Від середини ХІ століття до середини ХІІІ століття нашої ери на території сучасної Олександрійщини та Степової України проживали половці (або половчани) – кочові народи та племена тюркського походження. Самі себе вони називали “кипчаки”. За візантійськими та європейськими джерелами половці фігурують під назвою “комани” (“comani”) або “кумани” (“cumani”).
У латинсько-персько-куманському рукописі початку ХІV століття – словнику куманської (половецької) мови “Кодекс Куманікус” (“Codex Cumanikus”), який був складений 1303 року десь на землях сучасного Криму, згадується половецьке слово “козак” у значенні “вільний” та вираз “хасал косак” (“ghasal cosak”) у значенні “козацька варта”, “козацька сторожа”, “козацька чота”, “козацький конвой”.
У другому томі фундаментальної книги видатного історика українського козацтва, академіка Дмитра Івановича Яворницького (1855-1940) “Історія запорозьких козаків” читаємо наступне:
“Впервые слово “казак” делается известным у половцев, народов тюркского происхождения с ХІ века по Р. Х.; на языке половцев “казак” означало “стража, передового, ночного и дневного”. В течение ХІІ, ХІІІ и ХІV веков известий о козаках ни в каких источниках не имеется”.
Саме так – “козаки” або “косаки” – половці називали воїнів, які за дорученням свого ватажка-хана несли вартову прикордонну службу на межі зі слов’янськими територіями. Межа між Київською Руссю (“Руською Землею”) та Половецьким Степом (“Дешт-і-Кипчак”) проходила саме по олександрійській річці Інгульцю.
Саме тому половці називали її Івла або Івля (тобто у перекладі з тюркських мов – “оповіщення”, “повідомлення”, “сторожова річка”). Уздовж обох берегів нашої річки на території сучасної Олександрійщини та Степової України стояла прикордонна сторожа: з лівого боку – половецька варта (так звані “козаки” або “косаки”), з правого – слов’янська чота (давньоруські дружинники).
До цього часу відноситься високий насипний курган, який розташований у місті Олександрії, на території “14-го мікрорайону”, вище вулиці Польової, серед кладовища. На думку окремих краєзнавців, курган насипали саме половці.
У праці священника та краєзнавця Василя Миколайовича Никифорова (1832-1908) “Очерки Александрийского уезда Херсонской губернии” (надрукована 1876 року) наведені відомості про цю могилу та знайдене у ній поховання людини:
“Происхождением своим она обязана Половцам, кочевавшим здесь в ХІІ и ХІІІ столетиях. Лет 30 тому назад [тобто 1846 року. – Примітка Богдана Тобілевича], в этой могиле нашли человеческия кости, которые, судя по величине, принадлежали какому нибудь половецкому богатырю. На верху видна большая впадина или яма, служившая, вероятно, основанием стоявшей на ней каменной бабе. С могилы этой открывается красивый вид на Александрию и ея долину”.
У літописах Київської Русі містяться згадки про битви, котрі відбувалися у 1190 та 1193 роках між давньоруськими дружинниками та половецькими воїнами на річці Івлі (Інгульці) на території сучасної Олександрійщини та Степової України.
У “Літописі Руському” в описі подій зими 1190-1191 років повідомляється про спільний похід князя Ростислава-Михайла Рюриковича (1172-1218) та тюркських племен каракалпаків (“чорних клобуків”) на половців:
“І тоді, зібравшися з чорними клобуками, поїхали вони бистро в напад до Протолчів [Протолча або Протолче – слов’янське поселення у південній частині острова Хортиці. – Примітка Богдана Тобілевича] і тут зайняли багато стад половецьких у лузі у дніпровському. А за Дніпро не можна було їм їхати, бо Дніпро був у кригах, – і таким чином зайняли вони стад безліч і вежі [“вежі” – це рухомі половецькі житла-намети. – Примітка Богдана Тобілевича], котрі осталися були в лузі, і, те узявши, вернулися до себе.
Половці ж, побачивши, що стада їхні забрано, і жінок, і дітей, [і], поспішивши, вбрели в Дніпро, і настигли їх на [ріці] Івлі у третій день [путі] од Дніпра. А були у війську половецькому три князі Колдечі, Кобан, Урусобичі оба, і Бігбарс, а також Кочайовичів чотири; Ярополк Томзакович зі сторони приїхав своїм полком.
Ростислав же [Рюрикович], побачивши половецькі війська многі [і] поклавши надію на бога, поїхав до них. А стрільців своїх молодих він [попереду] послав до них, щоби вони встріли їх і почали з ними перестрілку. Але половці, побачивши стяги Ростиславові і не дождавши полків Ростиславових, побігли, а стрільці руські й чорні клобуки ввертілися в них і взяли їх живих шість сот, а інших же побили багато. Чорні клобуки схопили були половецького князя Кобана, але, остерігаючись князя Ростислава [і] не водячи його в стан, уладилися з ним за викуп і пустили його. І так, діставши од бога над поганими побіду, вернулися вони до себе.
