Інтерв’ю журналіста, який багато років розповідав про те, що відбувається на Донбасі під час окупації, і дивом зміг вижити.
«Будинок на лінії вогню. Хроніка російського вторгнення на Донбас» — книга донецького журналіста Дмитра Дурнєва, яка щойно вийшла у видавництві «Медузи». У ній автор розповідає історію регіону з початку 1990-х: за цей час Донбас із самостійної багатої області України перетворився на зруйновану та спустошену «нову територію» Росії. Пізніше регіон виявився головним предметом торгів у мирних переговорах: за деякими даними, Путін вимагає повного контролю над Донецькою областю в обмін на припинення бойових дій. Багато подій, що відбулися на сході України після того, як його окупувала Росія, Дурнєв бачив на власні очі. Аж до 2020 року, коли голова самопроголошеної ДНР Денис Пушилін заборонив Дурнєву в’їзд до ДНР, він писав репортажі звідти. «Медуза» розпитала Дурнєва про те, чим Донбас відрізняється від інших регіонів України — і як його мешканці насправді сприйняли «возз’єднання з Росією».
Дмитро Дурнєв
«О шостій ранку мені зателефонував якийсь грубий голос: „Мужик, твої баби у нас, приходь, поговоримо“. Я зрозумів: мене битимуть»
– Ти навчався на лікаря. Як ти став журналістом?
— Коли влітку 1993-го я випустився з Донецького медінституту, мене, молодого лікаря, розподілили на Сумщину із зарплатою 44 тисячі карбованців. Коли через три місяці я вийшов на роботу, ці 44 тисячі перетворилися вже на 144. Тобто гроші знецінювалися дуже швидко.
Я пам’ятаю, до нас потрапив хворий із якогось села — з великим інсультом, безнадійний. Я вийшов до родичів, пояснюю, що тут найважчий інсульт і шансів нема. Вони мнуться так і кажуть: «Знаєте, ми все одно м’ясо привезли на хабар, ми вам його залишимо». І заносять до ординаторської коров’ячої ноги. Пам’ятаю, як старший лікар, котрий зі мною чергував, Сашко Кочанов, рубав цю ногу на частини, ділив. І так у мене кілька тижнів було м’ясо.
У такій ситуації ти постійно шукаєш собі якусь роботу. На чергових посиденьках із друзями, окрім моїх товаришів із медінституту, були присутні їхні донецькі однокласники, колишні маркшейдери. З’ясувалося, що вони купили друкарську машину, але всі [клієнти] від їхньої друкарні тікають, бо вони не зробили під машину правильний фундамент: вона тремтіла, а друк двоївся.
Їм спала на думку геніальна думка: якщо завести свої газети, то вони від поганої якості друку тікати не будуть. Тому що тікати їм не буде куди. І запустили своє видання. А я постійно відволікався від смертей у моїй нейрохірургічній реанімації, читаючи «Советский спорт», «Комсомолку» та «Известия». Ну я їм і написав замітку «Наша сила — у плавках» про те, як футбольні команди донецьких металургів виграють першу лігу. Мені дали якийсь гонорар. Ми всім відділенням [реанімації] у цій справі закотили гулянку. Треба ж, як чудово: є газета, в якій надруковано моє прізвище.
Ну, а потім все закрутилося. За сім місяців у цій газеті «Рекламний експрес» я став головним редактором. Мій дохід там подвоювався кожні пару місяців. Я збирав рекламу — одразу отримував гроші, писав — одразу отримував гроші. Весь час щось робив, рвався. Адже в лікарні, хоч би скільки ти робив, все одно отримаєш стільки, скільки видадуть. А тут, у бізнесі, заробітки мене просто вразили. Мій завідувач сумно дивився на це і казав: «Як чудово, що десь є місця, де цінують людей».
У 1998 році, оскільки ми нашу друкарську машину постійно намагалися якось навантажити, керівництво почало шукати нових замовників. І раптом у Києві ми знайшли редакцію «Московського комсомольця в Україні», яка вирішила відкрити у нас за командою з Москви, звичайно, регіональну редакцію. Так я став головним редактором «МК-Донбас».
— Які ризики супроводжували твою роботу на Донбасі?
— Бандити вже сходили нанівець. У 1999 році, під президентські вибори, на мене вийшов знаменитий місцевий “беспрєдєльщік”-рекетир на прізвисько Шкрок. Він тільки-но вийшов із в’язниці і ховався у квартирі у своєї дружини, бо [силовикам регіону] надійшла команда: до перевиборів Леоніда Даниловича Кучми зачистити область від кримінального елементу. Бідолашний-нещасний Шкрок розумів, що його ось-ось заарештують, і страшенно боявся. Його дружина вийшла на мене як на єдиного незалежного журналіста, котрий міг написати: врятуйте Шкрока. А я ж знаю, що люди на кшталт нього були знамениті завдяки праскам на живіт та паяльникам у задній прохід. Думаю: “І чого його захищати?” Поки я думав, міліція залізла до нього через вікно і кудись забрала. Тобто вуличного бандитизму було вже мало, я застав його останні прояви.
Я маю таку дивну рису: я взагалі побоююся якихось речей, але в момент небезпеки я не боюся. Чи не усвідомлюю небезпеку, чи почуваюся безсмертним, чи… Я не знаю, як це назвати. Тому досить часто я просто йшов напролом. Пам’ятаю, як [2001-го] донецького журналіста [Ігоря] Александрова бандити забили битами. У нього було дев’ять точок застосування ударів по голові, як зараз пам’ятаю. Це був надзвичайний скандал. Замовником виявився місцевий кримінальний авторитет, якому Ігор перейшов дорогу своїми публікаціями. Я це бачив, але не приміряв до себе. Я мав відчуття, що на такий напад треба відповідати атакою. Тому ще років зо два-три я давав смуги [в газеті] журналістці Ніні Риковій, яка писала про цю справу.
Донецький журналіст Ігор Олександров. Фото: Архів Людмили Олександрової / Новини Донбасу
Потім була історія з Донецьким пивзаводом, чиїх керівників убили, причому по-зонівськи: “заточками” у під’їзді їхнього власного будинку. Тобто, якесь послання передавали. До пивзаводу зайшла нова адміністрація, яка представляла структури [українського мільярдера] Ріната Ахметова. Новий директор пивзаводу бере озброєну охорону та починає їздити по складах оптовиків. І на ті місця, де бачить «чуже» пиво — запорізьке, київське, чернігівське, — ухвалює не давати донецького. А не дати оптовикам донецький «Сармат» означало поставити їх на коліна (пиво «Сармат» дуже популярне у регіоні, — прим. «Медузи»). І мій друг Ваня, господар одного з таких постраждалих пивних дистриб’юторів, знайшов мене і розповів усю історію: як проїхався директор, як якість донецького пива впала, бо головний технолог Донецького пивзаводу закупив неякісний хміль, а собі одночасно Toyota Corolla. Як «Сармат» перестали давати не лише Ваніній фірмі, а й фірмам, власницями яких були сестра та дочка загиблих від “заточек” господарів пивзаводу.
Я написав замітку про те, яка цікава торгівельна війна йде у Донецьку. У день виходу цього номера була прес-конференція баскетбольного клубу “Донбас”. Я прийшов туди — і мене зустріли тишею. Потім хтось вигукнув: «Прийшов наймолодший і в майбутньому наймертвіший редактор газети у Донецьку». А я на момент написання замітки взагалі не розумів, що ставлю на кон свою голову. Можливо, я ходив по межі, але ми ці кордони розсовували.
У 2014–2019 роках я влипав кілька разів. Вперше — 2014-го, і це були не зовсім бойові дії. Наша друкарня випускала зокрема газету Незалежної профспілки гірників Донбасу. Вона була проукраїнською, досить різкою — шахтарі її писали. І ось коли розповсюджувачі почали розвозити свіжий випуск комерційною мережею, їх викрали озброєні люди з уже захопленої [проросійськими силами] обласної адміністрації. Вони захопили машину з газетами і тих, хто мав її розносити Макіївкою. По ланцюжку дісталися друкарні і стали утримувати жінок, які [працювали] у нашому цеху сортування. А жінки дали загарбникам мій телефон, бо мали чітке розуміння, що Дурнєв, який начебто з «Московського комсомольця», може з цими божевільними росіянами з автоматами про щось домовитися.
О шостій ранку мені зателефонував якийсь грубий голос і сказав: «Мужик, твої баби у нас, приходь, поговоримо». Я зрозумів: мене битимуть. Але залишити цих жінок теж не можна було. Я встав, пішов і автоматом послав есемеску своєму товаришеві, великому донецькому бізнесменові Андрію Альоші. І він мені одразу передзвонив: «Не заходь туди! Тебе витягувати буде важче». Я зупинився буквально за 20 кроків від друкарні. За п’ять хвилин зателефонувала служба безпеки Андрія: «У нас команда тебе відбиватиме. Ми вже зі зброєю».
Потім виявилося, що мер [Донецька] мав групу міліції, яка ще підкорялася українській владі, і вони з автоматами приїхали до нас у друкарню. Коротше, під час довгих переговорів вдалося звільнити людей — і наших жінок, і тих реалізаторів, яких взяли у Макіївці.
Прапор у штабі сепаратистського збройного формування “Російська православна армія” в окупованій будівлі СБУ. Донецьк, 5 травня 2014 року. Фото: Janos Chiala / NurPhoto / Getty Images
Якийсь час я не їздив до Слов’янська. Я маю дітей, і я відчував, що лізти в м’ясорубку не можна. Але їхати в цю м’ясорубку треба було, бо там були мама, тато, молодший брат — і вони не отримували пенсії.
1 липня 2014-го я поїхав до Краматорська зі своїм другом, німецьким журналістом, — під легендою, що я його фіксер. Перед міськрадою нас заарештували. Навколо був якийсь шалений гротеск: спеціально повалені спалені тролейбуси, якісь барикади з покришок та дощок. Стоїть козак у баранячій папасі — з ним усі приходять фотографуватися. А нас взяли, заломили руки та повели до міськради.
