Путін відчуває страшну неприязнь до Зеленського і називає його нелегітимним, вимагаючи відставки.
Головним чином, це почуття зумовлене тим, що Зеленський у лютому 2022 року не втік із Києва, зруйнувавши грандіозні плани захоплення України та відтворення могутньої імперії.
Але ця причина не єдина. Думаю, путін палко заздрить сприйняттю Заходом фігури Зеленського, повазі Європи та США до колишнього артиста-гумориста.
Але це не все. Я впевнений, що російський диктатор дуже боїться такого результату війни, який дозволив би йому самому хоч на мить допустити думку, що Зеленський його здолав.
Це взагалі цікавий феномен – як правило, росіянин без особливих мук приймає поразку від німця, британця чи американця: “Буває, нічого страшного…”
Але допустити поразки від українця чи когось із пострадянських народів – це страшний біль, нестерпні страждання. Особливо поразка не в спорті чи економіці, а найголовніше поразка – військова.
Тому для путіна важливо, щоб остаточне врегулювання в обов’язковому порядку передбачало відхід особисто Зеленського у відставку.
Попри поширену думку, путіну не потрібно переконувати у своїй перемозі мешканців країни чи еліти – на них йому глибоко начхати. Але йому дуже важливо бути впевненим у своїй перемозі. І оскільки російського прапора над Києвом вже точно не буде, потрібен якийсь не менш переконливий символ.
Путін прагне побачити розпластаний перед ним труп головного ворога – хоч би політичний.
Для російського вождя, який не мислить життя поза владою, це стало б приниженням, загибеллю та поразкою України, персоніфікованим в особі її президента. Якщо це станеться, путін зі спокійною душею зможе сказати собі: “Ось і в цього молодого зухвалого я відібрав владу, вплив, території та саме життя. Чергова моя перемога!”
Думаю, для нього це справді важливо. Тому він так затято наполягає на відході Зеленського у відставку, для нього це серйозне питання.
Але для всіх інших потенційних учасників перемовного процесу ця вимога путіна в кращому (для нього) випадку – лише його дивна примха. А в гіршому (і найбільш ймовірному) випадку – свідчення небажання вести реальні перемовини, спроба цинічно “з’їхати з теми” під дивним приводом.
Україні треба, звичайно, прагнути показати путіна в цьому контексті ворогом самої ідеї щодо укладання мирної угоди. Підкреслювати абсурдність та очевидне божевілля його підходу до діалогу. Не завадило б усі розмови про легітимність Зеленського перекривати заявами у стилі: “Легітимність самого путіна взагалі нульова, але ми тут зібралися не про його “голосування на пеньках” згадувати, а укласти важливу міждержавну угоду, а путін веде нашу розмову в бік від центральної теми. Або, говорячи зрозумілою йому мовою, жене фуфло, намагається нас усіх лохами виставити. Це конструктивний підхід”.
Думаю, Трампу в цьому контексті логіка української сторони буде близькою та зрозумілою. Тому, гадаю, цілком можливо (і навіть потрібно) зараз розгорнути підняту кремлем тему “легітимності” проти нього самого.
Yakovina Ivan