До дня пам’яті про закінчення 2-ї світової війни хочу згадати про Йохана Клепера (Jochen Klepper) – німецького теолога, розважливого журналіста і талановитого письменника. Його життя, сповнене любові та страждань, залишило глибокий слід у німецькій літературі та історії. Народився він у 1903 році, з юності поєднував глибоку релігійність із літературною обдарованістю. У 1931 році він одружився зі старшою від себе єврейською вдовою, прийнявши її двох дочок як своїх. В 1940-1941 роках Клепер був солдатом Вермахту та брав участь в наступі фашистських військ на території України. Однак, через свій «неарійський шлюб» його було звільнено з Вермахту в жовтні 1941 року як «негідного військової служби». Повернувшись в Німеччину, він намагався врятувати від переслідувань свою родину, але наприкінці 1942 року спроба молодшої прийомної доньки втекти за кордон у безпечне місце зазнала невдачі; її відправка в концентраційний табір стала неминучою. Більше того, згідно з інформацією, особисто наданою міністром внутрішніх справ Рейху, Клепер мав бути готовим до того, що змішані шлюби будуть розірвані примусово, і тому його дружині також загрожувала депортація в концтабір. Ввечері 10 грудня 1942 року Клепер передав сусідові на зберігання свої письменницькі нотатки, після чого вночі разом з родиною покінчив життя самогубством.
Через багато років після того матеріали нотаток, які містили інформацію про враження Клепера від України 1941-го року, побачили світ німецькою мовою в книжці «Überwindung» («Подолання»). Мою увагу на цю безмежно цікаву книжку звернув шановний Андрій Заболотній. Нижче в моєму перекладі наводжу кілька невеликих фрагментів з описом Кіровоградщини в серпні 1941-го року, хоча книжка містить набагато більше спогадів про Україну. Сподіваюся, що вас також зацікавить можливість зануритися в тодішні часи, як і відкрити для себе талант письменника Йохана Клепера.
***
25 серпня 1941 року: Кіровоград
Об 11-й годині ми проїхали велике місто: Кіровоград, такий сірий, такий безлюдний, такий заплутаний. Великі вулиці, ринкова площа, помпезні будівлі початку століття, кінотеатри, закриті простенькі магазини та ресторани, іноді великі порожні вітрини; застарілий трамвай, який, однак, не ходив. Майже все закрито.
Тут небагато населення, серед них євреї зі свіжою пов’язкою на рукаві та з часто примітивно вишитою зіркою Давида. Схожа на село міська полоса, але багато заводів, багато з них сильно постраждали від бомбардувальників; втім це не були великі авіаційні ангари аеродрому, з якого зараз злітали німецькі літаки. У місті вже створені німецькі військові пости, а також солдатський кінотеатр; грандіозні дорожні вказівники з близько 30 напрямками, вказівники дивізій, штабів, частин, госпіталів і пунктів постачання.
25-27 серпня 1941: Нова Прага
Дуже велике село, яке складається з багатьох частин. Нова Прага акуратніша (В.Х.: порівняно з Кіровоградом), має певний достаток, обсаджені деревами вулиці, квітучі сади. Будинки тут мають кухню і кімнату, у людей є трохи меблів. Ми… зупиняємося у привітних і, за російськими (В.Х.: всі мешканці ссср для Клепера були росіянами) мірками, порядних шевців. Отвір печі в кімнаті завішений шторкою, різнокольорові штори на вікнах, стіл, буфет, диван, ліжко, годинник (у Бессарабії був колись просто намальований на стіні)… Двоє милих, маленьких, білявих, блакитнооких онуків, гарненька молода мама, яка стала нам помічницею по нашому (штабному) господарству.
У селі, як і в усіх великих містах, є лікарня (евакуйована). Великі сараї для машин, що типове для цих країв. Колишній особняк початку століття, потворний, червонувато-сірий, напівпорожній — але не без власної аури. Вкрита травою тераса, кімната у башті. Порожня величезна кімната з двома печами. В росії всі бояться осені і зими… В садибі, яку вже давно використовують не за призначенням, ми зустріли лікарку, яка не втекла, як і багато хто звідси. Наші знання мови недостатні, щоб дізнатися, чи вона лікарка, асистентка чи дружина лікаря. Вродлива, молода, добре вихована, інтелігентна на вигляд, нормально одягнена. Загалом бачимо дуже мало людей через дощ, темряву та холод.
В селі два колодязі. Один отруєний. Тому кухня має приносити воду за півкілометра жалюгідними стежками.
