Наснився мені сон. Дивний такий. І чудовий – аж прокидатися не хотілося. Наче я живу не в Кропивницькому, а в якомусь іншому місті. І так захотілося відвідати найцентральніший в Україні обласний центр, що не витримав і купив квиток на автобус.

Приїжджаю, значить, на нову автостанцію. Перше, що бачу, – туристичний стенд з картою, на якій позначені всілякі цікаві місця. Поруч – кіоск, де безкоштовно роздають таким, як я, брошури про Кропивницький.

Беру путівник, гортаю його, попиваючи каву. Прямую на зупинку. Не встигаю на тролейбус. «Та ви почекайте, вони в нас через кожні п’ять хвилин ходять», – радять люди, але ж хочеться якомога швидше в місто. Тому сідаю в чисту маршрутку – у ній не «блатняк» звучить, а нормальні українські пісні. Водій – чемний, охайний – видає талончик.

У центрі виходжу. Пішохідна Дворцова вщерть заповнена людьми. Хтось прогулюється, там он молодь влаштувала імпровізований концерт, просто серед вулиці затівають якесь театральне дійство. Краса! Атмосфера!

Спускаюся в бік Інгулу. У центральному сквері – гамірно, світло і красиво. Мами з дітками, морозиво, акуратні клумби з яскравими квітами.

Прогулююсь Набережною. Вечоріє. То тут, то там – закохані парочки. Гітари…

Тут автобус струсонуло, і я прокинувся. Нова автостанція. Прибув. І перше, що бачу, – задоволений життям пес, що мирно спить під забігайлівкою.

Це, звичайно, круто, що Кропивницький зустрічає гостей такою картиною. Хто ж не любить собак? Особливо коли вони сплять… Однак стенд з туристичною мапою був би, здається, кориснішим.

До речі, зручності на автостанції та поблизу неї – буквально у всьому. От, наприклад, асфальтована доріжка закінчується (починається?) металевою огорожею.

А цей пішохідний перехід? Чому він впирається у паркан? Кілька метрів лівіше – і все було б логічно. Хоча можна спробувати трохи пересунути магазин…

На Дворцовій вуличні вистави – лише у свята. І це місто називається Кропивницьким! Та з такою назвою тут театром повинно дихати все!

Дорогою до Інгулу – головпоштамт, пам’ятка архітектури. Чому б не прикрити цю обшарпану стіну? Скажімо, встановити там кафе…

…але не таке, якими рясніє Центральний – він же (самі знаєте народну назву, і вона зараз, на жаль, більше йому личить) – сквер. А запахи звідти! Пощастило, що технології ще не дійшли до того, щоб передавати аромати через екран комп’ютера, чи з чого ви там зараз читаєте…

Набережна теж не дуже схожа на побачену уві сні…

Можна подумати, я спеціально шукаю щось погане в нашому місті. Ні. Точно такі самі безпритульні собаки є в інших обласних центрах, десь теж розвалюються старі будинки, зі скверів лунають п’яні вигуки, а не обтяжені совістю громадяни крадуть металеві прути з набережної.

І краєвидів прекрасних у Кропивницькому – безліч. І чудових споруд. Та навіть не всі маршрутники «Владімірскій централ» слухають. Але чи привід це – і не лише мерії, а нам усім – заспокоюватись?

Андрій Лисенко, CBN