На одній з ізраїльських грошових купюр, присвяченій премʼєрці Ґолді Меїр, можна побачити класичну сцену, повʼязану із візитом Ґолди – тоді очільниці ізраїльського посольства у радянській столиці – до Московської хоральної синагоги. Ані сама Ґолда, ані радянські керівники не могли передбачити, яка кількість людей збереться, щоб побачити ізраїльських дипломатів. Згодом Сталін розпочне безпрецедентні за рівнем ненависті антисемітські репресії, які не досягли кульмінації тільки дякуючи смерті диктатора. Втім, відвідувачі синагоги на вулиці Архіпова й самі могли уявляти, як зреагують радянські керівники. Саме тому вони воліли уникати будь-яких контактів, будь-яких розмов із Ґолдою Меїр та її колегами. Й слушно! Коли один зі спадкоємців Ґолди Меїр Шмуель Ельяшив за кілька років відвідав синагогу в Києві, кожне слово, яке йому сказав староста громади, мій прадід Гершл Портников було запротокольоване й передано до КДБ. Так що недарма ж радянських євреїв у Ізраїлі називали «євреями мовчання» – так, як ми зараз можемо назвати російських українців.
Й справді, війна точиться вже два роки – про десятирічний конфлікт навколо Криму й Донбасу я вже й не згадую. І за цей час не було жодної ініціативи від існуючих (ну, напевне, вже неіснуючих) українських організацій Росії, ніхто навіть не спромігся на те, що зараз пропонує так званий «антивоєнний кандидат» на посаду президента Росії Борис Надєждін – закликати хоча б припинити війну. Українська держава вже нагадує про історичні території українців, які зараз є частиною Російської Федерації, а де ж самі ці українці?
Українська діаспора в Росії для мене не абстрактне поняття. 35 років тому я брав участь у створенні перших українських організацій Росії, започатковував українські програми у російських медіа (так, навіть українською мовою, зараз навіть важко це уявити!), стежив за тим, як розбудовується московська бібліотека української літератури, згодом знищена Путіним, як створюються нові українські осередки… І дійшов до висновку, що говорити про якийсь масовий рух не доводиться.
Ми з вами багато говоримо про русифікацію й стирання української ідентичності в самій Українській РСР. Це був настільки сильний тиск, що він дається взнаки і у незалежній Україні, всі десятиріччя її існування ми залишаємося державою розколотих ідентичностей – і ніхто не знає, як це виглядатиме після війни. Тепер просто уявимо, яким був русифікаторський рух у самій Російській Федерації – без українських шкіл, без усвідомлення хоча б імітованої державності й можливості бути українцем без побоювання, що над цим насміхатимуться (хоча в радянські часи насміхалися і у Донецьку, і у Харкові, і у Одесі, і у Дніпрі). І запитаймо – який рівень самоповаги у авторитарній країні й архаїчному шовіністичному суспільстві треба мати, щоб залишатися українцями?
Отже, українці Росії поділяються приблизно на три групи. Перша й найменша з них – люди з українською ідентичністю. Ця група зменшується всі ці десятиріччя ще й тому, що незалежна Росія залишається хначно більш ворожою до української ідентичності, ніж навіть Радянський Союз. У людей, які належать до цієї групи, вибір простий – залишити Росію або жити потай.
Друга група – люди, які не можуть приховати своєї української етнічності, але які її соромляться. Це якраз і є люди з історичних українських територій. Люди, яких сусіди (необовʼязково росіяни, можуть бути і «навернуті» у російськість українці) вважають «хохлами» – і вони самі вважають себе «хохлами». Ці люди – як ведмеді у цирку. Для демонстрації «широкої російської душі» і «толерантності старшого брата». От, «хохли» поруч живуть, ми їх не ображаємо, на вареники до них ходимо, сміємося, як вони розмовляють. Не те що ті «нацисти».
Й, нарешті, найбільша група російських українців – люди, які вважають себе етнічними росіянами й хочуть, щоб і всі інші їх вважали за таких. Навіть власні українські прізвища їх ні у чому не переконують, бо, як і Путін, вони вважають, що ніяких українців не існує від слова взагалі. Якщо ви хочете переконатися у правильності цієї тези – просто зверніться до переліку загиблих російських військових й самі подивіться, скільки там людей з українськими прізвищами – і з українським родоводом. Коли ми говоримо, що на традиційних територіях українського розселення українці за останні десятиріччя просто зникли, це не означає, що вони здебільшого кудись виїхали. Це означає, що більшість з них остаточно перетворилася на росіян (а скасування знаменитої графи «національність» у паспортах і анкетах цьому тільки сприяла). І я впевнений, що війна остаточно поставить крапку на історії українців Росії. Як втім – як це не парадоксально звучить – і на історії етнічних росіян України, бо більшість з цих людей після такого кривавого й неочікуваного для багатьох конфлікту відчуватиме себе українцями – не тільки у сенсі ідентичності, але й у сенсі етнічності. А той, хто й надалі відчуватиме себе росіянином, швидше за все, або вже залишив, або залишить Україну – і зовсім необовʼязково на користь самої Росії.
Так що історія співжиття двох сусідніх народів, які мали багатомільйонні діаспори на територіях України і Росії, на наших очах добігає кінця. Й все що ми ще можемо зробити – так це зберегти історичну памʼять про землі, де колись проживали українці і про їхню неповторну цивілізацію на цих землях, від Зеленого Клину до Кубані.
Але «живих» українців на цих землях ми навряд чи колись зустрінемо.