Депортація корейців
Іще одним народом, який став жертвою депортаційної політики СРСР, були етнічні корейці. На початку XX століття корейські селяни, рятуючись від японської окупації, масово переселялися в далекосхідні регіони СРСР, зокрема на території Далекосхідного краю.
Коли японські війська 7 липня 1937 року вторглися в Китай, Корея була частиною Японської імперії. Радянська влада запідозрила корейців-переселенців у «пособництві ворогу та шпигунстві», а також звинуватила в роботі на японську розвідку. Зовнішня схожість з японцями теж не грала на руку корейцям.
Окрім цього, репресій зазнали колишні громадяни прояпонської держави Маньчжоу-Го (Маньчжурської держави) й колишні службовці Китайсько-Східної залізниці. Тобто арешту й депортації підлягали всі, хто, на переконання радянських спецслужб, був пов’язаний з Японією.
Маньчжоу-Го
Маньчжурська держава — маріонеткова держава, що була під протекторатом Японії та існувала з 1932 по 1945 рік на території окупованої японськими військами Маньчжурії, Північно-Східний Китай.
Наказ НКВС від 20.09.1937 р. № 00593
Перед початком депортації радянська влада ухвалила Рішення Політбюро ЦК ВКП(б) № П51/734 від 21 серпня 1937 року, у якому йшлося, що з метою припинення «японського шпигунства» треба зробити таке:
– запропонувати Далекосхідному крайовому комітету (крайкому), крайовому виконавчому комітету та УНКВС (Управління народного комісаріату внутрішніх справ. — ред.) Далекосхідного краю переселити все корейське населення прикордонних районів Далекосхідного краю до Південно-Казахстанської; області в райони Аральського моря, озера Балхаш та в Узбецьку РСР; – до виселення приступити негайно й закінчити до 1 січня 1938 року; – корейцям, які підлягають переселенню, дозволити під час переселення брати з собою майно, господарський інвентар і свійських тварин; – відшкодувати переселеним вартість залишеного ними рухомого й нерухомого майна, а також посівів; – не перешкоджати переселеним корейцям виїжджати за кордон за їхнім бажанням, допускати спрощений порядок перетину кордону; – НКВС запобігти можливим ексцесам і заворушенням із боку корейців у зв’язку з виселенням.
Корейські діти біля пам’ятника Леніну, Узбекистан, 1930-ті роки. Фото: Max Penson.
Відомий дослідник депортацій корейців у радянський період, професор Герман Кім у своїх дослідженнях описує процес депортації так: етнічним корейцям давали мінімальний термін на збір своїх речей, після чого примушували сідати у спеціальні потяги для переселення (з іменними літерами, із зазначеним місцем посадки й часом відправлення). В одному вагоні перевозили 5–6 сімей (25–30 осіб). «Людські» вагони були насправді товарними, сяк-так обладнаними двоярусними нарами та буржуйкою. Під час обліку перед депортацією в корейців вилучали паспорти, мисливську та стрілецьку зброю. Із Примор’я до станцій призначення в Казахстані й Узбекистані такі потяги йшли 30–40 днів.
Буржуйка
Невелика металева переносна піч для обігріву приміщень і приготування їжі.
Уривок з постанови Раднаркому і ЦК ВКП (б) № 1428-326.
Відомо, що на підставі спільної постанови Раднаркому і ЦК ВКП(б) № 1428-326 «Про виселення корейського населення з прикордонних районів Далекосхідного краю» від 21 серпня 1937 року, підписаної Сталіним і Молотовим (голова Ради народних комісарів у 1930–1941 роках), 172 тисячі етнічних корейців було виселено з прикордонних районів Далекого Сходу в пустельні й необжиті райони Казахстану і Середньої Азії.
Корейська сім’я на рисовому полі, 1956 рік.
Депортація українських німців
Етнічні німці на теренах України селилися ще за часів Київської Русі та Галицько-Волинського князівства (X–XII століття). Вони прибували як купці й мандрівники, а також у складі посольств. Правда, перша міграційна хвиля була не такою великою, як друга, що почалася наприкінці XVIII століття, в часи поділу території сучасної України між Російською й Австро-Угорською імперіями.
За даними перепису 1939 року, на території УРСР нараховували 392 458 осіб німецької національності (зокрема, в Одеській області приблизно 91 500 осіб, в Миколаївській — 89 400, в Запорізькій — 89 400, в Криму — 51 300 осіб).
Етнічний склад населення України (1930-ті роки). Чорним кольором позначені місця проживання німців. Джерело: deportation.org.ua.
