В українській народній традиції існує ритуал зі сфери звичаєвого права : обрядова дія остаточного узаконення будь-якої угоди, що надавала їй непорушності.
Існували обов’язкові складові цієї дії.
Кожній угоді передували переговори, або торг.
Потім, на знак згоди між двома сторонами , – багато разів здійснювалося рукобиття. Але остаточним вважалося те , за яким руки рознімала третя сторона.
Умови угоди, зазвичай, мали усну форму, тому, щоб встановити більш доброзичливі договорні відносини між сторонами, “могоричили”.
У хаті чи корчмі (зрідка – безпосередньо на місці укладання угоди)
розпивали певну кількість хмільного напою (медовуха, варенуха, горілка та інше), на ярмарках – іноді чай, що й завершувало вдалі угоди купівлі-продажу нерухомого майна, худоби чи якогось товару , або допомоги чи найму.
Це остаточно скріплювало торгову домовленість :
договір вважався укладеним, і його умови вже не можна було змінити.
Могорич підтверджував завершення купівлі-продажу.
Виставляти могорич міг як покупець, так і продавець худоби чи іншого товару. Це обговорювалося під час торгу.
Якщо могорич не було випито, то договір не набував чинності.
Укладання договорів, як правило, відбувалося при свідках – могоричниках, баришниках, яких запрошували по два з кожного боку. Вони також пригощалися і, в разі непорозумінь, виступали суддями між укладачами договору.
Павло Чубинський :
“На ярмарочній площі красується від 5 до 7 виставок, тобто тимчасових шинків, які мають нотаріальне значення, тому що рогатий скот, коні, колеса, одяг не можуть бути продані без могорича. Річ з тої хвилини вважається проданою, договір святим та непорушним, коли випили могорич… “
(“Значення могорича у договорі, господарські товариства, найм робітників”, 1862 рік ).
Могоричем також називається частування з приводу успішного завершення якої-небудь справи чи на знак подяки.
Могорич був обов’язковим під час толок з будь якого приводу.
Могорич не тільки скріплював домовленості, а й виступав у якості винагороди, що було типовим для всіх українських територій.
Договір наймання :
навіть для найнятих за гроші майстра та будівельників господар мусив поставити могорич після того, як “квітка” з’являлася на крокві.
Також відсутність могоричу могла стати причиною, за якою наймит мав право відмовитися виконувати роботу.
Павло Чубинський описує випадок, який ілюструє таку ситуацію : тесляр, найнятий на роботу, не виконав умов угоди.
Коли наймач зібрався подати на нього позов, то почув відповідь:
“Адже ж ми могоричу не пили…”
Суд не прийняв позову, оскільки, “за народними поняттями, могорич є необхідністю, що дає санкцію договору”. Без могоричу – угода не вважалася дійсною.
Могорич також супроводжував вступ до парубоцтва.
Також після посвячення в професійні спільноти шляхом випробування, молодий майстер повинен був виставити могорич старшим колегам.
Розпивання могоричу було складовою весільного обряду :
у сватанні, заручинах. Договірний характер яких, містять ще й такі назви : “умова”, “змовини”.
Павло Чубинський :
“Добривечір !
Сядемо трохи й підночуємо, – тут десь забігла наша телиця з череди; просимо ж вас віддайте її нашому хазяїну (ім’я), а ми вам за те могорич поставим…”
(етнографічний запис – “Праці… ” (1869–1879).
☝️Саме слово “могори́ч” з’явилося в українській мові у ХІІІ–ХІV ст. від
арабського مخارج (maḫāriǧ) – “витрати”.
“Словник староукраїнської мови” вказує на першу згадку слова 1358 роком.
А ось датування цього цікавого епіграфічного джерела, (за графікою кириличних (староукраїнських) літер) – кінець ХІІ ст. – перша половина ХІІІ ст.
(фрагмент , за Андрієм Гусаком – джерело в переліку літератури) :
“… придани лҗи ѧри
… в: дѣ подвоинскии ива симъ соцкомь имжѧкови…
юдка и недои данъѧ и взѩл он могоричъ п[и]ли ү дѣнии…
Слуси кола мани врѧзѧне…”, – такий напис міститься в інтер’єрі храму Святого Пантелеймона над Дністром.
Львівський історик та знавець староукраїнської мови Василь Слободян реконструював цей текст та інтерпретація його така (за Андрієм Гусаком) :
“… підданий злісній брехні …. помічник судді Іва[н]… симъ сотник имжакови[ч]…. Жид не дошукався дані, взяв він могорич і пили посеред дня…
Свідки Коламана в судовому процесі…”
Київський учений В’ячеслав Корнієнко
інтерпретує це так: “підвойський Іван через соцького Максима передав певну суму коштів Якову, які тому був винний соцький Борзята. З цих грошей Дюдко взяв певний податок (недоїмки). Ця виплата була скріплена поставленням могорича в сплату грошей , і цьому було свідків кілька, які перелічені далі в тексті і які, очевидно, розпивали могорич, поставлений Борзятою… “
Отже, це і є перший відомий текст , де згадується слово “могорич”, яке вжито у значенні закріплення угоди, домовленості, договору.
Зрозуміло, що у той час для скріплення договору не писали розписки, а скликались свідки і закріплювали це трапезою з алкоголем. Розпивання могоричу символізувало непорушність цієї угоди.
У простих людей звичай часто замінював закон. Влада намагалась зобов’язати всіх укладати договори письмово, але могорич, як народний спосіб фіксації угод, залишався найбільш розповсюдженим і дієвим аж до початку ХХ століття.
Народна думка про могорич.
Сторгувала баба бич, та не дала могорич.
Бич не бич, аби могорич.
Чи купим, чи не купим, а могорич треба ся напити.
Старці паліччям міняються, та й то могорич п’ють.
Могорич — любовна річ.
Чи було це зловживання алкоголем ?..
Навряд чи, бо варто знати звідки походить ця традиція та яке місце займає в українській культурі.
І сьогодні, еволюціонувавши, вислів “поставити могорич” має символічне значення.
Давній звичай “могоричити” не відмирає, а , швидше,
підкреслює свою роль “засобу полегшення взаємин”.
Недарма ж про це казав один з героїв І.Карпенко-Карого (п’єса “Бондарівна”) :
“Могорич — це мазь така, що після неї вже колеса не риплять !.. “
Олег Івасенко
Джерела Дивосвіту :
/☝️При копіюванні тексту допису – посилання на спільноту обов’язкове /
*** Ілюстрація :
“Обід”.
Художник
Юрій Журка.
#традиції_джерело
#слово_джерело
__________
Джерела :
Андрій Гусак. Епіграфічний “могорич” на межі ХІІ/ХІІІ століть. –
Сайт Zbruc (“Збруч”)
/ zbruc.eu / , 2018.
Енциклопедія українознавства для школярів і студентів. Донецьк:Сталкер, 2000.
Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. Могорич // Українська минувшина: ілюстрований ет Київ : Либідь, 1994