Ще гриміли залпи так званої громадянської війни на фронтах та палкі промови творців нового ладу на робітничих зібраннях. У залі Ельвортівського клубу, наприклад, мало не на колінах перед Михайлом Калініним публічно каялися в погромницьких настроях Першої кінної армії командарм Будьонний та комісар Ворошилов. Там же Григорій Петровський надихав люд на трудові подвиги, коли приїхав у 1922 році з таємною місією вилучення церковних цінностей. Григорій Іванович тоді не дочекався порозуміння, бо заводчани ще не випручались із петлі «самодєржавія, православія, народності». Так само не віталася цим контингентом широко розрекламована кампанія з перейменування Єлисаветграда у Зінов’ївськ.
При Робітничому театрі далі діяли різноманітні самодіяльні гуртки. Про один з таких, згадуючи 1925 рік, розказав Василь Журба, що пішки прийшов із Сентового до міста: «Как-то раз после гудка, идя мимо заводского клуба, я услышал звуки слаженного оркестра и не вытерпев, решил зайти посмотреть, кто же это так хорошо исполняет вальс…
Оркестрантов было человек тридцать и перед каждым были поставлены стоечки с нотами. Перед ними стоял человек и помахивал руками в такт музыке, а в правой руке у него была тоненькая палочка, которой он манипулировал, поворачивая ее в пальцах во все стороны, то вверх, то вниз, то вбок, то направо, то налево.
Вот он опустил руки и оркестр замолк, а у меня в ушах еще долго продолжался этот вальс «Лесная сказка», так он мне понравился, что я никак не мог очнуться от полученного мной удовольствия…».
Гурт збирався тричі на тиждень. Василь швидко опанував балалайку, грав навіть соло в супроводі оркестру. Всі «реб’ята» – приязні жартуни, молодий веселий народ з приємними голосами. Отже, граючи, могли хором підтримати ведучого соліста.
Якось у суботу, після репетиції, диригент сказав усім залишитись:
– Друзі, сюди приходив завклубом чавуноливарного заводу і просив завтра увечері дати у них платний концерт. Що робимо?
Музики гаркнули:
– Йдемо!!!
«Мы ударили по струнам и заиграли «Реве та стогне Днипр широкый»
Открылся занавес, вышла ведущая и объявила первый номер – хор и оркестр исполнит «Заповит».
Дирижер взмахнул палочкой и полились чарующие звуки этой задушевной украинской песни со слов Тараса Григоровича Шевченко. Народу в зале полным-полно, у стенок все проходы заняты, народ стоит, сидеть негде, все сидячие места заняты и тишина.
Весь зал замер, слушая эту песню. Вот последние слова пропеты, хор и оркестр замолк и зал разразился оглушительным рукоплесканием, кричат:
– Еще, еще! Повторите! Пов-то-ри-те! Браво, браво!»
Довелося ще раз виконати цю чудову пісню. Номерів було багато і всі вони йшли на «Біс!». Зал співав разом з артистами.
І ось програма вичерпана, зазвучав марш «Засвистали козаченьки» і зал поступово спорожнів. За куліси прийшло заводське начальство і, привітавши, вручило худруку зі словами «Ось ваша доля» пачку асигнацій.
І група, оцінивши успіх концерту та поділивши гонорар, як була в українських костюмах, так і розійшлася по домівках. Час уже пізній, а завтра знову на роботу…
Слід додати, що цей самородок-балалаєчник невдовзі відслужив семирічну строкову і додому вже не повернувся. Семиріччя, Алтай, Південний Урал, Архангельська область… Якась невідома зла сила ганяла найглухішими закутками, де йому в Країні Рад ніхто не був радий, а Зінов’ївськ здавався щасливим дитячим сном.
У кінці грудня 1932 року місто і «ЧЗ» відвідав Молотов. Виставляв не виробничі претензії червонозорівцям, а вимагав забезпечити хлібозаготівлю за 1932 рік, змушуючи робітничих спецуповноважених витиснути із села все можливе. Настільки це було серйозно, свідчить те, що він аж увечері 31 грудня востаннє зібрав у клубі «ЧЗ» актив для завершальної «промивки мізків». Чи влаштувало начальство московському гостю урочисті проводи разом з проводами старого року – невідомо. Ялинки точно не було. Її стали влаштовувати за дореволюційним звичаєм аж у 1935 році. Але по чарці гуртом смикнули і Молотов подався до столиці, а ентузіасти-емісари класу-гегемона взялися вимітати із сільських господарств усе до зернини. Наступного року на тому ж місці тим самим людям говорив ті ж самі слова «всеукраїнський староста» Григорій Петровський. Заодно вивіз із голодного міста до Москви свого племінника-інженера – сина старшого брата Сергія, котрий загинув від рук бойовиків Марусі Нікіфорової.