Так я побував усередині цього божевільного бедламу. Військовим комендантом мого міста був «Кореєць». Я дістав скоринку “Московського комсомольця”, вона діяла на даішників. Там було написано: «Керівник проекту МК-Донбас». Навіть не журналіст. Цей «Кореєць» її відкрив, звірив фотографію і сказав: «Товаришу, цей німець з тобою». І нас раптово відпустили.
Барикади перед захопленою будівлею міської адміністрації Краматорська. 2 травня 2014 року. Фото: Ulf Mauder / Picture Alliance / Getty Images
А далі мене Бог беріг. Я лазив по лінії фронту, мотався між Донецьком та Маріуполем. Я багато де був, але не потрапив, наприклад, до Іловайська 2014-го: мій син мав день народження 23 серпня і я поїхав до Львова привітати його. Також я не потрапив у Дебальцеве 2015-го, бо на той момент був у Маріуполі та Волновасі, які накривало «Градами». То був кошмар.
І все-таки, мені здається, бойові дії не такі небезпечні, як вся ця каша довкола. Шалена кримінальна каша з блокпостами, вбивствами, зґвалтуваннями. І ось там я якось виживав. Я не показував документів, увесь час намагався злитися з натовпом, бути звичайною людиною. Я виглядав як звичайна людина: не диверсант, не спортивний, не худорлявий, вже животик був, окуляри.
— Коли і як ти востаннє їздив на Донбас?
— 6 грудня 2020-го ми з адвокатом Віталієм Петровичем Омельченком хотіли перейти російсько-український кордон через Новоазовськ (Дурнєв та Омельченко їхали до Донецька в об’їзд через Росію, кордон переходили в Ростовській області, — прим. «Медузи»). Російську сторону пройшли. Коли зайшли до сепаратистів, я подав свій паспорт — і раптом усі навколо заметушилися. Мене дістали з машини, і якийсь хлопець у формі сказав: “Вам заборонено мене знімати”. Я зрозумів, що до концтабору мене зараз не повезуть, бо якби пощастило — кому було б цікаво, що я знімаю?
Мене вивели за браму. І почали урочисто зачитувати указ Дениса Пушиліна про довічну заборону на в’їзд у «Донецьку народну республіку». Та й усе.
«Два відсотки мешканців були за якусь „Донецьку народну республіку“. Цю абревіатуру ніхто не розумів»
— У своїй книзі ти пишеш, що 2014-го сепаратисти з’явилися на Донбасі начебто з нізвідки. Невже підтримка російського вторгнення виникла майже на порожньому місці?
— Зовсім порожнього місця не було. Було накачування людей проросійською пропагандою. Усі вільно дивилися російські телеканали. Над регіоном була інформаційна парасолька: туди не пускали київську пресу. З подачі Партії регіонів виникли маргінальні проросійські організації: «Донецька республіка» з [Андрієм] Пургіним та [Олександром] Цурканом, «Комитет избирателей Донбаса» з [Олександром] Хряковим. Пургін мав крамницю, що продає цвяхи. Один із людей, який потім зачитував декларацію про суверенітет «ДНР», займався справами невеликого ринку «Сокіл». Тобто всі вони були абсолютними маргіналами, їх не вдавалося сприймати всерйоз.
Доцент [Володимир] Кипень, соціолог у Донецькому національному університеті, тоді провів у регіоні опитування. Він показував, що, умовно кажучи, за Росію виступають десь у районі 18%. Два відсотки було за якусь «Донецьку народну республіку». Цю абревіатуру ніхто не розумів, всі іржали: що це за люди дивні? А решта 80% розділилися на два табори — тих, хто був за єдину Україну, та тих, хто був за єдину Україну, але з якимось економічним суверенітетом Донбасу. Абсолютна більшість була проукраїнська.
Укріплення у Слов’янську. 6 червня 2014 року. Фото: Sergii Kharchenko / NurPhoto / Getty Images
Мене тоді дико дратували колеги-журналісти. Пам’ятаю, одна американка мені сказала, що має «гостре відчуття Югославії». Вона бачила початок війни там і відчувала, що тут зараз буде те саме. Я був вражений: яка Югославія? Там були хорвати та серби, у них були різні церкви, різні алфавіти, хоч і одна мова. А ми? Чому в нас має розпочатися війна?
Пам’ятаю, наприкінці березня 2014-го до мене в гості прийшла група журналістів, скажімо так, із Москви: [репортер «Нової газети»] Павло Канигін, [кореспондент німецьких та швейцарських видань] Штефан Шолль, [фотограф] Петро Шеломовський. У мене був набитий їжею холодильник, вони всі з’їли, і Петро Шоломовський почав мені говорити: «Ось побачиш, за лічені дні [українську владу на Донбасі] зрадять усі чиновники, повалиться поліція, все буде як у Криму». Я дивився на нього і взагалі не розумів, що він несе. Ну яке «повалиться»? Хто впаде, чому?
