Військова аналітика часто страждає від відірваності від реальності, але Майкл Кофман, старший науковий співробітник фонду Carnegie, належить до тих, хто шукає відповіді в багнюці Добропілля та посадках під Покровськом.
Його свіже інтерв’ю для «Української правди» — це детальна деконструкція війни станом на кінець 2025 року. Кофман пояснює, чому Росія досі не досягла оперативного прориву, у чому справжня проблема українського управління та яких «лебедів» варто чекати в наступному році.
За оцінкою Кофмана, 2025 рік виявився для України кращим, ніж прогнозували скептики. Наразі війна перейшла у фазу глибокого виснаження, де панує позиційність. Повсюдне спостереження дронами та висока точність засобів ураження фактично вбили можливість для великих маневрів.
Російська тактика сьогодні — це не стрімкі танкові колони, а «продавлювання» фронту розсіяною піхотою або легкомоторною технікою. Проте Кофман застерігає від хибної думки, що 2026-й буде таким самим. Він наголошує, що територіальні втрати чи здобутки є запізнілим показником, а справжню ситуацію слід вимірювати станом внутрішніх ресурсів армій.
Читайте також: Про обстановку на фронтах, найближчих перспективах наступу ЗСУ та військовий потенціал путінської армії
Майкл Кофман в районі Добропілля, липень 2025-го / Усі фото – з особистих архівів Майкла Кофмана
Питання адаптації залишається ключовим. Кофман описує Сили оборони України як гнучку систему «військових стартапів», де інновації народжуються миттєво. Україна швидше впроваджує нове, але Росія демонструє значно вищу здатність до системного масштабування та копіювання успішних тактик.
Коли російське керівництво бачить ефективне рішення, воно повільно, але невідворотно розгортає його на весь фронт протяжністю 1200 кілометрів. Це створює небезпечний баланс, де українська винахідливість постійно змагається з російською індустріальною потужністю та мобілізаційним ресурсом.
Читайте також: Стіна дронів проти табунів мотоциклів: чи доб’ється Росія успіху в кампанії 2025 року, якщо перемир’я не відбудеться
На південь від Павлограда, жовтень 2025-го
Говорячи про внутрішні проблеми ЗСУ, аналітик відзначає напругу між двома культурами управління. З одного боку — інноваційна культура молодих офіцерів, з іншого — спадок централізованого командування, яке часто помилково називають суто «радянським».
Кофман критикує мікроменеджмент, коли для відходу з однієї посадки потрібен дозвіл на найвищому рівні. Він вважає позитивним перехід до системи корпусів (дивізій), але наголошує: ця реформа запрацює лише тоді, коли командири на місцях отримають реальну автономію та повноваження вести бойові дії у своїй зоні відповідальності без постійних озирань на центр.
Щодо «геймчейнджерів», Кофман розбиває мрії про «срібну кулю». Жодна окрема технологія, чи то танки, чи то далекобійні ракети, не здатна змінити хід тривалої конвенційної війни самотужки. Справжні зміни приходять через оперативні концепції та структурну адаптацію армії до нових умов.
Читайте також: Якщо Україна вистоїть у 2024 році, Росія вже ніколи не зможе здобути перемогу у цій війні
В посадках під Бахмутом, листопад 2023-го
Наприклад, «лінія дронів» стала відповіддю України на перевагу ворога в ресурсах, але це не просто техніка, а нова логіка ведення бою. Технології лише запускають цикли «адаптація-протидія», і виграє той, хто швидше перебудує всю систему, а не просто додасть новий гаджет до старих статутів.
Аналітик не погоджується з тезою про те, що ми вже перебуваємо у Третій світовій війні. Попри участь корейців чи іранську підтримку, конфлікт залишається регіональним, хоч і з елементами «горизонтальної ескалації», як-от атаки на російський тіньовий флот.
Путін у 2025 році зробив дві великі ставки: на обвал українського фронту та на вихід США з гри. Обидві ставки не зіграли. Україна втримала оборону, а Європа знайшла механізми фінансування потреб Києва. Хоча ситуація важка, вона не є настільки критичною, щоб погоджуватися на мир на умовах капітуляції.
На південь від Покровська, червень 2024-го
Дивлячись у 2026 рік, Кофман закликає звертати увагу на «мідлстрайк» — проміжок між 30 та 300 кілометрами, де Україна має критичний дефіцит засобів ураження. Також він прогнозує подальше розширення географії війни, включно з інцидентами в повітряному просторі країн НАТО та морськими битвами. Головна складність прогнозування полягає в тому, що війна — це нестабільна система, яка змінюється кожні три-чотири місяці.
Кофман нагадує: єдине, в чому можна бути впевненим — це неминучість змін, які знову змусять і аналітиків, і військових переглядати свої стратегії.
—