Коли заходить мова про державний музей-заповідник ‘’Хутір Надія’’, у моїй пам’яті спливає 1972 рік. У історії нашої країни, яка тоді називалася Українська РСР, він був незвичайний. Саме тоді за велінням керівної компартії відзначалося 50-річчя утворення СРСР. Ідеологи вигадали дещо своєрідну форму виявлення ‘’непорушної дружби народів-братів’’ 15-ти теж ‘’братніх республік-сестер’’. До великих і малих міст України надсилалися делегації для обміну досягненнями у всіх сферах господарської і культурної діяльності. До нас завітала група представників з російського Волгограда, білоруського Гомеля та туркменського Ашгабада. Опікатися гостями доручили правлінню обласної організації Українського товариства охорони пам’яток історії та культури, заступником голови якого я працював. Сценарій прийому розробили досить швидко: волгоградця я відвів на завод ‘’ХІМІК’’, де він побажав зустрітися з колективом підприємства, щоб розповісти про героїчну Сталінградську битву 1942 року, у якій брали участь ‘’сини і дочки усіх народів СРСР’’, гомельця спровадив у школу №6. Дівчині-туркменці вирішили показати ‘’Хутір Надії’’.
…Хто був особисто знайомий з засновником і завідуючим заповідника Андрієм Юровичем Тобілевичем – онуком Карпенка-Карого, той неодмінно відзначить непередбачуваний і вибуховий характер цього грізного на вид широкоплечого вусаня з проникливим поглядом і великими руками. Дуже вже не любив гордий нащадок корифея театру обласних чиновників, бо було за що. Я це добре знав, тому промовчав про мету приїзду, сказав, що гостя прибула у порядку обміну досвідом роботи Товариства і горить бажанням доторкнутися до місцевості, пов’язаної з життям і творчістю засновників українського професійного театру. Андрій Юрович аж спалахнув лагідністю і відразу запропонував пройтися стежками заповідника. Починав екскурсію з кладовища у селі Карлюжиному поряд з ‘’Хутором Надії’’. ‘’Це є пантеон нашої родини’’, – повідомив онук корифея. – Знайомити гостей треба саме з цього святого для усіх нас місця.
Андрій Юрович з натхнення розповідав, про клаптик української землі, який прийняв до себе прах великого драматурга і режисера Івана Карпенка-Карого, його батьків Карпа Адамовича і Євдокії Зіновіївни, сестри Марії Садовської- Барілотті, сина Юрія, внука Назара. 5 листопада 1979 року у пантеоні Тобілевичів знайшов вічний спокій і сам невтомний його хранитель і доглядач Андрій Юрович Тобілевич. Я вже працював у газеті Кіровоградського району, періодично писав про відвідини заповідника різними людьми, брати інтерв’ю, записувати враження. Та чомусь з кожним роком відвідувачі все рідше згадували про пантеон, ніби його не існувало. Пам’ятаю, десь на початку 1980-х на батьківщину – у село неподалік ‘’Хутора’’ прибула з Києва вже знаменита на той час оперна співачка Лідія Забіляста, я брав у неї інтерв’ю, захотілося сфотографувати її біля пам’ятника Карпенка- Карого на його могилі. Лідія здивувалася, що є такий пам’ятник, казала, що неодноразово бувала у заповіднику. Не знала про нього, бо ніхто не розповідав.
Якось я у компанії кандидата історичних наук доцента педуніверситету ім. В. Винниченка Сергія Шевченка, моїх дружини та онука, а також приятеля Михайла Мохонька випало вкотре побувати на славетному Хуторі. Не вірив сам собі, але з першого разу не зміг знайти кладовище. Від впорядкованої ще у часи Андрія Юровича дороги залишилися жалюгідні рештки, якими може рухатися лиш трактор чи позашляховик. Навколо все поросло бур’янами, кладовище запустіло, визначення ‘’пантеон’’ звучало б тут блюзнірством. Поговорив опісля на цю тему з одним високим чиновником з обласного управління культури. Як завжди, знайшлося безліч виправдань, найголовніша, звичайно, про дефіцит коштів. Саме у ті роки активізувалися різні громадські общини, об’єднання проросійського напрямку, був створений фонд російського фельдмаршала Кутузова, який займався виготовленням йому пам’ятника. Провадилися масштабні роботи для реставрації у селі Розумівці Олександрівського районі усипальні сім’ї і церкви генерала Раєвського. На це витрачалися чималі кошти. Коли я вказав чиновнику на ці речі, він роздратовано повідомив, що усі роботи щодо увічнення російських військових діячів фінансуються Москвою і порадив мені пошукати гроші ‘’для Тобілевичів’’. На моє зауваження, що при проведенні різних свят, подій за участі високих столичних персон він виголошує промови не про Розумівку і Раєвського, а про корифеїв українського професійного театру, який народився у нашому місті, і везе гостей саме на ‘’Хутір Надії’’, чиновник вибухнув гнівом і трохи не матом. Після цього відпало усяке бажання про щось говорити з подібними людьми. Стало зрозуміло, що питання відродження пантеону родини Тобілевичів ‘’не на часі’’, будемо чекати нового Андрія Юровича. Хочу нагадати сучасним керівникам культури області: могила драматурга, актора, режисера і театрального діяча І. К. Карпенка-Карого є єдиною в області пам’яткою історії Національного значення України. Саме ця обставина вимагає до себе підвищеної уваги.
Юрій Матівос