Виявилося, що ми не розуміли міру небезпеки та масштабу російського вторгнення в наше життя. На всіх проросійських мітингах були озлоблені, погано одягнені люди, вкрай агресивні навколо. Українські та проросійські натовпи сходилися на площі Леніна. На одному мітингу проросійські [учасники] закидали яйцями український мітинг, що відгороджувався полотнищем українського прапора. Я в цей момент знайшов групу, яку привезли з мого рідного Краматорська, та почав вивчати її структуру. Звідки вони? Хто вони? Чому вони такі злі? Чому так погано одягнені? Багато було «чому». І головне, чому в натовпі так багато молодих спортивних хлопців, які раптом, на превеликий подив, дорогою зірвали прапор [донецького футбольного клубу] «Шахтаря»? То ж був практично національний прапор нашого регіону. Стало зрозуміло, що це якісь чужі люди, приїжджі.
Проросійські протестувальники скандують гасла біля будівлі прокуратури. Пізніше вони увірвуться до будівлі. 16 березня 2014 року. Фото: Jessica Rinaldi / The Boston Globe / Getty Images
13 березня [2014-го] у Донецьку був мітинг за єдність України, на який приїхали якісь російські гопники. Під час мітингу вони почали бити всіх, почалася поножовщина. Потім до автобуса до вже побитих хлопців зайшли якісь два типи, вибрали одну людину і зарізали її. Це був речник місцевої організації партії «Свобода», студент Львівського університету, наш донецький хлопець Дмитро Чернявський. Така чітко обрана жертва. То був шок для всіх. Я пам’ятаю, як Катя Губарєва, дружина Паші Губарєва, писала пост про те, що вони не хотіли крові, вони взагалі не очікували такого, це все якийсь жах і такого не повинно бути.
А за кілька років я читав її книжку, де вона описувала, як вони з водієм на мікроавтобусі зустрічали групу Стрєлкова: ті перейшли [російсько-український] кордон, їх треба було відвозити кудись у бік Слов’янська. І перше запитання, яке їй поставили: «Водій наш, чи його треба кінчати?» Типу, зарізати його.
Її вразило, що ці люди, які прийшли з Росії, з першого кроку були готові вбивати навіть якогось найнятого водія, щоб не балакав. А ми були до цих смертей не готові. Загалом, якби не було бойового ядра Стрєлкова, ніякої війни не почалося б. Коли група Стрєлкова захопила Слов’янськ, все вже перейшло до збройної боротьби.
— Яку роль у ті роки відіграла «інформаційна парасолька» над Донбасом, через яку, як ти пишеш, «голос Києва в Донецьку було чути дуже погано»?
— Був такий Олександр Гурбич, заступник губернатора, помічник Януковича. Він виступав у різних іпостасях. Гурбич відповідав за інформаційну політику та був автором цього концепту «інформаційної парасольки» ще на початку нульових. Передбачалося, що до Донбасу не доходитимуть жодні київські газети, а місцевий ринок буде заповнений своїм продуктом — підконтрольними донецьким [владі] та команді Януковича ЗМІ, які все транслювали з точки зору місцевої ідентичності і російської.
Так і виходило. Не тому, що добре працювали місцеві, а тому, що зацікавленості у Києва якось по-особливому працювати з Кримом чи Донецьком не було. Навіщо, чим він особливий? Він був таким самим регіоном, як і всі східні, причому успішним. За рівнем зарплат ми були на другому місці після Києва, а іноді й на першому. Ми динамічно розвивалися і були надто успішним регіоном, щоб центр замислювався [про його долю] та ліз проти місцевих еліт.
Мало того, місцеві еліти були центром всієї України з 2010 по 2014 рік. Віктор Федорович Янукович був президентом країни і всі позиції в країні належали донецьким. Тому забезпечувати таку своєрідну інформаційну резервацію було неважко.
“Що в нашій тихій провінції можна вбивати людей просто так – це був абсолютний шок”
— Яку роль відіграла команда російського політтехнолога Гліба Павловського, яка, працюючи на виборах у Києві в команді Януковича, вирішила, за твоїми словами, «збудувати кампанію на штучному поділі країни» через «протиставлення однієї частини України до іншої»?
— Не можна робити із Павловського деміурга, який викликав війну. Але вони лили воду на цей млин. Вибори 2004-го і та моторошна боротьба, яка була на них… Тоді раптом стало зрозуміло, що пост президента важить в Україні надто багато, і в бійці за цю посаду Донбас змінив траєкторію.
До 2003 року все йшло до того, що націонал-демократи та донецькі домовляться між собою. До нас приїжджав Ющенко, сидів за одним столом із [Рінатом] Ахметовим. [Колишній нардеп і український політик] Роман Безсмертний виступав за такий союз — був куратором донецького відділення партії Ющенка «Наша Україна». Все призвело до того, що Донецьк стане опорою українського національного проекту.
