Політика національно-економічного зростання (частина 3)

 

 

Екстенсивна виробнича функція праці та капіталу має властивість, яка характеризується зменшенням вартості кожної додаткової одиниці приросту продукції ∆В щодо вартості кожної додаткової одиниці приросту праці ∆T чи приросту капіталу ∆К. Ця властивість вказує на те, що до­даткове залучення праці чи капіталу має певні межі. На графіку кривої екстенсивної виробничої функції така межа для праці визначається рівністю вартості при­росту додаткової праці ∆T і вартості створеного нею додат­кового продукту ∆В.

 

 

Рис. 1. Екстенсивна продуктивна функція праці

 

Цю властивість екстенсивної продуктивної функції праці ілюс­трує співвідношення додаткових затрат праці ∆T₁ + 1 + 1 + … + п і додаткового приросту продук­ту ∆В₁, ∆В₂,…, ∆В_п:

 

Т₁+1+2+…n = ∆В₁ >∆В₂ >… ∆В_n

 

Наведена рівність показує, що кожна наступна додаткова одиниця праці створює менший продукт, ніж попередня, хоча вартість створеного додатко­вого продукту ∆В більша від вартості додаткової праці ∆T на величину валового прибутку ВП:

 

∆В = ∆Т + ВП

 

Отже, збільшення приросту праці доцільне лише до то­го зниження рівня вартості приросту продукту, за якого вартість приросту продукту ∆В дорівнює вартості приросту праці ∆T: ∆В = ∆T. Аналогічно розраховують продуктивну екстенсивну функцію основного капіталу.

На підпри­ємствах і в галузях інтенсивне економічне зростання забезпечують:

– раціональна організація праці;

– повніше використання потужностей, наявного ус­таткування;

– удосконалення техніки і технології;

– механізація та автоматизація виробництва;

– підвищення міри безперервності виробничого процесу [1, С.265].

Для оцінки інтенсифікації виробництва і ступеня його розвитку використовують різні показники. На промисло­вих підприємствах і в галузях промисловості такими по­казниками є:

– випуск продукції за одиницю часу з одиниці устат­кування або виробничої площі;

– затрати праці на одиницю продукції;

– випуск продукції на одиницю основних фондів;

– рівень механізації та автоматизації виробництва;

– фондо- і енергоозброєність праці;

– коефіцієнт використання робочого часу;

– коефіцієнт змінності та ін.

Узагальненими показниками інтенсифікації є зростання масштабів виробництва внаслідок підвищення продуктив­ності праці, зниження собівартості продукції внаслідок доцільні­шого використання основних фондів, а також поліпшен­ня розміщення виробництва.

Продуктивність праці визначають за формулою:

 

в = B / Tt,

 

де в – випуск продукції одним зайнятим;

В – валовий ви­пуск;

Т – число зайнятих;

t – час праці.

Отже, обсяг виробництва В залежить від таких факторів:

 

B = Твt

 

Оскільки додатковий приріст праці ∆T обмежений зни­женням вартості додаткового приросту продукту ∆В до рів­ня ∆В = ∆T, а час праці є величиною сталою, зростання об­сягу виробництва можливе також за рахунок підвищення продуктивності праці в.

Аналогічно розраховують капіталовіддачу в:

 

в = B / Kt,

 

де в – капіталовіддача;

В – валовий випуск;

К – вартість основного капіталу;

t – час роботи.

Обсяг виробництва В за рахунок капіталовіддачі в об­числюють за формулою [5, С.131]:

 

В = Kвt

 

Зі збільшенням капіталу зростає капіталоозброєність: k = К / Т. Це, у свою чергу, зумовлює зростання сукупної продуктивності факторів (основного і оборотного капіта­лів) через одного зайнятого: в = f (k).

Отже, виробнича функція змінюється із зміною кіль­кісних і якісних параметрів факторів виробництва Т і К, технологій а. Технологічний прогрес поліпшує виробничу функцію праці: В = aTвt; і капіталу: В = aKвt.

Параметр технологічного прогресу а показує, що за визначеної кількості праці Т і капіталу К отримують до­датковий приріст продукту ∆В.

Виробнича функція з урахуванням сукупної дії факто­рів Т, К і а має такий вигляд:

 

B = аF (T, K),

 

де а – сукупна продуктивність праці і капіталу.

Вироб­ництво тепер зростає не лише тому, що зростають капіталоозброєність чи праця, а й завдяки зростанню їх сукупної продуктивності. Рівняння приросту обсягу виробництва за рахунок приросту праці, капіталу і технологічного пара­метра має такий вигляд:

 

 

Воно є головним у розрахунку темпу технологічного прогресу – виявляє і уможливлює співвідношення трьох джерел зростання: зміни в кількості капіталу, в кількості праці та у величині їх сукупної продуктивності.

Оскільки сукупну продуктивність факторів вироб­ництва (праці і капіталу) неможливо виокремити безпо­середньо, її вимірюють непрямим способом за формулою:

 

 

де ∆а / а – частина темпу приросту валового випуску, отри­мана не за рахунок змін приросту праці і капіталу, а за раху­нок інтенсивності їх використання.

Інтенсивна продуктивна функція праці Т і капіталу К відрізняється від екстенсивної тим, що їх сукупна продуктивність ∆в зростає вищими тем­пами, ніж приріст праці ∆T і приріст капіталу ∆К:

 

∆в > ∆T + ∆К.

