Чи є серед мемуаристів людина, що написала про цього прем’єр-міністра УНР хоч щось позитивне? Читаємо у Євгена Чикаленка в Щоденнику за липень 1918 року:
“Коли наш уряд повернувся з Житомира, з німцями, то Вікул, Левко Чикаленко (син Євгена Чикаленка), Садовський та ще деякі соціал-демократи, бачучи неминучість соціальної реакції, напосідались, щоб їхня фракція стала в опозицію до уряду і щоб Порш та Ткаченко вийшли з кабінету аби не бути учасниками цієї реакції, але ці добродії, допавшись до влади, вчепились за неї руками й ногами і переконали більшість членів своєї партії, що соціал-демократи повинні таки буть в кабінеті, аби не допустити до реакції, а Левка і К° запідозріли в контрреволюційності; тоді Левко з скількома членами – Ковенко, Ковальський, Гермайзе та Єреміїв – демонстративно вийшли з соціалістичної демократичної фракції Малої Ради, за що на них напався, як на зрадників, Грушевський, кажучи, що вони хотять вийти з Центральної Ради незаплямованими з червоним прапором в руках.
Тепер, під час судового процесу про арешт чи крадіжку Доброго (Абрам Добрий, банкір), яскраво виявилось, наскільки мали рацію Садовський, Вікул, Левко та інші соціал-демократи “контрреволюціонери” коли вимагали одізвать з кабінету членів своєї партії, щоб обвинувачування в реакції не впало і на пролетарську партію.
Вони тоді й не підозрівали і не уявляли собі, що обвинувачування кабінету будуть не тільки в реакційності, а й в шахрайстві, хабарництві, крадіжці не тільки народних грошей, ще й в “похищении” банкіра, наче якась дикунська Зелім-Ханська банда або італійська “камора”. Невідомо, як і чим буде виправдуватись головний організатор крадіжки Доброго, міністр внутрішніх справ Ткаченко, бо його ще не знайдено, а Голубович спочатку пробував вибріхуватись, але так незручно, так по-хлопячи, що нахаба-прокурор німець в роздратуванню допустився таких виразів: “Ви брешете так,, що аж стіни суду дрижать”, або – “Чи ви справді дурні, чи тільки удаєте з себе дурника!?” А коли Голубовичеві не пощастило вибрехатись, то він признався в тому, що знав про крадіж Доброго і почав просить у суду “не справедливості, а снисхожденія”. Це поводження Голубовича на суді так всіх обурило, що ніхто тепер без презирства і згадать не може цю нікчемність, цю паскуду. Замість того, щоб з достоїнством заявить, що він не признає над собою німецького суду, і одмовитись одповідать, або хоч запротестувать тоді, коли прокурор почав говорить йому грубості, завваживши, що це не німецька казарма, а суд, де треба поводитись делікатніше з підсудними, Голубович, боячись кари, почав принижено, як школяр, чи як дрібний злодіячка, просити “снисхождения”, чим опозорив себе і есерівський кабінет навіки-вічні.”
Грунтовну розвідку про цю людину під промовистою назвою “Паскуда” читайте: