16 травня 1954 р. почалося повстання політв’язнів у концтаборі Кенгір у Казахстані.
Одним з його співорганізаторів був Володимир КАРАТАШ, про член ОУН з 1942 р., вояк УПА, політв’язень, один з керівників Кенгірського повстання, член Всеукраїнського політичного об’єднання “Державна самостійність України” та Історичного клубу “Холодний Яр”, автор споминів про Визвольну боротьбу, лауреат Літературної премії ім. Євгена Маланюка, лауреат Літературної премії ім. Юрія Горліса-Горського. У Холодному Яру на вшануванні 2015 року прочитав присягу, яку за ним повторили сотні добровольців різних вояцьких формацій: “Присягаюсь до останньої краплі крові, до останнього подиху вірою і правдою служити Українському народові. Якщо ж я порушу цю присягу, нехай впаде на мене кара мого народу і нашого Бога”.
Ось початок розповіді Ярослави РІЗНИКОВОЇ про Володимира Караташа та Кенгірське повстання
2017 року ми в ці дні в Одеській обласній універсальній науковій бібліотеці ім. М. Грушевського зустрічались з Володимиром Караташом – одним з активних учасників повстання, незламним патріотом, воїном ОУН-УПА із сотні Сталевого, що діяла – на хвилиночку! – не в Західній Україні, а на території Кіровоградщини, Черкащини та ін. https://biblioteka.od.ua/literaturna-zustrich-z…/
Ми встигли побачити й почути його – 91-річного. Він виглядав значно молодшим свого віку, був сильним, чітким, з феноменальною пам’яттю, але… вже 5 листопада 2017 року його не стало…
Володимир Караташ був активним учасником визвольної боротьби, довголітнім політв’язнем комуністичних таборів, письменником, автором трьох книг-споминів, членом Всеукраїнського товариства політичних в’язнів і репресованих.
Іронія долі – він разом з батьком був засуджений до розстрілу гестапівцями, на відміну від батька, зумів вижити, щоб згодом бути арештованим уже російською владою.
11 місяців перебування в Горьківській тюрмі № 1, потім табір суворого режиму для політв’язнів Воркути, далі концтабір «Речлаг», далі у 1951 році засудження військовим трибуналом Біломорського військового округу до розстрілу за «організацію і керівництво антирадянською групою українських націоналістів», далі п’ять місяців в одиночній камері смертників.
Його вісім раз виводили на імітований розстріл.
В 1960 роках в Америці вийшла книга “В концтаборах СРСР”. На сторінці 340 книги є запис про те, що в 1952 році на шахті №7 у Воркуті було викрито групу, яка підготувала біля 500 саморобних гранат великої розривної сили. Керівником тієї групи був саме він – Володимир Караташ.
Після смерті Сталіна влада «зглянулась» на засудженого – замінила розстріл на 25 років тюрми і концтаборів.
А потім був Казахстан, табір суворого режиму «Степлаг» селища Кенгір, де понад 46 % ув’язнених були українці – члени ОУН, бійці УПА, священики, молоді дівчата і жінки, які навіть у тих умовах носили вишиванки.
За спогадами очевидців, українські патріоти відрізнялися від усіх. Вони були спокійні, маломовні, підтягнуті, чепурні, поголені, у чистій сорочці, вичищеному взутті, з почуттям власної гідності, вірні світлій ідеї і раз даній присязі, більшість із них не курила, не вживала спиртного.
А потім були буремні 42 дні – від 16 травня до 26 червня 1954 року – повстання у Кенгірі, що страшенно злякало владу.
Був Великдень. Колону жінок вели з нічної зміни на цегельному заводі в зону. Назустріч їм паралельною дорогою йшла на роботу чоловіча колона. Хлопці привіталися: «Христос воскрес!», дівчата відповіли: «Воістину воскрес!». Один із конвоїрів, вартовий Калімулін з іншими охоронцями “полоснули” автоматними чергами по чоловічій колоні зі словами: “Молчать! Бєндеровци!”. 13 в’язнів було вбито відразу, п’ятеро з 33 поранених померли потім у лікарні.
У відповідь на це свавілля адміністрації ввечері 16 травня понад 60 політичних в’язнів на чолі з членом ОУН із Волині Віталієм Скіруком подолали паркан між 3 і 2 зоною, розгромили штрафний і слідчий ізолятор 3-го табірного відділення Степлагу, звільнили звідти людей.
О 22.00 того ж дня у бунтівну зону табірна влада ввела війська, які знову застосували зброю. 13 в’язнів було вбито, 43 поранено.
17 травня майже 19 тисяч політв’язнів на знак протесту відмовилися виходити на роботу. Щоб налякати непокірних, адміністрація встановила вогневі лінії між зонами. Попри це, понад 400 в’язнів у ніч з 17 на 18 травня проникли на територію госпдвору. Група озброєних автоматами солдатів під командуванням старшого лейтенанта Бєляєва проти непокірних в’язнів знову застосувала зброю. Було вбито 18 людей і ще 70 поранено.
18 травня надійшло розпорядження начальника УМВС Карагандинської області полковника Коновалова про заборону застосування зброї. Із політичними в’язнями вирішили розправитися за допомогою кримінальників. Лідери політичних в’язнів знали мету, з якою табірна адміністрація перевела до Кенгіру кримінальний етап. І вони вирішити провести переговори з лідерами кримінальників. Їм вдалось їх переконати, що мають чисельну перевагу, й тому краще діяти спільно проти адміністрації.
Табірна влада запідозрила змову і 23 травня 1954 року вивезла із зони 421 із 600 кримінальників в інше місце ув’язнення.
У ніч на 24 травня було вибито колодою отвір у стіні до жіночої зони, що дало можливість об’єднати свої сили. Всі разом вигнали всю адміністрацію за межі табору, розібрали мури між зонами, збудували барикади, виставили охорону, озброїлися. Над їдальнею вивісили червоно-чорний прапор як символ трауру по загиблих.
За версією слідства головним керівним органом був Конспіративний центр, якому підпорядковувалась комісія з ув’язнених і три відділи: військовий, безпеки і пропаганди.
Конспіративний центр представляли п’ять в’язнів: литовський націоналіст Іонас Кондратас, член Організації Українських націоналістів Віталій Скірук на прізвисько «Ус», капелан Української повстанської армії Омелян Суничук, кавказець Вахаєв, вояк УПА єврей Герш Келлер, який потрапив у радянський полон восени 1944 року і був засуджений до 10 років таборів.
Патріарх українського визвольного руху Михайло Сорока, про якого Володимир Караташ говорив з величезним пієтетом і захопленням (канонізував би його, якби мав церковну владу), за ніч написав гімн повстання, який виконували всі ув’язнені на своїх зібраннях, також співали «Любіть Україну» на вірші Сосюри, «Соколи, соколи, ставайте в ряди».
http://otamania.in.ua – тут можна придбати книги про Визвольну боротьбу українського народу.