Віктор Ющенко махає своїм прихильникам під час мітингу у Донецьку. 31 жовтня 2003 року. Фото: Alexander Khudotioply / Reuters / Scanpix / LETA
Під час мітингу на підтримку Віктора Януковича у центрі Донецька. 12 січня 2005 року. Фото: Alexander Khudotioply / Reuters / Scanpix / LETA
А потім [глава адміністрації президента України] Віктор Медведчук за один день посварив донецьких та партію Ющенка. Тоді «Наша Україна» з дозволу місцевої влади зібралася проводити свій з’їзд у Донецьку, і всі розуміли, що це буде огляд опозиційних сил. До міста мали з’їхатися організації з усієї країни.
Але [з подачі Медведчука] за добу на вуха підняли весь Донецьк: зняли з роботи стриптизерки у клубі «Чикаго», бухгалтерів, бюджетників, шахтарів, усіх на світі. Зібрали тисячі людей — і відправили одних блокувати аеропорт, інших — облраду, а третіх займати місця в залі, де мали сидіти делегати з’їзду. Тобто Ющенка намагалися не пустити до міста. А саме місто обвішали білбордами, де Ющенка було зображено з вусами, як у Гітлера. Коротше, абсолютне перехльостування.
Ющенко зміг пройти крізь натовп до кабінету губернатора, голови обласної ради Бориса Колесникова. Я теж зміг туди потрапити і побачив, як розлючений Ющенко — а він служив у [прикордонних] військах КДБ СРСР, типовий комсомолець, що перефарбувався, — у серцях під камери кинув в обличчя Колесникову: «За вас, холуїв, мій батько сидів в Освенцимі. А ви…» Це була страшна образа у прямому ефірі. На обличчя Колесникова було неможливо дивитись, його просто зім’яло. Був надзвичайний конфлікт, який потім уже не подолали.
— Історик Донбасу Хіроакі Куромія вважає, що захопленню регіону Росією також сприяли «упередження частини українських політиків та інтелектуалів», їхня «недовіра, зневага та зневага до населення та культури Донбасу як до якихось нецивілізованих задвірок України». Що ти думаєш про таку оцінку?
— Ну, знаєте, японець, який заїжджав до нас іноді… Якої культури Донбасу не поважали і зневажали в центрі? Донецький балет був одним із найкращих в Україні. Де його не поважали, скажімо так?
Не було якоїсь окремої культури Донбасу чи окремого народу Луганська. Як зараз намагаються зліпити національну збірну з футболу народу «Донецької народної республіки», а воно все не ліпиться і не ліпиться. Так і тут. Не було якоїсь окремої культури. З Донецька виходило багато людей, які потім ставали керівниками у Києві. З Донбасу вийшли [поет Василь] Стус та [поет Володимир] Сосюра. Сосюра – це ікона українська.
— У книзі ти згадуєш, у який ступор тебе вводили розповіді про бойовиків, які зайшли в Слов’янськ, «вспорювали животи затриманим», і новини про «вбивства людей, з якими ти був знайомий через одну людину». Наскільки швидко реальність навколо тебе почала змінюватися з початком бойових дій?
— Слов’янськ ще Чехов описав як таку курну столицю нудьги. Ніхто не сприймав це місто як стратегічну точку на перехресті доріг на Луганськ, Харків та Донецьк. І коли туди зайшли люди Стрєлкова, все це було дуже дивно.
Був у Горлівці депутат міськради, колишній міліціонер [Володимир] Рибак. Чоловік почував себе господарем на своїй землі, і коли на будівлі його міськради хтось повісив чужий прапор, він прийшов і зірвав його. Його хапають, б’ють, надягають пакет на голову та відвозять до Слов’янська. Так само ловлять якихось романтиків із Майдану, які поїздом приїхали до Слов’янська подивитися, допомогти чимось. Усіх цих людей катують, вспорюють їм животи і живими топлять у найближчій річці. Це божевілля. Безумство ще й тому, що у місті [у квітні 2014-го] досі працює міліція.
Повним божевіллям було чути розповіді, як у цьому тихому Слов’янську Стрєлков видає указ про розстріли. Що в нашій тихій провінції можна вбивати людей просто так — то був абсолютний шок.
— Як бойові дії руйнували інфраструктуру, унікальну шахтарську та індустріальну ідентичність Донбасу?
— До березня 2017 року шахти, комбінати, всі бізнеси працювали. І працювали залізничні переходи, якими товари виїжджали з Донбасу на експорт. Все це виглядало як озброєна оренда регіону.
Донбас – це нерозривний ланцюжок “вугілля – кокс – метал”. Останній міг конкурувати на світовому ринку з російським металом тільки тому, що все виробництво знаходилося всередині єдиного холдингу: і руда Кривого Рогу, і вугілля, що коксується на Донбасі, і коксохімічні виробництва, і металургійні заводи, і кар’єри, на яких видобуваються корисні копалини флюориту.
Все це було в одних руках. Сировину та будь-які компоненти один одному продавали за внутрішніми цінами холдингу. А назовні виходив метал, який продавався вже за тією ринковою ціною у доларах, що склалася на світовому ринку. І все це було поряд із Маріупольським портом.