Роки масових репресій однозначно не сприяли розквіту театрального мистецтва, хоча нові п’єси з’являлися. Наприклад, «Дума про Британку» Юрія Яновського, на тутешньому матеріалі «Весілля в Малинівці» Леоніда Юхвіда, «Павло Полуботок» Костя Буревія та інші.
В період німецької окупації в Кіровограді видано останнє 4 число літературного журналу «Український засів», редагованого одним із найяскравіших українців-інтелектуалів ХХ століття Віктором Петровим (В. Домонтович, Віктор Бер).
Блискучий науковець, філософ, поліглот, літератор, археолог, як виявилося пізніше, був глибоко вкоріненим в емігрантське коло «кротом». Отже, треба думати, і в описаний момент шпигував на користь «Контори Глибокого Буріння». Цей край не був йому «терра інкогніта» ще з українських визвольних змагань – вже тоді він корчував тут антирадянщину. Музою автора творів «Дівчина з ведмедиком», «Аліна і Костомаров», «Романи Куліша», «Доктор Серафікус» та інших була актриса Аліса Вербицька, вхожа до Робітничого театру Ельворті. Ця Вербицька приводила до аматорів сцени свого бой-френда Сергія Даниленка, теж не обділеного артистичними талантами, котрий зрештою і провалив підпільну «Народну помсту» ще в 1921 році, теж будучи агентом ГПУ. Сліди фатальної жінки-вамп Аліси Вербицької змили хвилі «житейського моря», проти згубного впливу якого застерігав ще Іван Карпенко-Карий. А Карін-Даниленко під пером дослідника Дмитра Ведєнєва перетворився у справжнього Джеймса Бонда із Високих Байраків – кропивничани знають, де знаходиться це село.
До видання вже були підготовлені 5 і 6 випуски «Українського засіву», яких так і не побачив світ і читач. Історія створення згаданого журналу белетризована у повісті Василя Чапленка «Його таємниця».
В «УЗ» №4 між іншими творами незнайомих та заборонених в материковій Україні авторів поміщені уривки з історичної драми Костя Буревія «Полуботок». Місцеві театрали при заводському клубі, у бажанні втерти носа колегам, що потужно гуртувалися при Олександрійському театрі, почали репетиції твору. Але спроба показати нескоренного наказного гетьмана не вдалася – Червона армія вже стояла на порозі.
Та й сам автор драми Буревій досить давно не був у більшовицькій фаворі – адже розстріляний ще у 1934 році.
Костянтин Сопляков (таке справжнє прізвище літературного провокатора і містифікатора) народився у сім’ї, де землі було мало, а ротів багато. Усе свідоме життя микався світами, ніби справжній волоцюга. А між тим цей «бомж-інтелектуал» якимось незбагненно-загадковим чином сподобився впорядкувати, відредагувати і видати з власним ґрунтовним переднім словом мемуари Панаса Саксаганського («Театр і життя», Х., 1932), наполегливо й самовіддано працював над спогадами Марка Кропивницького і Миколи Садовського.
Після Другої світової війни Робітничий клуб перебрався до приміщення колишнього Громадського зібрання і після переводу звідти Російського драматичного театру до Маріуполя, почав функціонувати під титлом Палац культури імені Жовтня заводу «Червона зірка».
На світлинах: панорама заводу Ельворті з Робітничим клубом на передньому плані по центру; Володимир Малагіс «Парубок з балалайкою»; «Дамо країні більше хліба!»; «Дзеркальний» гастроном в німецькій окупації навіть вивісок не міняв; читачі «Українського слова», що видавалося у Кіровограді при німцях; часопис «Український засів»; редактор «УЗ» Віктор Петров (Домонтович); Аліса Вербицька; безхатченко Кость Буревій – автор драми «Павло Полуботок».
Леонід Багацький