Тутешні будиночки мають власний колорит: деякі мають прості, сірі двостворчасті двері, великі кімнати; майже всі вони мають багато розкішних гарних фікусів; зелені великі жерстяні чайники. В нашому помешканні є три зображення Ісуса в золотому візерунчастому обрамленні зі схожими на ялинкові кулі прикрасами та грубим акантовим орнаментом…
Перед деякими будинками квітучі олеандри. Швець з Нової Праги виявився відразу привітним господарем. Його дружина подобрішала лише тоді, коли ми запропонували родині ліжко, а онукам віддали всі подушки. Потім нас пригостили надзвичайно смачною сирною випічкою, яку випікають в цих краях.
Це величезне село, яке більше за всі попередні, навіть етнічні німецькі (колонії), нагадує німецьке село, хоча фактично є містом в якому навіть є театр. Він розташований подалі, а ми в більш сільській частині.
Степ часто схожий на дюни. І сьогодні таке враження, ніби маємо ранок пізнього літа на морі. Сонце, сильний вітер, сувора чистота, а після дощу невимовна прозорість, в яку занурені пагорби та сади, – виглядають дуже гарно, якими б простими вони не були. Букет соняшників на нашому столі. Сніданок біля квіткової клумби. Знову росяні квітки соняхів. Робоча кімната світла. Все ззовні таке величезне, таке прозоре, наповнене блиском і звуками. Зелень акацій тепер стає світлішою. Я хотів би залишитися тут на кілька днів.
Також і тут зустрічаємо величезну кількість радянських листівок, розкиданих німецьким солдатам, які одразу проявляють свою брехливість. На блакитному небі полуденні хмари, білі та сірі. Сильний, сильний вітер. Прозорість після обіду.
Милі маленькі дівчатка граються дешевими лялькам з порцеляновим волоссям. Іграшки вкрай рідкісні.
Собаки як ведмеді. Але вони не є пошестю, як на Балканах, це скоріше «бажані» дворові собаки і в будь-якому випадку зустрічаються далеко не всюди.
На нашій сільській вулиці ми не помічаємо жодного наступу. Мені комфортно в цьому охайному, гарно розташованому селі. На польових висотах сяють соняхи. Сонце сідає настільки чудово, золоте й важке під пурпуровим шатром хмар, що відразу згадуються заходи сонця на Балканах.
27 серпня 1941 року: Нова Прага – Куколівка
Ніжне ранкове світло, блиск, прохолода, безмежжя. (Світанкове) золото поширилося над зеленню поселення, розкиданого на пагорбах. Сніданок в променях ранкового сонця.
Тиха ранкова робота перед продовженням шляху. Я хотів би залишитися тут трохи довше; завжди трохи боїшся нових місць.
… на півдорозі: Олександрія, ще одне містечко середнього розміру, пара старих вілл і садів, в іншому така ж гнітюча картина. Дуже красива біла залізнична станція з куполом. Від давно зруйнованої церкви стоїть лише вхід. Власне єдине, що живе, домашнє в Олександрії (чи це вже було в Кіровограді?) – це вперше побачений мною радянський пам’ятник, який залишився цілим після падіння, бо не був зробленим з гіпсу.
Новий пункт призначення: Куколівка. Дуже потворне село без ландшафту. Однак є чарівна стара школа, збудована в дусі заміського будинку, яка могла б розташуватися в (королівському палаці) Парец. Центральна кімната як їдальня з позолоченим дерев’яним столом…
28 серпня 1941 року: Куколівка
Гроза і дощ; темрява й пустка. У цьому похмурому ранковому настрої видається жахливим і гнітючим уламок церкви, чи скоріше уламок її брами. Дороги знову жахливі. Але згодом пробивається сонце, затьмарене тінями… Ми близько до Дніпра.
Населення Куколівки, здається, не втекло. Оскільки ми ведемо власне господарство в нашій школі, ми не контактуємо з людьми з села. До нашого хлібосольного столу доставлено помідори, молоко і дині.
Після обіду сонце, гроза. Реве довкола хати, хряпає ставнями, вихолоджує кімнати. Всі з тривогою усвідомлюють, наскільки далеко просунувся рік.
Румуни на південній ділянці зовсім не просуваються. Деякі офіцери хотіли б, щоб ми краще почали війну проти Румунії, ніж були з ними союзниками.
Також у цих селах, як і в Румунії, кури ночують на деревах або на руїнах глиняних сараїв. Уламки сараїв розсипаються, просідають, заростають та повертаються в степову землю.
Тут, у селі, не відчувається жодних слідів наступу. Виє буря. Ясне, сліпуче вечірнє сонце, вечірня м’якість… (кінець перекладу)