Але коли Путін зрозумів, що не вдається розгорнути Україну і поставити маріонетковий уряд, вирішили захопити промисловість. Спочатку виступив [Олександр] Захарченко і дав місяць на те, щоб усі ці заводи, які перебувають в українській юрисдикції, почали сплачувати податки «Донецькій народній республіці». Але на третій день [ультиматуму] озброєні групи захопили всі заводи та все приватне майно сотень найбагатших людей Донбасу.
І на все це захоплене майно поставили представника — [Сергія] Курченка, українського олігарха та «гаманець» Януковича, який завжди спеціалізувався на крадіжці. І ось цьому представнику треба якось запустити ланцюжок «вугілля – кокс – метал». Тільки вже без руди (вона ж у Кривому Розі залишилася) та без порту у Маріуполі. Руду починають возити із Кольського півострова, за дві тисячі кілометрів. І весь ланцюжок стає нерентабельним.
Тому буквально за кілька років із цих виробництв було винесено все: запас видобутого вугілля та виробленого металу продано; всі оборотні кошти вимиті. До кінця 2019 року всі шахти стали: у них не вистачало грошей навіть на бензин для автобусів, які возили шахтарів на роботу. Усі фахівці поїхали із Донбасу. А шахтарів, що залишалися, кинули в бій під час повномасштабного вторгнення, після загальної мобілізації.
«Всі дуже втомилися. Риторика змінилася на „скоріше б мир, потрібен мир“»
— Як швидко Росія запустила свою пропаганду на захоплених територіях? Чи помітив ти на своїх друзях і знайомих, що вона реально працює?
— Ще влітку 2014 року вони видали наказ, підкріплений людьми з автоматами. Ті пройшлися всіма інтернет-провайдерами і рознесли список зі ста сайтів, які повинні бути відключені. Мовлення російського телевізора навпаки включилося в повному обсязі. І для мене перший дзвіночок про те, що російський телевізор чогось досягає, пролунав восени 2014 року, коли вийшло чергове ідіотське рішення: Донецьк переходить на московський час. Я посміявся, але в самому Донецьку більшість людей перевели годинник. Тому що начальство сказало.
Люди, які залишалися на окупованій території, перевертали піраміду Маслоу, яка має базу — особисту безпеку. Як з’ясувалося, у колишніх радянських людей база – це квартира чи будинок. Якщо вони за цю базу тримаються, то цінують її більше за життя. І якщо ти вирішив жити вдома, ось у цих умовах, ти не реагуєш уже ні на що.
Я якось зайшов у Донецьку до бару «Ганджубас». Він був забитий: неділя, виступав музичний гурт. Особливий колорит будь-якої донецької вечірки — дуже жорстка комендантська година. Усі, включно з персоналом, повинні роз’їхатися до одинадцятої вечора. Відповідно, гуляти, танцювати та напиватися треба десь із п’яти. Всі дуже добре знають ці правила і педантично їх дотримуються.
Гурт переспівує «Сплін» — і тут мені кажуть, що зараз буде друге відділення. Велика пісня, головний хіт гурту. Коли вони її починають, зал кидається несамовито танцювати під приспів і підспівувати. Всі кричать:
Мы любим город свой,
Но в двадцать три ноль ноль
Нам всем пора домой,
Нам всем пора домой.
Це було безумство.
— Ти пишеш, як «діти стали головним якорем русифікації на окупованих територіях». Як окупаційна влада працювала з підлітками та молоддю?
— Робота з дітьми — єдине, що фінансувалося завжди, відколи у 2015 році взагалі почалося [російське] фінансування. Спортивні секції, гуртки – все безкоштовно. Усі українські школи закрили. А дитсадки зробили дико ідеологічними. Чи не школи — у школі таки підлітки, спробуй їх ще нагни. Вчителі мені розповідали, що підлітки нічого не бояться. А ось садочки – це було щось.
Мітинг «Спасите детей Донбасса» у Донецьку. 1 червня 2014 року. VФото: eli Gurgah / Anadolu Agency / Getty Images
Садики мали жорстку ідеологічну програму. Три-чотири тижні на місяць відбуваються якісь свята: День міста-побратима, День російської єдності, що завгодно. Це записується на відео, в Інтернеті викладаються ранки, здається звітність. І ти бачиш цих розряжених тіток, дітей, одягнених у кокошники… Вони махають прапорцями, потім усі — кухарки, музичні керівники, нянечки, виховательки — вилітають, енергійно танцюють, топотять.
З початком карантину [під час пандемії коронавірусу] батьків перестали пускати на поріг. Я розмовляв із однією вихователькою, вона каже: «На фіг потрібні ці батьки взагалі? Шнурки зав’язуватимуть, соплі витиратимуть, збиватимуть процес. А без них ми за три дублі будь-який ранок записуємо». Я їй: «Знаєш, якби моїх дітей одягли в кокошники і змусили десь танцювати, я б, мабуть, убив».
