дітей
– відкрили власні бізнеси
А маленьке містечко Мінден (12 тис. мешканців) отримало потужний економічний імпульс.
Повернімося до України.
Сьогодні у світі відкрито говорять:
на відновлення України потрібно $700–800 млрд.
Це важливо розуміти:
– це не «гроші завтра»
– і не «допомога на проїдання»
Це процес на 10–20 років:
– енергія
– промисловість
– технології
– медицина й освіта
– безпека
– інфраструктура
Те, що зароблятиме десятиліттями.
Financial Times пише: мир може стати початком європейського ренесансу, якщо він буде чесним і сталим. 🇺🇦 І головне питання — не лише про гроші.
А про нашу участь.
Якщо в США власник визнав вклад команди,
чому українці не мають бути бенефіціарами країни, яку втримали під час війни?
Якщо ми всі були командою.
Якщо відновлення- це масштабування того, що ми разом зберегли.
Як це зробити?
У світі є робочі моделі:
– Аляска: прямі виплати громадянам з нафтового фонду
– Норвегія: фонд для поколінь, прозоре управління
– Сінгапур: Temasek — держава як інвестор
– Кувейт, Чилі, Канада — дисципліна і правила
Це не про подачки. І не про лозунги. Це про те, чи можемо ми зробити українців бенефіціарами майбутньої економіки.
Що, якщо фонд відновлення- це не лише будівництво і кредити, а механізм участі?
— військові- не лише пільги, а частка і щорічний дохід
— волонтери- не лише медалі, а фінансова участь
— бізнес- не нові податки, а повернення за ризик
— наука й IT- не еміграція, а капіталізація знань
— діти війни- не жалість, а стартовий капітал
Що, якщо держава нарешті скаже людям:
ви не витратний матеріал, ви- акціонери.
Тоді головне питання буде не «скільки дадуть»,
а як ми це структуруємо, щоб Україна стала не «вічно відновлюваною», а країною-активом.
Це не про партії.
Не про вибори.
І не про владу.
Це про модель країни після війни.
Питання до вас:
Чи мають люди, які пройшли війну, бути співвласниками майбутнього?
Дивіденди громадянам чи інвестиції в пенсії, медицину, освіту?
Що важливіше зафіксувати в законі: недоторканність тіла фонду чи заборону політичного управління?
Як зробити так, щоб відновлення не стало новим дерибаном?
Чи готові ми мислити не як жертви, а як співзасновники?
Бо якщо Україна вистояла- вона має стати країною,
яка приносить дохід своїм людям.
Інакше це буде не відновлення, а ще один чужий бізнес на нашій землі і ще один антинародний розпил.
Дмитро Терзов