 

Відповідно крива інтенсивної продуктивної функції має такий вигляд:

 

Рис. 2. Інтенсивна продуктивна функція праці та капіталу

 

Отже, для підвищення ефективності виробництва та економічної системи загалом визначальним є інтенсивний тип економічного зростання [4, С.15]. На практиці він є більш ефективним у ліберально-ринковій еконо­мічній системі, ніж у регламентовано-плановій. У ринковій еко­номіці питання економічного зростання вирішують безпосередні виробники, їхні інтереси є пріоритетними [2, С.268]. У конкурентній боротьбі вони створюють умови для нарощування обсягів виробниц­тва, раціонального використання всіх видів ресурсів, підви­щення якості продукції, ефективності зниження собівартос­ті з метою отримання доходів і реалізації інших інтересів.

Проблема економічного зростання є однією з найваж­ливіших для України. Вона потребує, крім глибоко проду­маної економічної стратегії, мобілізації власних ресурсів і зусиль, політичної, фінансової підтримки високорозвинутих країн.

Зі здобуттям незалежності Україна декларувала євро­пейський вибір, і на це відповідно реагували міжнародні валютні організації: реформи, які розпочалися восени 1994 р., супроводжувалися підтримкою МВФ у межах уго­ди про кредит „стенд-бай” (стабілізаційний кредит). У центрі уваги перебувала тоді проблема стабілізації – подолання інфляції і скорочення її до 1% в місяць (не більше 10-12% за рік). Коли в 1996 р. наслідки подолання інф­ляції стали очевидні, було запроваджено в обіг грошову одиницю гривню. Україна і МВФ оголосили про намір до­сягти домовленості про середньострокову програму на 1997-1999 рр., яка супроводжувалася б кредитами в ме­жах „механізму розширеного кредитування”. Програма передбачала прийняття законів для зниження податкового тиску, дефіциту бюджету, зменшення субсидій, посилення економії ресурсів та ін. Однак відсутність політичного кон­сенсусу в уряді та парламенті щодо європейського вибору, політичні спекуляції та інші причини не дали змоги Укра­їні ефективно співпрацювати з МВФ та отримувати надій­ну фінансову допомогу, що негативно позначилося як на процесі реформування вітчизняної економіки, так і на її загальному стані. Ускладнило це і її взаємодію з економі­ками європейських країн, оскільки за багатьма критеріями і стандартами вона помітно відстає від них.

Але стратегія економічної інтеграції, передусім з кра­їнами Центральної та Західної Європи, конче необхідна Україні передусім тому, що наявність єдиної національ­но-демократичної ідеології державотворення і концепції економічного розвитку, політичного і економічного вибо­ру, принципів та конкретної мети підвищують дієздатність влади, полегшують її щоденну боротьбу за деталі та впро­вадження структурних реформ. Уже очевидно, що для досягнення успіху влада повинна дотримуватися шляху національної, політичної та економічної незалежності, рівного партнерського міжнародного співробітництва, за­гальнолюдських цінностей, послідовно та без суперечнос­тей рухатися ним протягом тривалого часу. І саме європей­ська орієнтація, співпраця з високоцивілізованим євро­пейським світом є гарантією цього.

Та й сам досвід економічного розвитку країн Західної Європи та Японії у другій половині XX ст. свідчить, що до­сягнення високих темпів економічного зростання тісно пов’язане з суворим дотриманням відповідної стратегії. Наприклад, Німеччина та Японія досягли за післявоєнний період високих щорічних темпів зростання реального ВВП в межах 9%. Колись аграрна, слаборозвинута Іспанія у співпраці з Європейським Союзом перетворилася на індус­тріально розвинуту країну із солідним валютним резервом та стабільно позитивними макроекономічними параметра­ми. Новітня політична й економічна стратегія країн Цен­тральної Європи, країн Балтії теж принесла економічні та соціальні успіхи, що дало їм змогу набути членства у Європейському Союзі. Проте тривала за часом політична й економічна невизначеність України гальмує економічні перетворення, консервує стагнацію економіки, соціальну невлаштованість людей, підмиває політичну стабільність суспільства.

 

Використана література:

1. 1. Яковенко Р. В. Національна економіка : навч. посіб. / Роман Яковенко. – Кіровоград : „Пік”, 2009. – 548 с. : іл.
2. 2. Яковенко Р. В. Національна економіка : навч. посіб. / Роман Яковенко. – [2-ге вид., випр.]. – Кіровоград : „КОД”, 2010. – 548 с. : іл.
3. Яковенко Р. В. Тлумачний англо-український словник економічних термінів з елементами теорії та проблематики. Дидактичний довідник / Роман Яковенко. – [Вид. 2–ге, випр.]. – Кіровоград : видавець Лисенко В.Ф., 2015. – 130 с.
4. Яковенко Р. В. Основи теорії економіки для технічних спеціальностей : навч. посіб / Роман Яковенко. – Кіровоград : „Поліграф-Сервіс”, 2009. – 120 с. : іл.
5. Заблоцький Б. Ф. Перехідна економіка : посіб. / Заблоцький Б. Ф. – К. : ВЦ „Академія”, 2004. – 512 с. (Альма-матер).

 

 

Р. В. ЯКОВЕНКО,