Жінка принесла пакетик пшеничної крупи і насипала кілька жмень між стендами з портретами загиблих військових.
– Це якийсь такий ритуал?
– Це я приманюю, щоб пташечки походили між хлопцями, щоб їм хоч трохи веселіше стало. Бо пташка, знаєте, це душа…
Вона переживала, що чула, ніби стенди ці приберуть зовсім. Я її заспокоювала:
– Зате, я читала, тут поставлять великий екран, цифровий, на ньому будуть показувати портрети.
Жінка пішла, а в мене трошкі сльози навернулися на очі, я вирішила постояти збоку, познімати пташок.
Несподівано на мене прийшов і почав кричати якийсь чоловік.
Він подумав, що це я понасипала крупи:
– Нашо ви таке робите?? Будуть ходити тут ці голуби, понасирають!
Я йому казала, що це не я, але той чоловік так рознервувався, що аж став дзвонити комусь і жалітися на мене (удача моє друге ім’я).
Імовірно, там є хтось із його загиблих родичів, я не знаю.
Два різних світи, два різних сприйняття.
А вже за кілька хвилин побачила біля міськради цей самий, за 300 000 гривень зроблений, “цифровий екран” – маленький, розміром із сіті-лайт.
Його там зовсім не видно – він збоку, де ніхто не ходить.
Це, здається, узгоджувалося з рідними загиблих військових. Я не знаю, чому вони на це погодилися.
Я лише можу сказати як жителька міста – це не практично і не дієво. Я постояла кілька хвилин і побачила лише кілька портретів за цей час. А якщо їх сотні – то треба стояти годину-півтори, щоб їх побачити?
Все так само, як і з похованням: влада Кропивницького не дозволяє прощатися із захисниками в центрі.
“Щоб не засмучувати інших людей” (як вам аргумент?)
Наче церемонія десь і проходить на краю міста, на цвинтарі – але її ніхто не бачить.
Так і з портретами загиблих бійців – наче вони і є (тепер в цифровому екрані), але їх ніхто не бачить.
Вкотре згадую своє невелике містечко Тальне, де по всій центральній вулиці стоять величезні, в мій рост, стенди окремо на кожного полеглого бійця. Під кожним – квіти, віночки.
Алея десятки метрів у довжину по всьому центру.
Алея, де відчуваєш, як дорога людям пам’ять про кожного захисника.
Біля “цифрового екрану” у Кропивницькому я цього не відчула.
Вибачте, це моє сприйняття. Воно різне в різних людей, як бачите. Може, у вас інша точка зору.
Надія Паливода