Ростислав, отож, приїхав у свій Торчський [Торчеськ або Торчський – місто у Київській землі, центр удільного князівства, зараз – городище біля сіл Ольшаниця та Шарків Рокитнянського району Київської області. – Примітка Богдана Тобілевича] зі славою і честю великою, побідивши половців, і вборзі поїхав до отця у Вручий [Вручий – місто Київської землі, центр удільного князівства, зараз – місто Овруч Житомирської області. – Примітка Богдана Тобілевича]. Отець бо його рушив був на Литву і перебував у Пінську у тещі своєї і в шуряків своїх, бо тоді було весілля Ярополкове. Але настало тепло, і стік сніг, і не можна було їм дійти до землі їх, [литви], і вернулися вони до себе”.
В описі подій початку зими 1193-1194 років той же “Літопис Руський” свідчить про новий спільний похід князя Ростислава-Михайла Рюриковича (1172-1218) та тюркських племен каракалпаків (“чорних клобуків”) на половців:
“А тоді, з’єднавшися з чорним клобуком, поїхали вони в напад. І [коли] були вони на Івлі, на ріці на половецькій, то тут захопили сторожів половецьких, і діставши в них вість, що половці отаборились на віддалі дня путі, і вежі, і стада [їх] по сій стороні Дніпра, по руській, вони їхали всю ніч і вдарили на розсвіті на них.
І набрали Ростислав і чорні клобуки скоту і коней. І челяді, і колодників багато вони взяли, [і] княжичів їхніх, і знатних мужів захопили, – так що колодникам, і коням, і скоту, і челяді, і всякій здобичі й числа не було. І, воздавши хвалу всемилостивому богу, діставши од бога над поганими побіду, вернулися вони до себе зі славою і з честю великою.
Половці ж, побачивши, що табір їх узято, а браття їхні полонені, і жінки, і діти, то, зібравшись, настигли вони війська Ростислава Рюриковича. [Але], побачивши силу їх, не сміли вони напасти, а їхали вслід за ними до Русі.
Ростислав же приїхав у Торчський [Торчеськ або Торчський – місто у Київській землі, центр удільного князівства, зараз – городище біля сіл Ольшаниця та Шарки Рокитнянського району Київської області. – Примітка Богдана Тобілевича] зі славою, перемігши вдруге половців. Приїхав він на Різдво, а звідти з добичею поїхав уборзі до отця у Вручий [Вручий – місто у Київській землі, центр удільного князівства, зараз – місто Овруч Житомирської області. – Примітка Богдана Тобілевича], бо отець його збирався йти на Литву”.
Половці залишили свій помітний слід в історії України. Своєрідним символом українського народу став Козак Мамай. Це ім’я – половецьке. На картинах він сидить просто на землі по-тюркськи, зі схрещеними ногами, одягнений по-східному, на голові – “оселедець”, який також носили половці, заплітаючи його у косу.
У зовнішньому вигляді українських козаків також багато спільного з половцями. Адже довгі вуса (“по-козацьки”), вишита на рукавах біла полотняна сорочка, широкі шаровари та високі шкіряні чоботи – це характерний вигляд половецького воїна. Багато українських та козацьких прізвищ має половецьке походження.
Русичі могли запозичити слово “козак” або “косак” від своїх сусідів-половців та називати так уже своїх воїнів-прикордонників. Недаремно у давньоруських билинах про відважних богатирів, які захищали південні кордони Київської Русі (“Руської Землі”) від ворогів-чужоземців, згадується саме “старый казак Илья Муромец”. Наші далекі предки вживали це слово на означення воїнів-захисників рідної землі.
Пізніше слово “козак” від половців перейняли нові господарі олександрійського степу – відомі усім нам зі шкільного курсу історії татаро-монголи, які заселяли територію нашого краю у 1240-1362 роках. У давньому монгольському історичному джерелі – так званій “Початковій монгольській хроніці” 1240 року – слово “козак” згадується у значенні “самотній”, “схильний до розбою, завоювання”. До складу татарського війська входили частини воїнів під назвою “козаки”.
У другій половині ХV століття “козаками” стали називати вільних людей уже слов’янського походження, які вели військовий спосіб життя та мешкали на південних кордонах українських земель Великого Князівства Литовського (а згодом – Речі Посполитої Польської). Одна з перших згадок про українських козаків слов’янського походження датується 1489 роком.
На землях нашого краю з того часу існували козацькі поселення та хутори-зимівники. Вони поклали початок багатьом населеним пунктам на території сучасної Олександрійщини та Степової України. Олександрія також виникла на основі козацького поселення – села Усиківки (Усівки).
Отже, з усього викладеного можна зробити висновок про те, що українське козацтво як військове та суспільно-політичне явище формувалося під значним впливом тюркського елементу з середини ХІ століття на території сучасної Олександрійщини та Степової України.
Воно стало гордістю та яскравим символом нашої української землі та нашого українського народу. Пам’ять про славетне українське козацтво передається серед олександрійців та українців з давніх-давен, від покоління до покоління.
Богдан Тобілевич, краєзнавець (м. Олександрія, 2019 р.).