Росія постійно краде. Це відбувалося протягом усього її існування, продовжується і зараз. Можна сказати більше: схильність красти глибоко вкорінена в ментальності росіян. Вони цуплять і привласнюють усе: історичні події, культурні й релігійні цінності на окупованих територіях, а відповідно — артефакти національної ідентичності інших народів.
Під час повномасштабної російсько-української війни російські окупанти не гребують красти навіть речі повсякденного вжитку: пральні машини, праски, ґаджети, одяг, іграшки тощо. Із таких «звитяг» українці глузують, створюючи десятки мемів, – зазначає видання Ukraїner.
***
Проте найстрашніший злочин російських окупантів — викрадення людей. Із початком повномасштабного вторгнення в Україну російська влада та її поплічники (зокрема колаборанти) організовують масові депортації — примусово вивозять українців углиб території РФ та в Білорусь. З початку березня 2022 року на Поліссі, Сіверщині, Слобожанщині, Донеччині, Подніпров’ї та Запоріжжі, а також Таврії безперервно фіксують численні факти депортації громадян України російськими силовиками. 26 березня 2022 року віцепрем’єр-міністерка та міністерка з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України Ірина Верещук озвучила орієнтовну кількість депортованих Росією українців — 40 тисяч осіб.
Однак російські ЗМІ активно поширюють дезінформацію, використовуючи звичну тактику підміни понять: примусове вивезення українців називають «евакуацією», а депортованих — «біженцями».
Читайте також: Звіт ОБСЄ: депортація Росією українських дітей може вважатися злочином проти людяності
Депортації — злочинний інструмент упокорення й винищення населення окупованих територій. Цей метод країн-загарбників, яким десятки років користується і РФ, не є новим. Сучасна Росія, як правонаступниця Радянського Союзу, провадить свою зовнішню політику в найганебніших його традиціях, вчиняючи ті самі злочини, що й комуністи в XX столітті. Щоб показати тяглість цієї жорстокої депортаційної традиції, розглянемо випадки примусового виселення різних народів від радянського часу до сьогодення.
Радянські депортації: упокорити та знищити
За 69 років існування СРСР комуністичні карально-репресивні органи провели близько 110 депортаційних процесів, унаслідок яких було примусово переселено майже 6 мільйонів невинних людей. Окупація територій вільних країн, знищення інтелігенції, поневолення й геноцид — ось методи створення «радянського народу».
Гірка правда в тому, що поки в республіках співали відому на той час пісню «Про батьківщину» (з рос. — «О родине»), де є рядки «Не знаю іншої країни, де так вільно дихає людина» (з рос. — «Я другой такой страны не знаю, где так вольно дышит человек»), найбільша на той час країна була помережана концентраційними та трудовими таборами, в яких злочинна влада зламала життя мільйонів людей.
Читайте також: Спасти себе і спасти ціле людство – місія українців
Карта радянських концтаборів. Джерело: Радіо Свобода.
Депортації з країн Балтії
Масові депортації у країнах Балтії відбулися двічі: у 1941 та 1949 роках.
Їм передувала окупація радянськими військами Естонії, Латвії та Литви у 1940 році. А почалося все в серпні 1939 року, коли Німеччина і СРСР підписали пакт Молотова–Ріббентропа. У секретному додатковому протоколі до нього Естонія та Латвія були включені до радянської сфери інтересів, а Литва — до німецької. Саме ці документи стали початком поступової експансії трьох, тоді ще незалежних, країн Балтії.
.jpg)
Совєти, розпочавши примусове виселення населення країн Балтії в 1940 році, зробили його системним улітку 1941 року. До цього злочину ретельно підготувалися, чітко визначивши верстви населення, які підлягали примусовому переміщенню.
Кількість людей, які мали бути депортовані з Латвії, Литви й Естонії, точно невідома. Згідно з планом НКВС від червня (точно число в документі не вказане) 1941 року щодо матеріально-технічного забезпечення, розподілу та використання спецконтингенту депортованих із радянських республік Естонії, Латвії, Литви та Молдавії, ця цифра становила 74 395 осіб. Сюди входили: 46 557 родин, 22 885 чоловіків-глав родин, 4 159 кримінальних злочинців та 794 жінки, яких у наказі було названо повіями.
НКВС СРСР
Народний комісаріат внутрішніх справ — одне з міністерств радянського уряду. Створений 1917 року, а 1946 року перейменований на Міністерство внутрішніх справ СРСР.
Депортаційна політика радянської влади розгорталася з надзвичайною швидкістю. Першою жертвою стало політичне керівництво та військова еліта. Тільки протягом липня 1940 року були депортовані президент республіки Костянтин Пятс та головнокомандувач збройних сил Йохан Лайдонер. Потерпали й усі колишні представники влади Естонії. Чотирьох із них — Фрідріха Карла Акеля, Юрі Яаксона, Яана Тиніссона і Яана Тееманта — вбили, ще четверо померли у в’язниці.
Читайте також: Алгоритми російського геноциду у відношенні маленьких українців
Президент Естонської Республіки Костянтин Пятс до й після радянського ув’язнення. Фото з відкритих джерел.
Почалися і масові депортації населення. Ось що згадував Юхан Ваабелья про примусове виселення його сім’ї із Мульгимаа (південний регіон Естонії) до Сибіру:
— Нас депортували в село Косотяпку, Томської области Росії. Батька одразу по прибуттю забрали від нас і повезли до ГУЛАГу, на берег річки Сосьва, де він і помер у 38 років. <…> Я дізнався про життя в цьому таборі від Матса Лаармана, який передав цю інформацію в Академію наук. <…> У таборі все було влаштовано так, що прожити можна було тільки пів року. Хто залишався живим довше, для них вигадували щось на лісовій роботі. Туди навмисно відправляли пішки найдовшою дорогою, а коли бачили, що людина скоро помре, то направляли йти через болото. Якщо прямий шлях був п’ять кілометрів, то через болото виходило вісім. Сподівались, що людина помре саме дорогою, поблизу болота.
ГУЛАГ
«Головне управління виправно-трудових таборів» — це мережа виправничо-трудових таборів, що існувала в Радянському Союзі у 1934–1956 роках.
Додає, що померлих людей складали біля болота, як дрова. Весною, під час повені, ці тіла тонули у грязюці. Юхан разом із матір’ю отримав дозвіл на поселення в селі Новососновка Чаїнського району Томської області Росії. На той час там уже проживало досить багато депортованих естонців.
Прикметно, що в період радянсько-німецької війни, коли Червона армія відступила з країн Балтії, а саме — з Латвії, було знайдено телеграму, надіслану з Москви до Риги 13 червня 1941 року. У ній зазначалося, що запланована кількість людей, які мають бути депортовані з Естонії, становить 11 102 особи.
Червневі депортації 1941 року відбулися також у Латвії — близько 15 400 латвійців радянська влада вивезла до Сибіру й Казахстану. Громадянам, які підлягали виселенню, інкримінували контрреволюційну й антирадянську агітацію, що найчастіше було вигадкою. Також депортували найзаможніших жителів колишньої Латвійської Республіки.
Депортація громадян Латвії 14 червня 1941 року.
У документах тої доби зафіксовано плани депортацій із Литовської РСР, які розробляли органи НКВС. Так, згідно з довідкою про підготовку такого примусового переміщення з Литви станом на 11 червня 1941 року, засланню підлягали 22 252 особи. Утім, у ніч із 13 на 14 червня було депортовано набагато більше литовців. Загалом — 34 000 людей.
Трагічна історія червоного терору об’єднує країни Балтії у спільній жалобі за всіма жертвами цієї політики. Так, щороку 14 червня в кожна з них відзначає День пам’яті: в Естонії — це День пам’яті депортації 14 червня (14. Juuni küüditamise mälestuspäev), у Литві — День жалоби та надії (Gedulo ir vilties diena), у Латвії — День пам’яті жертв комуністичного терору (Komunistiskā genocīda upuru piemiņas diena).
Вагон для депортації на станції в районі Торнякалнс (Латвія, 1941 рік). Фото: Edgars Ražinskis.
Радянська влада призупинила депортації у країнах Балтії лише через активні бойові дії Другої світової війни, але відновила жорстоку практику примусового переселення в 1944 році, повернувшись на ці території.
Друга масова депортація була організована в березні 1949 року під кодовою назвою операція «Прибій». Тоді частину цивільного населення Естонії, Латвії та Литви вивезли до Сибіру й віддалених районів північної частини СРСР. Жертвами стали 94 779 осіб. Смертність депортованих оцінюють приблизно в 15 %.
Читайте також: В Україні вшанували жертв операції “Вісла”
Карта-схема розподілу сил і засобів у операції масової депортації «Прибій». Джерело: Lietuvos Ypatingasis Archyvas.
Операцію «Прибій», яку ще називають «великою березневою операцією», совєти розпочали вночі 25 березня. Так, у столицях балтійських країн вона стартувала о 4:00, а з 6:00 поширилася й на регіони. На її реалізацію було відведено три доби.