Іще до початку депортацій радянська влада провела активну антинімецьку кампанію, сформувавши ідеологічне підґрунтя для майбутнього примусового виселення німецького етносу. Початок такої кампанії сягає 1920-х років, коли з активізацією німецько-радянських торговельно-економічних відносин до Радянського Союзу почали прибувати німецькі інженери та спеціалісти для роботи на промислових об’єктах й участі в майбутній індустріалізації.
Окрім того, кількасот тисяч німців уже проживали в німецьких колоніях на теренах України. Дослідник історії національних та релігійних спільнот СРСР Андрій Савін стверджує, що радянські органи влади почали розглядати цих людей як контингент, що потенційно може здійснювати широкомасштабну розвідувальну й антирадянську діяльність на користь Німеччини. У своїй монографії «Етноконфесія у радянській державі. Меноніти Сибіру в 1920–1930-ті роки: еміграція та репресії. Документи та матеріали» він цитує циркулярний лист ОДПУ СРСР № 7/37 «По Германській розвідці і боротьбі з нею» (9 липня 1924 року) (переклад із рос.):
ОДПУ
Об’єднане державне політичне управління при Раді народних комісарів СРСР. Спецслужба, що спеціалізувалася на боротьбі з «контрреволюцією» та «шпигунством». У 1934 році реформована у НКВС (Народний комісаріат внутрішніх справ) СРСР.
«Після укладання Раппальського договору германська промисловість і торгівля отримали можливість розгорнути свою діяльність на території нашої республіки. З цього моменту спостерігається величезний наплив німецьких комерсантів-концесіонерів, промисловців і всякого роду підприємців, які засновують торговельно-промислові підприємства, транспортні об’єднання, туристичні контори та концесії».
Раппальський договір
Угода між РСФРР і Німеччиною, укладена 16 квітня 1922 в італійському місті Рапалло. Документ фіксував відмову обох країн від претензій про компенсації воєнних витрат, а також збитків (воєнних і невоєнних) унаслідок Першої світової війни. Так РСФРР і Німеччиною відновили дипломатичні й економічні відносини.
Ескалація антинімецьких настроїв набирала обертів упродовж 1920-х, і вже у 1930-х роках лунали радикальніші обвинувачення етнічних німців. Так, відомі документи, зокрема «Протокол засідання Секретаріату ЦК КП(б)У в Пулинському німецькому національному районі», де радянська комуністична влада прямо називає етнічних німців «фашистами», «фашистськими націоналістичними елементами», звинувачуючи в розвалі колективного господарювання (колгоспу).
Масові репресії 1937–1938 років стали трагічною сторінкою в історії німецького етносу в Україні. В «Етнічному довіднику» — академічному виданні, присвяченому дослідженню етнічних спільнот в Україні, дослідник Богдан Чирко наголошує, що в 1937 році масові каральні акції були здійснені проти німецького населення Причорномор’я (передусім околиць Одеси), де проживало близько 120 тисяч етнічних німців, з яких 50 тисяч мешкали у трьох німецьких районах — Спартаківському, Зельцькому та Карл-Лібкнехтівському. На підставі рішення Одеського обкому КП(б)У звідти було вислано 5 тисяч родин «антирадянського фашистського активу». Основними регіонами для переселення німців були Казахстан, Сибір та інші віддалені місця Радянського Союзу.
Одним із регіонів із найбільшою часткою німецького населення України була Бессарабія.
Населені пункти Бессарабії з кількісним показником етнічних німців. Джерело: frumushika.com.
Зокрема, відома історія про виселення етнічних німців із селища Сарата (на той час містечка). 15 вересня 1940 року туди прибула спільна радянсько-німецька комісія з переселення. Для жителів населеного пункту опублікували офіційне звернення німецькою й російською мовами, де зазначалося, що всі німці віком від 14 років підлягають виселенню на територію Німеччини.
Переселення відбувалося в чотири етапи. 24 вересня 1940 року перший потяг вивіз мешканців «Олександрівського притулку» (літніх людей і людей з інвалідністю), а також частину населення з міста Арциз, селищ Березино та Лейпциг (нині Серпневе). Далі цих людей відправили в місто Галац (Румунія), згодом — у табір для біженців і на окуповану німцями територію Польщі. Інші колони переселенців, що були сформовані 27 вересня, вивезли до міста Кілія, що майже за 200 кілометрів від центру Одеси, а далі пароплавами в табір для біженців. Остання колона виїхала з Сарати 9 жовтня 1940 року.
Сарата, школа Вернера. Останній випуск 1939–1940 років. Фото: Dietrich Fiess. Sarata 1822–1940.
Становище етнічних німців у Радянському Союзі після початку німецько-радянської війни 22 червня 1941 року ще більше ускладнилося. Крім попередніх звинувачень, представникам цього етносу на території Української РСР інкримінували злочинні наміри. Тоді й почалися наймасовіші депортації.