Військово-патріотичний клуб «Степные волки» перед тренуванням. Діти від шести до 18 років відвідують заняття з тактики та фізичної підготовки тричі на тиждень. Командир – 18-річний Максим. Іловайськ, 9 липня 2017 року. Фото: Joao Bolan / SOPA Images / LightRocket / Getty Images
— Як для тебе почалося повномасштабне вторгнення?
— У Києві. На світанку – вибухи. Бориспіль, Бровари – туди прилетіли балістичні ракети. Спершу я весь час крутився з волонтерами на складі тероборони, єдиному на лівому березі. Потім ми практично першими зайшли до Бучі, Ірпені, Гостомеля. Я на той час був знайомий із колишнім заступником генпрокурора, творцем військового департаменту Генпрокуратури Гюндузом Мамедовим, і він зі своєю групою заходив документувати військові злочини.
У Бучі буквально все було у трупах. Ошалені люди показують не те що могили у дворах — ними було все посипано, а буквально тіла. Був дуже холодний березень, вони не розкладалися. Ти бачиш машину, в якій їхала сім’я – жінка, бабуся, донька. І не відразу розумієш, що купа ганчір’я на передньому сидінні — це бабуся без голови. Їй просто знесло голову, коли машину розстріляли із танкового кулемета.
— Як у жителів Донбасу з 2022 року змінилося ставлення до вторгнення, до дій Москви та Києва?
— Згодом пропагандистський флер у всіх спав. Усі дуже втомилися. Риторика змінилася з «ви науськані Києвом і нічого не розумієте» на «скоріше б мир, потрібен світ».
Ти знаєш, мене знайшла вся моя рідня. Я маю родичів, які стоять на позиціях церкви Московського патріархату, Російської православної церкви. І вони трошки такі затуркані. Зі мною вони не спілкувалися роками. Але в момент, коли вони зрозуміли, що я та мої діти можемо бути вбиті, ми почали розмовляти. Нехай і важко.
«Життя без води стало просто скотською. І чим далі, тим гірше»
— Як живе Донбас зараз, залишившись без води, але з великими людськими втратами, воєнним станом та комендантською годиною? Що відбувається у селах на передовій, де населення намагається виживати під обстрілами та без комунікацій?
— Новою аристократією стали не господарі найкрутіших квартир у бетонних новеньких багатоповерхівках, а власники приватних будинків, які можуть викопати собі колодязь та поставити на городі дерев’яний туалет. Або вкопати в тому ж городі пару баків, куди можна тишком-нишком зливати воду [з труби], коли її дають.
Я знаю одну серйозну донецьку династію, яка мешкає в центрі міста. Вони зізнаються, що життя повністю перебудовано під графік води. Воду дають два рази на тиждень – і в ці три години ти повинен бути вдома, щоб встигнути двічі прокрутити пральну машинку, набрати води у ванну, помитися, помити квартиру, набрати максимальну кількість баклажок – 10, 12, 20, скільки встигнеш.
Черга по воду в анексованому Росією Донецьку. 21 серпня 2025 року. Фото: Alexander Ermochenko / Reuters / Scanpix / LETA
Розвиваються якісь спеціальні технології, коли поліетиленові пакети кладуть в унітаз спеціальним чином, щоб потім викинути, не витрачаючи воду на змив. Нові анекдоти з’явилися: “Кохання – це коли він несе твої баклажки на дев’ятий поверх”. Виник новий етикет: донецький денді за столом насамперед дістане пачку вологих серветок і першу передасть тобі. Помити руки в кафе нема де. Життя без води стало просто скотським. І чим далі, тим гірше.
Страшне спустошення зробила мобілізація, коли людей забирали з металургійних заводів та з шахт — як худобу на забій. Їхні родини думали, що ці чоловіки працюватимуть на блокпостах, але здебільшого їх кидали в атаку — перемога ж ось-ось… У лоб, на підготовлені за вісім років [українські] позиції. На Авдіївку, на Мар’їнку, на Маріуполь. І поклали всіх гуртом.
Десять років окупаційної селекції, коли все більш-менш вільне вимивається, залишили по собі дуже маргінальне населення. Воно звикло підкорятися будь-чому. Я бачив, як бюджетників збирають на мітинг у Донецьку. Збирається великий натовп, вся площа — п’ять-шість тисяч. І всі ці люди стоять і дивляться на підлогу — чекають, коли все закінчиться. Там немає людей, які здіймають очі. У момент, коли звучить фраза «мітинг закінчено», всі одночасно розвертаються та йдуть у різні боки. Раз — і їх нема. Вони відстояли, але не впустили собі те, що відбувається, в мозок.
На похорон Гіві, Мотороли, Захарченка збирали вчителів із нашого колишнього ліцею. Усі перукарні райони теж мали туди їхати. І ось вони відзначалися, на початку та наприкінці, що відстояли на похороні. Це така рутина. Люди привчені підкорятися. Вони дуже дисципліновані. Там лишилися тільки такі.
