Перебравшись на зорі своєї наукової стезі до Москви, Ігор Євгенович Тамм через три роки одержав кімнату в гуртожитку Університету ім. Свердлова, де викладав. Приміщення було велике, світле, незатишне. З одного боку житлового простору сімейство «таммівців» влаштувало «спальню», посередині «їдальню», з іншого боку – відгороджений шафою і комодом «кабінет» господаря з письмовим столом і великим м’яким кріслом. У 1926 році до дочки Ірини додався ще й син Євген. У пристанищі родини поселилася також двоюрідна сестра дружини Лідія.
Згодом малоцікава робота в «свердловці» набридла нашому екстраверту, захотілося піти в «чисту науку» (в МДУ). Але непогана оплата певний час тримала його на старому місці. Врешті-решт «чиста наука» нікуди не втекла. Донька Ірина згадувала, що для прожиття Наталія Василівна тоді носила до ломбарду фамільні дорогоцінності зі свого посагу. Їх так і не викупили. У 1929-1930 роках родину видворили з гуртожитку. Вдалося поселитися в іншому помешканні тільки завдяки рішучості та впертості тітки Ліди, котра здійснила самозахоплення недобудованої квартирної площі в колишній Шереметєвській конюшні на розі вулиць Грановського і Герцена, яку переобладнували під житло. Велике приміщення новосели розділили вздовж і впоперек на чотири частини. Вхід вів з двору у темну кухню із завішеною полотном ванною, навпроти вхідних дверей – Ігорів кабінет, справа двері в їдальню, а звідти – у спальню. Опалення було пічне, туалет на вулиці. Тут же поселився і тесть Василь Іванович. Заробляв тільки Ігор Євгенович. Тітка Ліда жила сама по собі зі своєї копилки. Купівля нею шафи для одягу здавалася грандіозною подією. Скоро із шафи стали пропадати панчохи хазяйки. Спочатку вона грішила на малих Іру і Женю, але скоро вияснилося, що то миші звили з пошматованих панчох кубло і вивели мишенят. Допікали й пацюки, бо саме тоді ламали рундуки в Охотному ряду і звірята брали в осаду навколишні простори. Потім Тамми поселили у себе ще й племінника Наталії Василівни, сина сестри Малуші, котра в Одесі дуже бідувала. Хлопчина пожив у них недовго, бо його, взявши у 8 клас, змушували доносити, що діється в домі науковця. Школяр не витримав «опіки» органів і розповів про все діду Василю Івановичу. А коли той задрімав, молодший Василь викинувся з вікна і розбився. Таку ось загадкову похмуру історію розповіла у спогадах дочка Тамма Ірина.
Його оселя, якою б не була і де б не знаходилася, ніколи не зачинялася для гостей. Поль Дірак кілька разів із задоволенням відвідував Тамма в тридцяті роки, поселяючись в його розділеній фанерними перегородками совдепівській «квартирі». Якось навіть відмітив певний комфорт в «зручностях у дворі» – там замість свічки появилася «електрична лампочка Ілліча». Можна уявити, як складався вчетверо височезний Дірак, заходячи до того «ме» і «жо».
Влітку діти з матір’ю і дідом зазвичай їхали на село. Батько відпочивав із сім’єю зрідка. Його вабили гори або намічалося відрядження за кордон. Бувало, що й просто стеріг оселю. Але в 1937 році відправилися на річку Тетерев під Києвом разом. Добирались від залізничної станції до місця на волах. Поселились в мазанці з глиняною долівкою. Минуло кілька днів і сестра Тетяна з Києва привезла Тамму виклик до НКВД. Той швидко зібрався, попрощався з дружиною і нічого не сказавши дітям, поїхав. Шлях до Києва, а звідти до Москви, зайняв чимало часу – відпускник на призначений термін спізнився. Йому веліли з’явитися завтра вранці. І тут щасливцю надзвичайно поталанило: на ранок в газетах появилася стаття Сталіна «Про перегини». Коли наступного дня знову прийшов на Луб’янку, з ним тільки провели профілактичну бесіду і благополучно відпустили.
У побуті наш земляк був дуже доступний. До нього сучасники не зверталися у скрутну хвилину, кажучи, що «інші добрі душі, можливо, відгукнуться на прохання, але Тамм на допомогу прибіжить сам». З грошима він розлучався легко навіть у найгірші свої часи і роздавав нужденним, заявляючи жартома, що «все одно не в силах всі їх витратити».
Леоныд Багацький