Відомий дослідник депортацій етнічних німців професор Альфред Айсфельд стверджує, що 12 серпня 1941 року стало вирішальним у долі німців, які проживали в СРСР. Цього дня РНК СРСР і ЦК ВКП(б) ухвалили спільну постанову № 2060-935сс «Про розселення німців Поволжя в Казахстан». Через два дні після цього в директиві Ставки Верховного Головнокомандування № 00931 «Про формування і завдання 51-ї окремої армії» в Криму пропонувалося «…очистити негайно територію півострова від місцевих жителів — німців та інших антирадянських елементів».
Ця директива, адресована Головнокомандувачу військами Південно-Західного напрямку й командувачам з’єднань, що входили в це угруповання, запустила масову депортацію німецького населення півдня України за етнічною ознакою. Зокрема близько 60 тисяч німців Криму було депортовано в Орджонікідзевський край. А через день після появи цієї директиви почалося примусове переміщення менонітів, які проживали на західному березі Дніпра в Запоріжжі.
Меноніти
Одна з релігійних протестантських громад. З’явилися на території російської імперії у XVIII ст., оскільки царський уряд гарантував свободу віросповідання, звільнення від військової повинності та надання земельного наділу для родини переселенця.
Постанова № 2060-935сс «Про розселення німців Поволжя в Казахстан».
За пропозицією НКВС СРСР 31 серпня було ухвалено постанову політбюро ЦК ВКП(б) «Про німців, які проживають на території Української РСР». Згідно з цим документом, тоді мала відбутися тотальна депортація німців із тої частини республіки, яка ще не була під німецькою окупацією. Постанова передбачала: німців, які перебувають на обліку як антирадянський елемент, заарештувати; іншу частину працездатного чоловічого населення віком від 16 до 60 років мобілізувати в будівельні батальйони та передати НКВС для використання у східних областях СРСР. Згідно з розпорядженням відділу спецпереселень НКВС СРСР від 2 жовтня 1941 року, 53 566 осіб із Запорізької, 36 205 зі Сталінської (нині — Донецької) та 12 807 осіб із Ворошиловградської (нині — Луганської) областей планували відправити в Казахську РСР.
Довідка «Про переселення німців з низки областей Української РСР і розселення їх в областях КазРСР, краях і областях РРФСР» від 2 жовтня 1941 року.
В Алтайський край влада збиралася переселити 6 000 осіб з Одеської області та 3 200 осіб — із Дніпропетровської області.
Активні бойові дії Другої світової війни на якийсь час зупинили депортації етнічних німців. Нова хвиля переселень зі «звільнених» радянською армією територій України здійнялася в 1944 році. Разом із комуністичною владою повернулися й органи НКВС, які відновили арешти етнічних німців, які за німецької окупації отримали статус «фольксдойче» (з нім. Volksdeutsche).
Посвідчення члена Німецького народного списку України («фольксдойче»), видане 1943 року.
28 грудня 1943 року народний комісар НКВС СРСР Лаврентій Берія повідомив Сталіну про те, що в Києві вже виявлено 184 особи, які отримали статус «фольксдойче». У відповідь той наказав усіх заарештувати, утримувати у спеціальних концтаборах і використовувати для робіт. Виконуючи цю вказівку, Берія 7 січня 1944 року підписав наказ НКВС № 20/б про арешт на території України громадян із відповідним статусом. За рішеннями Особливої наради НКВС СРСР, осіб, зарахованих до категорії «фольксдойче», відправили в місця ув’язнення та заслання на строк від 5 років і більше, а членів їхніх сімей — у спецпоселення.
Від депортаційної політики Союзу потерпіли сотні тисяч етнічних німців, які мешкали на території України. Їх вивозили до Середньої Азії та Сибіру. Чоловіків від 16 до 60 років і жінок від 17 до 55 років мобілізували до трудових армій у робочі колони та спецпоселення НКВС. Кожен третій із них помер від голоду й непосильної праці. Режим спецпоселень було скасовано у 1955 році, а адміністративну заборону на повернення в Україну — аж через 30 років — 9 січня 1974 року.
Читайте також: На 31 році відновлення незалежності України МВС нарешті розсекретило архівні документи про депортацію українців у 1940-х роках
Депортації чеченців
Параноїдальні підозри населення в колаборації та постійний пошук «ворогів народу» і «нацистських поплічників» призвели до того, що в лютому 1944 року співробітники НКВС за вісім днів насильно переселили з території Союзу близько 400 тисяч чеченців. Проведення операції у такий термін обґрунтовувалося тим, що в перші три дні примусове виселення буде проведене в передгірних районах та частково в гірських селах із населенням понад 300 тисяч осіб, а потім буде продовжене у високогірних населених пунктах, в яких проживало близько 150 тисяч осіб.
Їх звинуватили в масовій співпраці з німецькими загарбниками, хоча німці окупували лише район на крайньому північному заході республіки. Цей факт підтверджено й у працях видатного чеченського політолога Абдурахмана Авторханова, який підкреслив, що під час військових дій на Кавказі в 1942–1944 роках територія Чечено-Інгушетії окупованою не була. На його думку, головні причини переслідування та знищення горців є такими:
– чеченці й інші горці Кавказу постійно боролися за свою незалежність, а отже, не визнавали деспотичну систему радянського колоніального режиму; – бажання Москви зробити Кавказ тилом радянської метрополії та уникнути впливу колективного Заходу на країни кавказького регіону; – прагнення зробити Кавказ надійним плацдармом для майбутньої експансії Туреччини, Ірану, Пакистану та Індії.
Операція «Сочевиця», в межах якої депортовували чеченців та інгушів. Автор мапи: Тахіргеран Умар.
Документальне підтвердження наслідків депортації чеченців та інгушів можна знайти в Записці НКВС СРСР № 145/Б до Державного Комітету Оборони (ДКО) про ліквідацію Чечено-Інгуської АРСР і адміністративний устрій її території від 26 лютого 1944 року. Там вказано, що у зв’язку з виселенням чеченців та інгушів необхідно скасувати автономію Чечено-Інгуської АРСР. Водночас у Дагестанську АРСР передано її чотири райони, а на решті території утворена Грозненська область. Водночас місцеве населення вислали до Середньої Азії та Казахстану «за пособництво фашистським окупантам».
Сам процес виселення в більшості районів (за винятком високогірних населених пунктів) розпочвся 23 лютого 1944 року о 5:00 ранку. Було відправлено 180 ешелонів із 493 269 переселенцями. В архівних документах знайдено звіт від 18 березня 1944 року, де вказано, що було підготовлено 194 ешелони для депортації чеченців, інгушів та балкарців (із розрахунку на 521 247 осіб). Дорогою до пунктів призначення, яка іноді тривала більше 20 днів, народилося 56 немовлят, померло 1272 людини. До лікувальних установ направлено 285 хворих. За ходом виселення чеченців та інгушів стежив особисто Сталін. На його ім’я Берія посилав секретні телеграми, зокрема, 1 березня 1944 року він доповів про успішне завершення примусового переселення більше ніж 400 000 осіб.
Про ці трагічні події збереглися свідчення очевидців. Ось що згадує Залва Мусаєва, вислана із села Старі Атаги Чечено-Інгушської АРСР (переклад із рос.):
— Усіх зібрали, почали вивозити з села. До нас прийшли троє військових і запитали, чи є дорослі. Я сказала, що чекаю маму і брата, вони працюють у Грозному на військовому заводі. Військові сказали, що їх не варто чекати, вони не прийдуть, і почали мені допомагати збирати дещо, запропонували взяти з собою продукти, теплі речі. Із продуктів виявилося кукурудзяне борошно, з теплих речей — мамине пальто і стара батькова куфайка. Я наполягла і взяла швейну машину Zinger, вона допомогла вижити в Казахстані. Приїхали на підводі (запряжений кіньми або волами віз. — ред.) до Грозного. Я так сподівалася тут зустріти своїх — маму, брата. По 10-15 сімей саджали в товарний вагон, а в кожній чеченській родині було по 6-7 дітей…
Читайте також: Російських правозахисників за часів СРСР майже не хвилювало національне питання
Друга поправка, ухвалена пленарною асамблеєю Європарламенту 26 лютого 2004 року, стверджує, що на основі IV Гаазької конвенції 1907 року та Конвенції про запобігання злочину геноциду 1948 року депортація всього чеченського народу — акт геноциду.
Депортація киримли
Основне населення Кримського півострова, киримли, також зазнало масових депортацій радянською владою. Компартія, мовляв, мала на це такі підстави:
– дезертирство киримли з радянської армії, – колабораціонізм із нацистською окупаційною владою Криму в 1941–1944 роках, – військова служба в підрозділах, що співпрацювали з німецькою армією під час німецько-радянської війни.
Однак варто зазначити, що багато представників кримськотатарського народу воювали проти німців у складі радянської армії. Були й такі, кому вручали державні нагороди СРСР, наприклад, льотчику Амет-Хану Султану двічі присвоєно звання Героя радянського союзу. Тому звинувачення радянської влади щодо цілковитої вини кримських татар у дезертирстві і колабораціонізмі — неправдиві й маніпулятивні.
