Штрафні формування створені після наказу народного комісара оборони СРСР Й.В.Сталіна № 227 від 28.07.1942 р. про комплекс заходів, що сприяли б виходу із критичного стану, в якому опинилася Радянська держава. До речі, після поразки під Москвою спочатку штрафні частини створив Гітлер, а потім уже Сталін.
Штрафникам давався шанс або бути жорстоко покараними, або спокутувати провину кров’ю. Загибель, поранення, героїзм і відвага повертали людям добре ім’я, вина їхня списувалася.
Дивимось серіал «Штрафбат» 2004 року, що з’явився за першої путінської каденції. Очевидно, вже тоді зріли плани майбутньої війни, де матимуть місце і штрафні формування. За Сталіним, кожен фронт виставляв 1-3 штрафних батальйони по 800 чоловік, підпорядковані фронтовому командуванню. Кожна армія включала 5-10 штрафних рот складом 150-200 чоловік. Штрафроти діяли незалежно від штрафбатів, будучи окремими бойовими одиницями.
Особовий склад батальйону формувався виключно із розжалуваних офіцерів. Отже фільм «Штрафбат» бреше, звівши докупи і рядових, і офіцерів, і зеків. Навіть попа приплутав. Така мішанина могла бути тільки у штрафній роті, куди направлявся на перевиховання рядовий контингент. Командирська ланка і там, і там набиралася із кадрових офіцерів діючої армії, котрі найкраще відзначилися у боях за звичайних умов. Відбиралися грамотні, сміливі, жорсткі командири і політпрацівники, люди без сумнівів та сентиментів. Це були вільнонаймані спеціалісти, а не штрафники, як показано у фільмі. Постійному складу не потрібно було спокутувати гріхи попереднього свого життя. І призначали його не без добрих вигод. Майор Твердохлєбов, наприклад, повинен був мати оклад на два ступені вищий, ніж майор звичайних частин. Його права також відповідали полковницьким. А це і пайок, і обмундирування, і (навіть у війну) відпустки. Кожен місяць служби зараховувався за шість місяців. Війни рано чи пізно закінчуються, отже на «гражданку» кожен комбат ішов далеко не обділеним чи знедоленим. За три роки існування тих формувань можна було заробити 18 років армійської вислуги і розраховувати на солідну пенсію у досить молодому віці.
Сталін знав, що робив. Він ставив і командування, і простих виконавців в умови взаємної недовіри та ворожнечі. Адже у штрафбаті розжалуваний офіцер був природним конкурентом командира. У боях постійний склад, тобто командири, гинули. Тоді на їх місце командир батальйону міг призначити когось із змінного складу. Уявити тільки, яка внутрішня боротьба йшла за омріяне місце. Отже, колишній зек Глимов з фільму став би ротним тільки в ході боїв, якби проявив героїзм, якби загинув хтось із командного складу, якби був розжалуваним офіцером, а не зеком, якби сподобався комбату, якби переконав розумом чи силою інших, таких самих, що він – кращий. Але ж про вовчі закони всередині частини у фільмі ні звуку.
Згадаймо мирний час при Радянському Союзі. Люди їхали на заробітки на Північ або у віддалені райони неозорої держави. Сьогодні добровільно їдуть по світу з тією ж думкою. У війну ж прагнули до штрафбату, щоб перескочити через чергове звання, щоб заробити грошви, щоб, зрештою, вгамувати бажання влади.
Вижити в умовах штрафбату вдавалося лише тим, хто не ув’язувався у внутрібатальйонну колотнечу, а відзначився у першому ж бою або пораненням, або якимось відважним вчинком. Таких відправляли у звичайні армійські частини з поверненням усіх звань і нагород.
Змінний склад штрафних рот формувався із рядових діючої армії, які у чомусь завинили перед законом. Тут зосередилися усі ті, хто сидів свого часу по тюрмах, кохався із командирськими дружинами, зламував замки на провіантських складах. Тут перевиховувалися троцькісти, бухарінці, українські націоналісти і селяни, котрих не додавив голодомор. Але, дивна річ, якщо по фільму – таких ніби ніколи й не було. Російські були, а українських – ніколи. А статистика вперто твердить: в СРСР кожен четвертий був українцем. У старих добрих радянських картинах про війну він, українець, хоч іноді з’являвся у ликові повновидого старшини-вусаня, котрий розносить по окопах харчі або онучі. А тут ось таке. Знайшли автори місце одному єврею, певно, остерігаючись, щоб якась всесвітня громадська організація не подала позову до міжнародного суду за ігнорування Холокосту. Мелькнув один інгуш, бо як же, особливо сьогодні, без «ліц кавказской національності»? Та в останній, найтрагічнішій, серії зненацька кілька мусульманів надумали висповідатися у мулли на фоні поголовного православного прозріння.
Але що це я! Був один! Затятий, аж тупий, енкеведист майор Харченко. І по заслугах: собаці – собача смерть. А от уперта статистика в альманасі «З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ» №2 за 2001 рік каже, що сталінські кадри НКВД включали тільки шість відсотків українців. Відповідно: 64 відсотки – євреї, 15 – росіяни, 4 – латиші, 3 – поляки, 1 – білоруси, 7% – немає відомостей. Отже, прізвище могло б бути й іншим. Але для Пу конче треба, щоб то обов’язково був «хахол».
Леонід Багацький