Згідно з планом, процес депортації мав відбуватися так: оперативні групи автомобілями доправляли на локації, звідки вони мали непомітно наблизитися й оточити будинок, в якому проживали люди, які підлягали депортації. Потім старший групи в супроводі солдатів заходив у дім, встановлював, хто перебуває там, обшукував приміщення і повідомляв главі сім’ї рішення про вислання. Після того, як люди збирали свої речі, необхідно було доставити тих, кого висилали, до пунктів збору — залізничних станцій. Згодом людей, які підлягали депортації, розміщували в ешелонах, щоб назавжди перевезти у спецпоселення. Залучені до операції партійники разом з активістами, які хотіли перед ними вислужитися, залишалися в будинках депортованих, щоб описати майно, яке залишилося, і передати його місцевим органам влади. Пожитки висланих підлягали конфіскації.
Загалом з Естонії до Сибіру за чотири доби (25–29 березня) 19-ма ешелонами вивезли 7488 сімей у кількості 20 535 осіб, зокрема: чоловіків — 4579, жінок — 9890 та дітей — 6066. Однак радянській владі повністю план виконати не вдалося, бо 1791 людині пощастило сховатися. Але про них, звісно, каральні органи не забули. Після завершення операції «Прибій» за втікачами почали полювати, це тривало кілька місяців.
Депортовані естонці (березень,1949 рік). Фото з відкритих джерел.
За даними професора Латвійського університету Генріха Стродса, для проведення операції «Прибій» на території Латвійської РСР радянська влада залучила 3300 оперативних працівників, 8313 військовослужбовців внутрішніх військ МВС СРСР і 9800 солдатів радянської армії. Для перевезення людей совєти використали 31 залізничний потяг, усі вони складалися з товарних вагонів. Загалом висланню підлягали 13 624 сім’ї або 42 975 осіб, — переважно сільські жителі, яких радянська влада класифікувала як куркулів або пособників «лісових братів» (представників тогочасного партизанського руху проти радянської влади). З висланих 1949 року померли в дорозі 183 особи, під час заслання — 4941 особа, або 12 % усіх депортованих. Іще 1376 особам було заборонено після закінчення терміну вислання повертатися до Латвії.
Куркуль
У Радянському Союзі — зневажлива назва заможного селянина або противника колективізації. Наслідки «куркульської висилки» описав Іван Багряний у романі «Тигролови» на прикладі родини Сірків, яка мала покинути нажите майно, щоби не стати жертвою розкуркулення.
Депортаційний потяг на залізничній станції в місті Стенде (на заході Латвії), 25 березня 1949 рік. Фото: Jānis Indriks, з архіву Музею окупації Латвії.
В операції «Прибій» на території Литви особливо запопадливо брали участь місцеві радянські органи влади та їхні місцеві поплічники. Саме останні вказували на будинки селян, яких називали куркулями, і сімей, що були незгодні з політикою радянської влади. До проведення операції в Литовській РСР було залучено понад 10 000 оперативників і тисячі військовослужбовців. З Литви у 1949 році депортували 33 496 осіб.
Читайте також: Тімоті Снайдер про московську русофобію
Варто зазначити, що радянська влада в офіційних документах прямо підтверджує факт цілеспрямованого здійснення саме депортацій. Так, за результатами літніх примусових переселень 1941 року з країн Балтії була видана «Доповідна записка наркома держбезпеки СРСР В. М. Меркулова…», де він пише про арешт і виселення «антирадянського кримінального й соціально небезпечного елемента». У наступному документі під назвою «Довідка про втрати органів НКВС і НКДБ під час проведення депортації з прибалтійських республік від 17 червня 1941 р.» знаходимо слово «депортація», яке переконливо вказує на те, що радянські репресивні органи цілком усвідомлювали, який саме злочин вони вчиняють.
Майже 50 років радянська влада всіляко замовчувала ці злодіяння, прикриваючись «боротьбою з антирадянськими елементами». Протиправність депортацій СРСР визнав лише перед самим розпадом — у законі «Про реабілітацію репресованих народів», що був ухвалений Верховною Радою РРФСР 26 квітня 1991 року. Однак у 2020 році президент Росії Путін повернувся до загарбницької риторики. У своїй статті до 75-ї річниці перемоги над нацистською Німеччиною він назвав радянську окупацію країн Балтії «законним приєднанням».
Проте варто повернутися до подій XX століття, оскільки депортаціями людей із країн Балтії радянська репресивна машина, на жаль, не обмежилася.
Владислав Гаврилов, опубліковано у виданні Ukraїner