Мустафа Джемілєв, провідник кримськотатарського народного руху й уповноважений Президента України у справах кримськотатарського народу, стверджував, що існує вічна непримиренність між кримськими татарами й радянською (російською) владою, для якої Друга світова війна стала приводом для остаточного «очищення» Криму від його корінного народу.
Читайте також: 79 роковини геноциду кримських татар: депортовані, але не асимільовані
Уже 11 травня 1944 року було прийнято рішення про виселення кримських татар в Узбецьку РСР. Документально його зафіксовано в постанові № 5859 Державного комітету оборони СРСР. До реалізації цього плану радянська влада підготувалася дуже ретельно. Крім ідеологічного обґрунтування залучила величезний силовий ресурс: у Крим прибуло 5 000 оперативних працівників НКВС та НКДБ СРСР, водночас до таємної операції залучили 20 000 бійців та офіцерів внутрішніх військ НКВС. За іншими джерелами, співробітників НКВС та інших силовиків, які забезпечували депортацію, було до 32 000 осіб.
Насильницьке виселення кримських татар розпочалася 18 травня 1944 року, а в деяких населених пунктах півострова — ввечері 17 травня. Історик Олександр Пагіря наводить такі свідчення очевидця Ділявера Еннанова:
— Раптом серед ночі сильний гуркіт у двері. Прокинувшись, я побачив, як заспаній матері офіцер сердитим голосом щось читав на папері. Поряд із ним стояло двоє солдатів. Офіцер поспішав. Повідомив, що на збори є 10 хв. <…> Нас вивели з дому в двір. Під дощем в оточенні солдат внутрішніх військ сиділи зі своїм скарбом наші сусіди, також кримські татари. Разом із ними ми просиділи до світанку. [Військові] підігнали машини й нас відвезли на кінець міста, до залізничної станції. <…> Пам’ятаю, нас посадили в подвійний вагон № 44. Сльози, стогін, крики — і поїзд рухається з місця. Коли перетинали кордон Криму, всі, хто був в ешелоні, заспівали якусь пісню. Співали й плакали, оглядалися назад.
Кримські татари сідають у товарні вагони, призначені для депортації. Джерело фото: zmina.info.
Берія доповів Сталіну та Молотову про початок операції з депортації кримських татар 18 травня 1944 року. І вже цього ж дня до примусового переселення підготували 90 000 осіб, а 48 000 із них в ешелонах відправили на схід. Наступного дня з території всього півострова зібрали 165 000 осіб «спецконтингенту» і 136 412 із них депортували, — зазначає історик Олександр Пагіря.
20 травня 1944 року заступник наркома внутрішніх справ СРСР Іван Сєров та заступник наркома держбезпеки СРСР Богдан Кобулов у звіті вищому партійно-державному керівництву підбили підсумки проведеної триденної операції: депортація кримських татар була завершена о 16.00, за її результатами було переселено 180 000 осіб — каральні органи відправили з півострова понад 70 залізничних ешелонів, у кожному з яких було по 50 вагонів, ущерть заповнених переселенцями.
Депортація кримських татар у 1944 році. Джерело: Укрінформ.
Щодо кількості депортованих осіб статистика різниться, але це щонайменше 200 000 осіб. Так, за даними Укрінформу, з Криму депортовано 200 000 киримли. Із них 183 000 — вислано у загальне спецпоселення, 6000 — у табори управління резервів, 6000 — до ГУЛАГу, 5000 так званого спецконтингенту — на Московський вугільний трест. Згідно з даними Національного руху кримських татар, ця цифра може бути вдвічі більшою — 423 100 осіб.
Місця розселення кримських татар після депортації 18-20 травня 1944 року. Джерело: Радіо Свобода.
Читайте також: Колонізація Криму: історія півостріва в контексті теорії поселенського колоніалізму
Совєти заборонили киримли повертатися у Крим: у 1948 році радянська влада оголосила їх «довічними» переселенцями. Кримські татари все ж намагалися повернутися, влаштовували демонстрації в 1950–1960-х роках у Москві, проте заборона на повернення діяла аж до 1989 року.
Читайте також:
Після окупації Криму в 2014 році кримськотатарський народ знову переживає репресії. Російські силовики та співробітники ФСБ проводять постійні обшуки, називають кримських татар мусульманськими терористами, переслідують, залякують, розправляються з активістами. Киримли потрапляють за ґрати, а інколи й безслідно зникають за оприлюднене несхвалення окупаційного режиму.
Російська окупаційна влада ретельно конструює потрібні їй наративи, намагаючись стерти колективну пам’ять, зокрема про три пережиті окупації Криму (перша — ще в 1783 році, коли Російська імперія анексувала Кримський ханат) та дві хвилі депортацій. Заборонила вона і традиційне вшанування роковин сталінських депортацій кримських татар.
Безумовно: масове примусове виселення цілого етносу й подальша неможливість повернення вцілілих на свої рідні землі — геноцид кримськотатарського народу, ініційований і втілений радянською владою.
Читайте також: Навіщо рашисти викрадають українських дітей і який масштаб цього воєнного злочину
Сучасні депортації українців
Історія мала би спонукати людство робити висновки. Сучасні дослідники розглядали депортації як архаїзм, як один із репресивних механізмів тоталітарних режимів, що ніколи не повториться. Однак політика Російської Федерації, особливо в часи правління Путіна, засвідчує протилежне.
Депортація цивільного населення України з тимчасово окупованих територій та насильницька їх інтеграція в Росію — це спланована політика країни-агресора.
«Евакуаційний потяг» з міста Луганськ до російського міста Гуково.
Про перші випадки таких депортацій стало відомо ще до 24 лютого 2022 року: на окупованих територіях Донеччини — так званих Донецькій і Луганській Народних Республіках (Д/ЛНР) російська влада організовувала «евакуаційні потяги», в яких українців вивозили на територію РФ. Так, тільки 19 лютого 2022 року було депортовано понад 13 000 осіб. Потяг попрямував від міста Луганськ до міста Гуково (Ростовська область РФ). За російськими даними, станом на 21 лютого 2022 року на територію РФ із псевдореспублік на сході України областей вивезли понад 60 000 українців.
Для розміщення депортованих з України осіб на території РФ створили так звані пункти тимчасового розміщення (ПВР). Фактично — табори, де утримують українців, оскільки повернутися на територію, підконтрольну Україні, в них немає ніякої можливості. У цьому процесі бере участь і російська православна церква (РПЦ), яка створює такі пункти за патронатом відділу благодійності й соціального служіння РПЦ на території монастирів, благодійних установ і церковних дитячих будинків, маскуючи це як допомогу «православному братньому» народу в порятунку від повномасштабної війни. Так, наприклад, на офіційному сайті РПЦ розміщено інформацію про штаб церковної допомоги «біженцям» у Москві, де в період із березня по грудень 2022 року зареєстрували понад 29 000 осіб.
Читайте також: Як російські попи разом із силовиками насильно депортують українців до росії, що має ознаки геноциду
Пункти тимчасового розміщення на території РФ, створені російською православною церквою (РПЦ). Джерело: slidstvo.info.
Також у публікації відділу церковної благодійності й соціального служіння РПЦ від 28 лютого 2022 року згадано про спортивно-оздоровчий комплекс «Ромашка», розташований у Неклинівському районі Ростовської області. Зокрема, йдеться про візит митрополита Ростовського Меркурія до цього закладу, про 500 дітей, які перебувають там як «евакуйовані» з двох шкіл-інтернатів та соціально-реабілітаційного центру Донеччини.
Наразі точну кількість депортованих українців не встановлено, проте, за різними даними, це від 2,5 млн до 4,5 млн осіб. 16 січня 2023 року у столичному Медіацентрі Україна-Укрінформ презентували аналітичний звіт Коаліції «Україна. П’ята ранку», в якому озвучили потенційну кількість українців, що потерпіли від російської депортації — від 2,8 до 4,7 млн людей.
Українські діти теж, на жаль, страждають від злочинів Росії, зокрема стають об’єктом депортацій. За даними аналітичного звіту Коаліції «Україна. П’ята ранку», окупанти примусово переселили від 260 тис. до 700 тис. маленьких українців. На сайті «Діти війни» вказано про депортацію 738 тис. дітей — це дані Національного інформаційного бюро, що ґрунтуються на інформації з відкритих російських джерел. Також зазначено, що достеменно встановлено відомості про 19 392 дітей, які були депортовані з тимчасово окупованих територій України в період із 24 лютого 2022 по 18 травня 2023 року.
Читайте також: Як повернутися з російської «евакуації»: що для цього слід зробити вже зараз
Депортовані з Маріуполя у Владивосток, фото РосЗМІ. Джерело: Українська правда.
Офіційно про кількість викрадених Росією дітей, яких вдалося ідентифікувати, говорив і президент України у своєму зверненні, називаючи цифру близько 20 тисяч осіб. Основні цілі, які переслідують російські окупанти, здійснюючи цей злочин, що безумовно визнаний геноцидом (відповідне рішення ухвалила Парламентська асамблея ради Європи (ПАРЄ), є такі: – викрадення українських дітей з метою їх «перевиховання», знищення у їхній свідомості української ідентичності; – незаконне всиновлення дітей і надання їм громадянства Росії з метою вирішення негативної демографічної ситуації на території РФ; – виховання викрадених дітей у руслі російської пропаганди і примусової мілитарізації шляхом залучення до воєнізованих структур типу «Юнармія», щоб виростити майбутнє покоління для здійснення нових актів збройної агресії проти України.
