Учора спливло 8 років із того дня, звідколи відомий на Кіровоградщині історик, науковець, краєзнавець Сергій Іванович Шевченко пішов у засвіти. Безліч написаних ним книг є, але про нього – ще немає..
.А сьогодні Він би святкував 65-літній ювілей…
І недавно минуло 95 років з дня народження історика, науковця, краєлюба – Петра Миновича Безтаки. За останні 10 років про нього видано вже дві книжечки спогадів…
Сьогодні ділюся споминами, написаними ще 7 років тому… За схемою: кращий наставник Сергія Івановича(П.Безтака), кращий друг-краєзнавець (Ю. Матівос), кращий студент( Юрій Митрофаненко)…
На превеликий жаль, усі ми–громадські діячі, ініціативні групи, близькі друзі, кращі студенти–так і не змогли видати книгу спогадів про чудову Людину й глибокого краєзнавця, хоча слів-речень-запевнень у перші роки після відходу у засвіти С.І. Шевченка не бракувало. Покладімо руку на серце: усі зайняли позицію спостерігачів, сподіваючись один на одного…
З часом ентузіазм-наснага вичерпалися, хоча ,окрім родичів, багато вдячних колег-освітян, студентів, просто друзів пам”ятають цю цікаву й світлу Людину)))…
П. БЕЗТАКА ТА С. ШЕВЧЕНКО:
ПРАВД БАГАТО, А ІСТИНА – ОДНА!
Сергій Іванович Шевченко уперше з’явився у моєму житті в середині 80-х на… футбольному полі. Того дня колеги по роботі в газеті «Молодий комунар» Петро Селецький( нині–працівник Верховної ради України) та Василь Бондар ( нині, якщо не помиляюся, -очільник обласної СПУ) якось занадто наполегливо попрохали організувати футбольну гру на стадіончику побіля Кіровоградської середньої школи №32. Вони й привели туди С. Шевченка. Познайомилися; виявилося, що він працює директором Держархіву області, живе поряд і… добре грає у футбол. Спортивну оцінку я виставляв йому як місцевий дворовий футбольний «авторитет»…
С. Шевченко частенько дописував у «Молодий комунар» , надаючи історико-архівні, краєзнавчі матеріали. Це була трохи не моя тема, але ми нерідко зустрічалися в редакції, обговорювали політику, якісь житейські історії, футбольні перипетії – як чемпіонату країни, Європи, світу, так і гру місцевої «Зірки». Сергій був уболівальником не зовсім звичним – мислячим, інтелектуальним, вишуканим…Без особливих –УРРА, ГЕЙ-ГЕЙ, БИИЙ!..Словом, мені з ним було цікаво. Був час – не могли наговоритися, тож кілька разів за розмовами і ночувати залишався в нього… Пробували ми обговорювати й історично-краєзнавчі теми, але я повністю довірився фахівцеві: легко, без дискусій віддавав йому газетну площу під ці матеріали, хоч і трохи скорочуючи, та не надто переймаючись змістом. Особливо вже в 90-ті роки– в газеті «Діалог».
Якраз тоді доля звела Сергія Івановича з моїм незабутнім Батьком, теж істориком-краєзнавцем – Петром Миновичем. Обидва почали працювати разом на кафедрі народознавства Кіровоградського педінституту (нині – педуніверситету). Мало того, що вони щоденно контактували на роботі, так я, до всього, часто-густо бачив їх на лавочці біля нашого під’їзду (Іванович мешкав від нас метрів за 100). Ще здалеку споглядав, як вони жваво дискутують на політико-історико-краєзнавчі теми, посилюючи свої думки активними жестами й мімікою… Одного разу, ідучи з роботи, підійшов поближче й під свій настрій видав: «Що, історію фальсифікуєте?..»Треба було бачити перші 5-6 секунд: розгубленість, здивованість і, врешті, перехід у кількахвилинний дружний сміх-регіт. Без коментарів. Я теж – трохи розгублено – посміявся за компанію. Лише з часом втямив, що сміялися вони, добре розуміючи, що Правд завжди багато, а Істина – одна. А я в апогеї дискусії нагадав їм про це, що розрядило обстановку й викликало бурхливу позитивну реакцію.*
(*Цей життєвий епізод із майже кількахвилинним сміхом нагадав мені інший, пов’язаний, щоправда, лише зі мною і Батьком.
2006 рік. Тато вже на пенсії, але попросився трохи попрацювати в «Діалозі». Я, можна сказати, купаюся у 100-тисячному тиражі, але малооб’ємного, чотиришпальтового видання… Заходить якось Батько і оптом пропонує не одну, а аж три статейки, здається, про числа «7», «13», лівшів… Попри нестачу газетної площі, я періодично ставив батькові матеріали, але таки не любив помітно ламати власну концепцію видання, тож, не роздумуючи, випалюю колишньому завкафедрою, історику з 42-річним стажем, експромт: «Батьку! Ти навчав сотні, ну тисячі людей, а я … а я… сотні тисяч!» У моєму крику душі змішалося все – і здорові амбіції, і якась правда, і навіть мимовільний гумор. І бажання ставити його матеріали, але таки потроху… А результат – той же, як із «фальсифікацією історії» – кількахвилинний щиро-добрий сміх… Незбагненним чином цей епізод оминув обидві книги спогадів про Петра Миновича (2010 та 2019 рр.), тож згадую принагідно).
Зі слів самого Сергія Івановича, був ще такий випадок. Черговий біляпід’їздний диспут його й Миновича затягувався до пізньої ночі. Але рівень дискусійних децибелів не зменшувався, тож якийсь мешканець-сусід невдоволено зауважив: «Так, довго ви ще тут про історію, про незалежність… Ідіть спати, і залиште нас у спокої!..» Та раптом з іншого балкону: «Вам нецікаво – ідіть собі спіть, а нам дайте діло послухати!..» Тобто таємні і вдячні нічні слухачі в них теж були… Перейшовши на шепіт, невдовзі – опівночі! – розійшлися…
Так склалося, що практично всі свята у 90-х роках Сергій відзначав з… колективом «Діалогу»… Поет-легенда Валерій Гончаренко та його дружина, письменник-гуморист, а за сумісництвом–і журналіст Анатолій Куманський, майбутня редакториня кількох газет Анета Анета Цегельник , богиня діалогівської газетної реклами 90-х Бэлла Чигринская ,журналістка – на всі випадки життя – Марія Іванова. Ну і я…
Пригадую 1999-й, 9 травня. Після параду зайшли вдвох до Сергія додому, пом’янули полеглих дідів… І тут він мовить: помирає Микола Черненко (ще один молодокомунарівець, який із часом очолював газету «Україна-центр» та Кіровоградську облорганізацію Спілки журналістів України – А. Б.), і до нього на Житомирщину за кілька днів організовується поїздка… Мені – і це гризе й посьогодні – було соромно, що я не віднайшов усе ж можливості поїхати (були напереборні обставини), а особливо, коли Сергій приїхав звідти і сказав: «Микола просив передати, що Безтака й Шевченко – це були його найкращі друзі в житті…» М. О. Черненка за місяць не стало…
Крім футболу, грали в шахи. Пригадую, лиш раз я переміг із півсотні партій, і це було неймовірне свято в моїй душі. Здається, ще й пару нічиїх вимучив, але допускаю, що Сергій або іноді втрачав концентрацію, або й міг мені піддатися, стимулюючи до боротьби.
В якихось житейських (у т. ч. і спортивних) дискусіях С.І. був логічним і переконливим. Аналітично-експертним. Іронічним, але незлобливим. Знання, варіативність, розсудливість, послідовність так і перли з нього… Бувало, ставив не одне, а низку запитань – навідних, уточнюючих… Починаю відповідати, а він, перебиваючи, знову – не то запитує, не то відповідає… Якось, не витримавши, кажу: «Івановичу, нащо ти мене запитуєш, коли вже знаєш відповіді?» Пару хвилин сміємося…
У нинішньому тисячолітті ми з Сергієм бачилися й спілкувалися рідше. Іванич із головою поринув у викладацьку і краєзнавчу роботу. Я ж нарощував і нарощував відповідальність: ТИРАЖІ Й КІЛЬКІСТЬ ГАЗЕТНИХ ВИДАНЬ. Це непокоїло мого Батька: чи стане моїх сил перти ці плуги й вози?.. А тут він сам переніс пару хірургічних операцій, а там і онко виявили… 1 січня 2009 року Петра Миновича не стало.
С. Шевченко на моє прохання хутко написав некролог, підзібрав деякі брошурки, світлини й статейки, що дуже допомогло мені в упорядкуванні й випуску першої книжечки спогадів про П. М. Безтаку, яка вийшла менш за ніж рік після відходу Петра Миновича у засвіти.