— У книзі ти пишеш, що саме Донбас став тим полігоном, де Кремль пробував нові практики жорсткого контролю перед тим, як використовувати їх у Росії. Що ти маєш на увазі?
— Те, що називають цими літерами, «ДНР» і «ЛНР», — це майбутнє Росії. Саме там відпрацьовували практики, які зараз одна за одною приходять до Росії.
Ось зараз у Росії зібралися забирати квартири у «іноагентів», а на Донбасі це вже деякий час практикують. Оголошують порожні квартири “безгосподарними” і передають у муніципальну власність.
Або ось приїжджали на Донбас молоді російські силовики, щоб катувати там усіх на світі. А потім із цими знаннями та практиками вони поїдуть кудись ще.
— Хто і чому зараз лишається на Донбасі? І на яке майбутнє сподіваються ці люди?
— Насамперед це пенсіонери. На окупованих територіях їх близько двох мільйонів і вони отримують цілком пристойну пенсію [від Росії]. Ще три роки тому на тих територіях це були чималі гроші. Особливо добре отримують колишні шахтарі, це такі вигідні наречені.
З жовтня 2022-го, коли в «ДНР» почало діяти російське законодавство, місцеві вояки, що вижили, почали отримувати зарплату контрактника російської армії: по 170 тисяч рублів. Це шалені гроші [для Донбасу]. Це різко підняло ціни. І все зараз крутиться довкола зарплат військових.
«Російська армія пережовує міста»
— Чи є на Донбасі люди, які не схвалять повернення України? Хто це?
— Я не знаю, хто це. Люди там настільки дисципліновані і так звикли підкорятися, що уявити собі, що вони раптом почнуть комусь чинитимуть опір, я не можу. Ці люди прогиналися під сильну владу щоразу, як змінювався порядок денний. А вона там часом мінялася раз на три місяці. Не кажучи вже про те, що російська пропаганда влила в них страшилок про «страшну нацистську СБУ».
— За кожної спроби мирних переговорів Донбас перетворюється на предмет торгу. Як ти ставишся до того, що долю регіону вирішують без його мешканців?
— Що означає «без участі мешканців»? Жителі Донбасу зараз воюють на фронті [за ЗСУ], і без їхньої участі нічого не буде, бо вони цього не допустять. Ми знаємо, наприклад, як Росія б’ється головою об Торецьк: вони зайшли туди у червні 2024-го і за півтора року пройшли 25-тисячне містечко до околиці. А далі ще не пройшли. І поклали [росіяни] там більше [своїх військових], ніж у Бахмуті. І серед людей, які творять цю шалену м’ясорубку для російської армії, великий відсоток мешканців Донбасу.
— Чи має Донбас майбутнє після закінчення війни — і яким воно може бути?
— Петро Фоменко, головний геолог «Торецьквугілля», мені якось сказав: «Шахти заваляться, рельєф зміниться, а дзвіночки в степу так само будуть квітнути. Їм пофіг, що довкола буде солона вода, непридатна для пиття».
Моя мрія – написати репортаж про життя після апокаліпсису. Про життя, яке чекає на Донбас у майбутньому. Воно вже проглядається у місті Стаханів (це українська Кадіївка). Апокаліпсис там уже стався: від морозу впали опори електропередач, через аварію шахти перестали відкачувати воду, вода роз’їла кріплення, десятки тисяч тонн породи обрушилися — і брудна шахтна вода кинулася вгору. Тепер там усюди соляні болота.
Це те, що вчені прогнозують усьому Донбасу. Вони кажуть, що 15 тисяч квадратних кілометрів перетворяться на такі ж болота. У Кадіївці це майбутнє вже настало, але люди там ще мешкають. Якийсь завод працює, воду п’ють тільки бутильовану, через солі мало картоплі на городах, абсолютна деградація медицини. Шахти накрилися, але шахтне ПТУ працює — правда, готують там тепер спеціалістів із права. Тобто майбутніх співробітників ФСБ та поліції на окупованих територіях.
Під Бахмутом розірвалися мільйони снарядів, як під Верденом. І ми знаємо, що землі під Верденом досі не використовуються у господарських потребах. Російська армія, пересуваючись, пережовує міста. Знищує цілі громади. У Торецьку кілька місяців тому налічувалося сто чоловік, вони ховалися у руїнах. Нині їх, напевно, вже немає. Торецьк що, відновиться? Мар’їнка відновилася? Попасну в ЛНР визнали такою, що не підлягає відновленню. І таких міст на Донбасі можна нарахувати десяток — повністю знищених, стертих.
Який із заводів відновиться? Лисичанський нафтопереробний, сєверодонецький «Азот» – який? У Рубіжному знову виготовлятимуть ракетне паливо? Я думаю, що як промисловий регіон, Донбас помер. Росія його вбила і не хоче звідти йти, бо це символ путінської Росії. Але Путін, він же… Все ж таки щось у нього є від людини. Хоча б смерть.
Зображення вгорі: Мар’їнка, 11 травня 2023 року. Фото з відкритих джерел
Переклад: «Аргумент»