«Юнармія»
Всеросійський дитячо-юнацький воєнно-патріотичний рух, створений у 2016 році за ініціативи російського міністра оборони. За даними РФ, до нього приєдналося більше мільйона російських дітей і підлітків віком від 8 до 18 років. Уже в кінці березня 2022 року повнолітніх юнармівців почали мобілізовувати, щоб вони воювали в Україні, зокрема на Слобожанщині.
Варто наголосити, що фактично всім дітям, які перебувають на територіях, окупованих російським агресором, загрожує депортація. Відомо, що загарбники примусово вивозили дітей, відібравши їх у батьків. Саме такою є історія багатодітного батька Євгенія Мєжевого з Маріуполя. Після окупації міста російські військові проводили «чистки» місцевого населення. Так чоловік потрапив до сумнозвісної Оленівської колонії на Донеччині, а його дітей — сина Матвія та доньок Святославу й Олександру — спочатку привезли в дитбудинок у Донецьку, а потім депортували в Московську область, у дитячий санаторій «Поляни».
За допомогою волонтерів Євгену вдалося добратися до столиці РФ і забрати дітей, він ледь встигнув запобігти їхньому незаконному всиновленню. Зараз сім’я живе у Латвії, але це один із небагатьох випадків, коли дітей вдалося врятувати, хоча в російському полоні все ще перебуває бабуся. Більшість депортованих дітей, навіть тих, що мають батьків, росіяни досі утримують, дізнатися місце перебування юних українців, а тим паче повернути їх на батьківщину — вкрай складно.
Євгеній Мєжевой із дітьми. Джерело: Українська Правда.
Та що казати про дітей, якщо навіть дорослим складно вберегтися від примусових переселень, а особливо прихованих. «Ми вже змирилися, що нас везуть на Далекий Схід», — згадує Анна (прізвище не вказано з міркувань безпеки), жителька Маріуполя, яка змушена була рятуватися зі своїми рідними з міста, яке російські військові прицільно стирали з землі. Аудіорозмову з жінкою нам передала команда PR Army, яка збирала подібні факти російських злочинів для свого архіву.
З Анною була була 70-річна матір, яка погано пересувалася через перелом, та 27-семирічний син із інвалідністю (розлад аутоімунного спектру), контужений вибуховою хвилею під час одного з обстрілів, коли виходив по воду. Ситуація в їхньому рідному місті ставала критичною, тож необхідно було вибиратися. Вони вийшли з Маріуполя пішки 4 квітня 2022 року — майже без речей, грошей, але, на щастя, з документами.
За словами Анни, на одному з імпровізованих ворожих укріплень військовий «деенерівець» сказав їм, що в Мангуші, що приблизно за 20 км від Маріуполя, вони зможуть піти куди завгодно — як в Україну, так і в Росію. Але родина вирішили піти в Мелекіно, адже Мангуш був по іншу сторону від них і дійти до нього самотужки, без авто, вони б не змогли. Анні зі своїми рідними вдалося дістатися пункту призначення. Жінка розповідає, що їй потрібна була термінова медична допомога, тому вони погодилися поїхати на територію РФ, як їм обіцяли, без фільтрації. Ось що пригадує жінка, коли з Мелекіно їх уже привезли у Володарське на Донеччині:
— Під’їхало вісім великих автобусів, на 50 людей кожен. Ми запитали водія, звідки вони, він відповів: «Ми з Хакасії». І працювали волонтери — не з місцевих жителів, а приїжджі. Вони були у червоних таких футболках, на яких було написано «Единая Россия». Усі волонтери — і в Таганрозі, і в Тихвіні (російські міста. — ред.), куди нас привезли в наступний табір, скрізь волонтери були від «Единой России». Вони розприділяли людей, на питання відповідали. <…> У кожному автобусі був автоматчик — людина в камуфляжі з автоматом і два водія. Сказали, що нас повезуть в Новоазовськ (територія окупованої нині Донеччини. — ред.), що будемо там за дві години. Насправді ми їхали дванадцять годин. Ми поїхали з вимкненими фарами, якимись полями.
Жінка додає, що до Таганрогу доїхали щонайменше 700-800 людей (із них 200 дітей) із Маріуполя. Куди їх везуть — ніхто їм не говорив. Анна підкреслює, що все їхнє переміщення виглядало заздалегідь і добре сплановим, і попри те, що під час цього тривалого й виснажливого переміщення з нелюдським ставленням (їм не надавали меддопомогу, води тощо), росіяни використали їх у своїх цілях:
— Ми стали виходити з поїзда, ця вся зустріч була організована і її потім показували по російському телебаченню. Сюжет був такий, що ось, мовляв, маріупольці, які вирвалися з лап нацистів, ми наших людей зустрінемо, обігріємо, нагодуємо, дамо видихнути, закриємо всі їхні потреби.