Прощалися з Батьком біля входу в педуніверситет, де він пропрацював понад 42 роки… Виступили ректор Григорій Клочек, колеги — Віктор Громовий, Олег Марченко ; ось уже пора закінчувати, а тут Сергій просить: «Зачекаймо хвилин 10 : Матівос прихворів, але дуже хоче попрощатися, і трохи не встигає…» Морозище був ще той – десь нижче мінус 20 градусів, але уважили і прохання Сергія, і волю доброго його Друга-краєзнавця – Юрія Миколайовича Матівоса…
У своїх спогадах про П. Безтаку (2009 рік, «Центрально-український краєлюб») Сергій Шевченко відзначав, «що у старшого колеги позиція була більш патріотичною, українською, ніж у мене в ті часи. Можливо, давали знати про себе національні гени, отримані ним із народженням у краї, багатому на козацько-гайдамацькі традиції, можливо, давався взнаки життєвий досвід, наукова робота з першоджерелами». І далі: «… засуджував антиукраїнську позицію деяких вітчизняних політиків, недружні дії з боку зарубіжних керівників». Сергію тут набагато вигідніше було запозиціонувати САМЕ СЕБЕ двигуном нової, свіжої і патріотичної хвилі, що зносить минуле (ну хто б узнав правду?), але Істина для нього була понад усе. Респект! Молодий історик не боявся і не соромився подати себе еволюціонуючим, а Миновича чесно відстебнув від обозу класичної партноменклатури, до якої досвідченого історика закинув Його Величність Час.
Ну і тепер про найважчий відрізок життя Сергія, пов’язаний зі здоров’ям. Знаючи, що я часто-густо мав із цим проблеми (чого варті лиш 5 загальнонаркозних хірургічних операцій із 2005-го по 2011-й роки), Іванич – при всій певній замкнутості щодо особистих проблем – не раз ділився зі мною інфою про свої болячки. Ну, шийний остеохондроз, нога тягне – то таке. А ось коли він почав мені скаржитися на незрозумілі спастичні болі в животі, я одразу порадив йти до лікарів і гарненько обстежитися. Йому не пощастило, що він не одразу втрапив на ескулапів прискіпливих і досвідчених. Було втрачено час. Коли ж Сергій перетнувся з моїм афганським побратимом, відомим інфекціоністом Віктором Мандзієм, той спрацював не скільки за себе, як за терапевтів та урологів. Обстеження показало – онко… Але операція пройшла наче вдало…
Почувши від Віктора про ці біди, я хутко помчав до Сергія. Худющий, сумний… «Сергію, прийшов дізнатися, як ти? Хочу допомогти… Ось…», – виймаю 5-сотку, потім другу… Вибух: «Це ти хочеш галочку поставити, що був, поспівчував, допоміг?..»
Коли ти з людиною знайомий понад три десятиліття і жодного (!) разу в житті не посварився, такі слова боляче обпікають душу. Та я все розумів. «Пішли пройдемося до «Копилки»… – невпевнено пропоную. За кілька хвилин Сергій щиро вибачається за свої нерви. Дізнаюся: зробили операцію, але з метастазами неясно. Підкреслює, аби не Вітя, то все…
За кілька місяців телефонує Мандзій: провідай, бо Іванич знову лежить у мене (в інфекційному відділенні на Валах – А. Б.). Мовляв, забігали деякі друзі, навідалися з роботи колеги, брат Толя часто буває, але бачу – сумує…
Пожурив я трохи Вітю, що не маякнув, ще як клав Сергія у відділення…
Коли прийшов, не скажу, що Іванич був геть засмученим; навпаки старався чи то розсмішити, чи то потішити гостя. Може, просто був радий спілкуванню…
А в мене в душі все щемило-стискалося…
Сергій Іванович пішов у кращі (кращі?) світи у творчому розквіті акурат напередодні свого 57-річчя… 29.9.2015 р.
Вічна пам”ять Світлій Людині…
Анатолій БЕЗТАКА, головний редактор «Діалогу».
«СЕРГІЙ ШЕВЧЕНКО БУВ ОДНИМ ІЗ ТИХ, ХТО ВІДКРИВ ДЛЯ БАГАТЬОХ КОЗАЦЬКУ ІСТОРІЮ РІДНОГО КРАЮ, А НЕ ЇЇ ІМПЕРСЬКЕ ОБЛИЧЧЯ…»
Під час навчання на історичному факультеті КДПУ протягом 1994 – 1999 рр. я втратив можливість скористатися величезним інтелектуальним потенціалом та глибиною знань Сергія Івановича Шевченка. Тоді він викладав у нас історичне краєзнавство, а ми не надто захоплювалися цією дисципліною, не розуміли значення цього предмету. Чому? Причина в психології меншовартості провінціала, а також неусвідомленні того, що найцікавіша історія знаходиться біля нас. Я не раз потім згадував про те, що не зумів взяти від С. І. Шевченка ту інформацію, яка пізніше стала для мене надзвичайно цікавою та корисною. У студентські роки С. І. Шевченко запам’ятався тим, що водив нас на екскурсію до краєзнавчого музею, то був єдиний випадок за всі роки навчання. А ще в душу запала історія про С. І. Шевченка, яку нам розповів Є. В. Дємєнтов, наш викладач, його колега. Ми довідалися, що, ще навчаючись в Київському університеті імені Тараса Шевченка, Сергій Іванович завжди спілкувався українською мовою, незважаючи на весь тиск політики русифікації та російськомовність української столиці.
