Якщо жити в парадигмі виборів, тоді треба:
1. Роздавати побільше грошей виборцям, щоб вони тебе любили. А всі проблеми наздоженуть вже потім, після виборів.
2. Війську більше давати не треба, бо вони за тебе все одно не проголосують. А гроші треба тим, хто проголосує. А проголосують передусім патерналісти, які люблять популістів, що роздають гроші.
3. Адресна допомога не потрібна, бо це складно й треба довго розбиратися й налаштовувати, а часу обмаль, бо ж вибори на носі. Тож рішення мають бути максимально простими й швидкими.
4. Державні підприємства треба розглядати як дійну корову, розберемося з ними після виборів.
Якщо жити в парадигмі війни й перемоги, тоді треба:
1. Тримати мінімальний бюджетний дефіцит, бо витрати покривають союзники, а в них самих бюджетні проблеми. І якщо внаслідок цих проблем вони дадуть менше грошей, то український бюджет лусне.
2. Піклуватися передусім про військо, бо на ньому все тримається, і перемога не гарантована — для неї не вистачає ресурсів, які розпорошуються на всяке інше. Не буде перемоги — не буде виборів, або ж будуть “вибори” під прицілом автоматів.
3. Друга черга піклування — ті, кому найважче, найменш захищені, найслабші. Їм потрібна адресна допомога. Рветься там, де тонко, тож не можна допускати, щоб люди жили у відчаї.
4. Стратегічні державні підприємства — це хребет стійкості країни, ними не можна ризикувати.
Якщо обрана парадигма виборів замість парадигми перемоги, а виборів не буде (а їх не буде, бо для того немає жодних підстав), то це крок до катастрофи — бо будуть ухвалені рішення, протилежні потрібним.
Не треба ризикувати країною заради марних сподівань.
Я не вірю, що президент почує фахівців чи громадянське суспільство. Вірю, що він почує міжнародних партнерів, які пояснять, що так воно не працює й на таке вони гроші не дадуть.
Джерело: https://censor.net/ua/b3582939