Крім «будинку Барського» на скверному квадраті знаходилася будівля відділення Об’єднаного банку Міської думи, готель «Європейський», морозивне підприємство Барського (кондитерська фабрика радянського періоду). У кутовому домі (на розі В. Перспективна-Преображенська) за словами Марії Плахотіної у другому десятиріччі ХХ століття містилася швейна фабрика, яка після війни перебралася до приміщення через вулицю, замість якого потім послідовники розвинутого соціалізму збудували ЦУМ, а теперішні діти ліберального капіталізму – «Депот».
Під будинками – попередниками скверу – знаходилися підвали для закладки наколотого на Інгулі взимку льоду для збереження харчів улітку. Вони так і залишилися не ліквідованими. Отже сквер розлігся на підземній порожнині, такій собі печері Алі-баби, звідки шанувальники старовини гребуть лопатами золото міфів, легенд і пліток. Поголос дзвонить, ніби ті підвали є розгалуженою мережею підземель, що сягає в усі боки і має виходи в різних куточках міста і навіть поза його межами. До підвалів приплітають гучне збройне пограбування ювелірного магазину на вулиці Леніна, що трапилося в 1947 році. Один зловмисник кинувся тікати вулицею Луначарського на узгір’я до Кузнів, а інший подався по Карла Маркса вниз. Першого ціною кількох жертв спіймали, а напарник шмигонув до згаданих підвалів і щез із грабунком в невідомості.
Перенесений Богдан Хмельницький років з тридцять чесно зберігав вірність українсько-російській дружбі. Аж поки його бетон не почав лущитися під дією сонячної радіації, кислотних дощів, приволзьких суховіїв та північно-східних хрещенських морозів. Його обплутав «братерськими» узами дикий хміль, що теж не додавав здоров’я.
І ось в один прекрасний день місто прокинулося без свого оберега – його вночі, як до цього Сталіна перед педінститутом, Будинком офіцерів та в парку Леніна й інших місцях, нишком демонтували. Гетьмана уже в роки Незалежності реінкарнували в монументальному, а не тимчасовому вигляді на площі Профспілок (колишній Макеєвський бульвар), перейменувавши її на площу Хмельницького. Ще раніше збіг зі скверу увесь цементний «зоопарк», якому теж там не сподобалися умови проживання. Найгірше почувався благородний олень. Йому всюдисущі хулігани періодично то роги обламували, то ноги викручували. А ще є фото, де студентського вигляду молодики, упершись лобами, позують замість двох козликів на кладці – героїв дитячої казочки. Чомусь не хочеться вірити, що упертих тваринок розтрощили інтелігентні кіровоградські студенти. Більш-менш спокійно переніс незгоди схожий на скелю бурий ведмідь. Йому відламали тільки малі непомітні вуха. Та ще жабиська величиною з баскетбольний м’яч з булькатими очима біля козлиного місточка не піддавалися насильству.
У хрущовську епоху сквер засаджено тополями, березами, кленами, яким сьогодні вже, як і скверу, далеко за півсотню літ. Але, схоже, ні одне не дочекається, щоб, подібно Потьомкінському дубу, назватись, скажімо, дубом Гіталовським або кленом космонавта Попова.
Як не дивно, на початку 60-х років там ще не було навіть примітивного громадського туалету, і в густих кущах з протоптаними стежками творилося таке, за що до скверу приклеїлася популярна далеко не благозвучна побутова нецензурна назва.
Це при тому, що небуденною увагою та попитом відвідувачів користувалися газована вода, морозиво, пиріжк з лівером, прозвані чомусь гурманами «тошнотики», пончики з повидлом. Сьогодні ностальгуючі приписують все це до шедеврів радянської кухні – і раптом така дивна назва для любимих масами пиріжечків…
Леонід Багацький