Глибше розуміти і поважати С. Шевченка я почав тоді, коли зацікавився історичним краєзнавством. Тоді я по-справжньому відкрив для себе С. Шевченка як історика! Його різноманітні дослідження з історії краю, посібник з історичного краєзнавства для вчителя, створений разом з І. А. Козир, був незамінним для кожного, хто не ігнорував теми шкільної програми «Наш край». С. Шевченко був одним із тих, хто відкрив для багатьох козацьку історію рідного краю, а не її імперське обличчя. Сергій Іванович як глибокий знавець історії багатокультурного краю багато писав про українців, росіян, і поляків, сербів, одним з перших привернув увагу до негативної ролі фортеці св. Єлисавети в історії України та нашого козацького краю. Багато із його концептуальних, фактографічних напрацювань було використано під час численних дискусій з перейменування міста. Аргументи С. І. Шевченка завжди були достатньо переконливими, а робота з історичними джерелами відзначалася оригінальністю трактування.
С. І. Шевченку не довелося брати участь в перейменувальній кампанії, але противники назви Єлисаветград (Єлисавет) не могли обійтися без його досліджень. Хоча у деяких дискусіях, ще до прийняття Закону про декомунізацію, він був присутній і схвально оцінював наші аргументи, які ґрунтувалися на його працях. Часто для більшої переконливості доводилося нагадувати: «А ви знаєте, що про це писав С. І. Шевченко?». Ніхто на історичному факультеті краще за нього не знав історії рідного краю!
Із Сергієм Івановичем було приємно та комфортно працювати в одній команді. Ми були членами авторського колективу навчального посібника «Кіровоградщина. Історія рідного краю». Більша частина розділів цього ґрунтовного та цікавого дослідження була написана С. І. Шевченком. А міг би написати й ще більше, бо фахово розбирався в кожному з історичних періодів Кіровоградщини. Тому коли постало питання, хто буде писати розділи Української революції 1917 – 1921-х рр. на теренах краю, то С. І. Шевченко порадив мене: «Юрій захистив дисертацію з цієї теми, тож нехай пише», хоча сам би написав фахово та цікаво.
Але найкращою його роботою, як на мене, є історія Кавалерійського училища. Вона вийшла в двох варіантах: під назвою «Вершники на Інгулі» та «Кавалерія». Друга книга (із дещо зміненим текстом та значною кількістю унікальних світлин) вийшла після того, як Бог забрав Сергія Івановича до себе. У цій книзі С. І. Шевченку, застосувавши методику біографістики та мікроісторії, вдалося довести, що чимало випускників Єлисаветградського кавалерійського училища були патріотами України, військовими армії УНР, очільниками Вільного козацтва.
У моїй домашній бібліотеці є книга С. І. Шевченка з цінним для мене підписом: «Моєму колишньому найкращому студенту, майбутньому автору книги з історії національного війська в Центральній Україні».
Юрій МИТРОФАНЕНКО, історик, краєзнавець, громадський активіст.
ЧУДОВА ЛЮДИНА, НАУКОВЕЦЬ, КРАЄЗНАВЕЦЬ ІЗ ВЕЛИКОЇ ЛІТЕРИ СЕРГІЙ ІВАНОВИЧ ШЕВЧЕНКО
Залишив він наш непростий світ у розквіті творчих сил і підготовки нових історичних видань. Більше десяти з них стоять на поличках багатьох його колишніх і сучасних студентів, науковців, краєзнавців. Не злічити публікацій у періодичній пресі, наукових журналах. Вони служитимуть вічним джерелом пізнань раніше незнаного, прищеплюватимуть людям любов до рідної землі, до милої його серцю України. Вона втратила в особі Сергія Шевченка свого вірного і мудрого сина. Всі ми черпаємо зі сторінок його наукові висновки, архівні документи, які міг знайти в архівному морі лише Сергій Іванович. До останньої миті життя він не випускав з рук перо, усього за кілька днів до смерті вийшло у світ його чергове наукове дослідження – «Археологія Кіровоградщини», за кілька місяців до того – унікальне видання «Вершники на Інгулі».
Нам не вистачатиме Вас, шанований усіма Сергію Івановичу…
Ми пам’ятатимемо Вас увесь відмірений нам відрізок життя…
Ю. МАТІВОС, краєзнавець, журналіст, 8 жовтня 2015 р.
Всеукраїнська газета «Діалог»