Анна додає, що на такий «теплий прийом» дехто, на жаль, купився, адже люди були залякані, емоційно та фізично виснажені. Інформаційна дезорієнтація теж грала не на їхню користь — мобільного зв’язку не було ані в Маріуполі, коли вони евакуйовувалися, ані на території країни-агресора. Низка цих обставин робила українців піддатливими до маніпуляцій ворога.
Із Росії Анна з родиною хотіла виїхати у Фінляндію. Зрештою, їм вдалося виїхати в Естонію.
Задокументовано факти примусового вивезення з окупованих Росією територій і дітей-сиріт, і тих, хто позбавлений батьківського піклування. Історії очевидців збирає, зокрема, команда проєкту Where are our people, що досліджує сучасні депортації українців. Показовою і трагічною є історія Володимира з Херсона, який був директором «Центру соціально-психологічної реабілітації дітей». Після окупації міста російськими військами чоловік узяв під опіку 50 дітей-сиріт віком від 4 до 15 років. Поряд із дитбудинком регулярно пролітали ворожі ракети та снаряди.
Діти могли гуляти у дворі не більше п’ятнадцяти хвилин, Володимир просив їх не виходити з будівлі, а вихователям дитбудинку навіть доводилося ховати всіх підопічних, бо окупанти полювали за ними, щоб вивезти до Росії. Володимир охороняв сиріт місяцями, поки в черговий раз російські солдати не забрали документи, адже не змогли знайти вихованців. Перебувати надалі в дитбудинку стало небезпечно, тож Володимир перевів дітей у будівлю церкви, де їм довелося спати на матрацах. На жаль, згодом російські військові таки знайшли їх і забрали. Сиріт депортували спочатку до окупованого Криму, а потім до російського міста Анапа (Краснодарський край, РФ). Після довготривалих переговорів і надзвичайних зусиль української влади Росія погодилася повернути дітей через Грузію в Україну в безпечну зону.
Росіяни провадять активну ідеологічну і пропагандистську обробку депортованих дітей. Зокрема створюють спеціальні табори для дітей, облаштовуючи їх для нібито «адаптації і допомоги у боротьбі з посттравматичним синдромом».
Українських дітей примусово мілітаризують, змушують писати листи та малювати листівки російським військовим, які бомблять територію їхньої батьківщини.
Такі дії російських окупантів щодо українських дітей є порушенням низки статей Женевської конвенції (стаття 3, 17, 55 та ін.) та Додаткового протоколу до неї (стаття 51, 78), статті 21 Конвенції ООН про права дитини, статті 283 Сімейного кодексу України, що дає підстави стверджувати: сучасна Росія є державою-терористом.
Діти, викрадені росіянами в Ізюмі.
Російська Федерація скоює злочини проти людяності не вперше. Вона свідомо повторює й масштабує масові репресії, що вчиняв Союз, правонаступницею якого вона стала. Тоді, в часи комуністичної диктатури, було депортовано близько 6 млн осіб. Росія ж усього від 24 лютого 2022 року по травень 2023 року депортувала щонайменше 2,8 млн українців — і це тільки дані, отримані з відкритих джерел. Ймовірно, ще чимало жахливих фактів ми дізнаємося після перемоги, адже країна-терорист десятки років практикувалася у замітанні слідів своїх злочинів. Наразі чимало депортованих українців або не мають змоги розповісти про пережите, або бояться це робити, відчуваючи загрозу своєму життю чи життю близьких.
Цілі Росії давно відомі — знищити український народ і стерти його історію. Однак більш як рік повномасштабної війни переконливо свідчить про те, що Росії, на відміну від Радянського Союзу, не вдасться уникнути відповідальності за свої злочини. Уже зафіксовані факти російських злодіянь і ті, які Україні ще доведеться відкрити, будуть неспростовною базою для того, щоб притягнути винних до відповідальності. Зрештою, Україну підтримує так багато демократичних країн, що Росії не вдасться провернути трюк СРСР і завуалювати такі масштабні злочини проти людства.
Так, наприклад, Міжнародний кримінальний суд 16 березня 2023 року вже видав ордер на арешт Путіна й уповноваженої з прав дітей Марії Львової-Бєлової, адже саме вони віддавали накази про примусову депортацію українців, нелегальне вивезення дітей та їх усиновлення російськими сім’ями. Саме визнання міжнародною інституцією дій російської влади злочинами проти людства може стати першим кроком на шляху до покарання Росії за століття депортацій.
—
Владислав Гаврилов, опубліковано у виданні Ukraїner