Дракон Пашутіна і його синдром

“Показники розкриття” злочинів впали через нестачу ресурсу, але найбільша проблема попереду – експерт

08/02/2023 AA 0

Через високу залученість органів системи Міністерства внутрішніх справ до реагування на виклики воєнного стану на території України знизилися результати розслідування інших злочинів, які продовжують скоювати […]

Людям часто чешеться потилиця у бажанні залишити свій слід і не загубитися в історії, хоч якось примазавшись до невпинного плину часу. Тобто, відмітитись, однаково як. Чи то написом «Тут був Вова» або пробитим стрілою серцем і криком душі «Шурік+Ліза=любов». На перший погляд це, зазвичай, нормальне явище. Що ж, бери і твори свою історію!

Ось в один прекрасний день і міський голова Єлисаветграда Олександр Пашутін піддався цій спокусі. Йому на схилі віку захотілося побути літописцем епохи. Але, як здається, не дуже він хотів вдихати давню пилюку цвілих манускриптів і напівзітлілих документів. Та не шукатимем, хто працював над нарисом – сам заявник чи хтось із підручних. Бо ходять же невиразні натяки, ніби міг прикластися до книги, приміром, Володимир Ястребов, Олександр Тарковський або хтось ще.

От і з’явився 1897 року «Исторический очерк г. Елисаветграда», допущений цензурою до друку. Уже згадка про той дозвільний орган породжує певне упередження щодо достовірності, чи не так?

І ось тут, щоб повніше зрозуміти хід думок Пашутіна при написанні, варто придивитися до його особистості, життєвих маркерів, інтересів, уподобань, рис характеру тощо. Ще й критично осмислити потребу Пашутіна взятися за явно непритаманну йому роботу. На цьому поприщі маємо вкрай мало гідних даних. Однак це нітрохи не заважає декому посилатися на творіння Олександра Миколайовича, як на беззаперечний аргумент у будь-якій дискусії щодо нашого міста. А й справді, що ми знаємо про цю людину, крім того, що походив з потомственних купців, обіймав двадцять сім років посаду міського голови, помер, трохи не досягши 60 років. Статтю ж про нього з Вікіпедії можна припасувати до будь-кого з інших міських голів, помінявши тільки прізвище. А от «Очерк…» – зовсім інша річ, хоча й він ставить більше запитань, ніж дає відповідей на них.

Що ж, перейдемо до цього історичного твору. Уже в першому реченні чуються сумнівні тези для читачів: «Основанием города Елисаветграда послужила крепость св. Елисаветы, которая вследствие именнаго указа Императрицы Елисаветы Петровны, от 11 января 1752 года, была с торжеством заложена генералом Глебовым, по причине разных обстоятельств тому препятствовавших, лишь 18 июня 1754 г., когда и приступлено было к ея постройке».

Це як? Фортеця із самого початку стала основою міста, навколо якої воно формувалося? Та ні, вона трохи не два століття тулилася на околиці, лякаючи люд моторошною тишею. Хіба що міські кози блукали на валах та зрідка околишні діти запускали повітряних зміїв (читай «Хведько-халамидник» земляка Володимира Винниченка). Аж у другій половині ХХ столітті пустка біля кріпості почала забудовуватись. Отже, тільки ті кози і врятували цитадель від долі повного запустіння, що спіткало її сестру-близнючку фортецю св. Анни під Ростовом-на-Дону.

А що то за причини, що два роки заважали закладці об’єкту? Дочасно розікрали виділені на спорудження кошти? Місцеве населення вчинило спротив? Чи, може, совість запротестувала проти чинимого гріха? Проте, останнє питання явно надумане, бо кожен правитель-московит в усі часи керується тиранським постулатом: «Холопи, я звільняю вас від химери, що називається совістю». І холопи завжди радіють такому близькому їхнім душам заклику.

Йдемо за текстом далі. «Крепость св. Елисаветы была построена в дикой степи вблизи границы зимовников запорожских, на правом, нагорном берегу реки Ингула. Она предназначалась для защиты этого края от набегов татар и запорожцев, который под названием Новой Сербии начал в то время заселяться сербами, оставившими свое отечество под предводительством полковника Хорвата, по не удовольствиям на австрийское правительство за притеснение их веры и нарушение их прав».

Тут уже наявне не просто замовчування, а пряма брехня про «дикую степь» і «границу зимовников запорожских».

По-перше, степи тут були досить густо заселені, бо, як каже дослідник Володимир Кабузан, указом імператриці Єлисавети звідти вигнано 11 тисяч українських господарств, щоб дати простір для приведених Хорватом двох тисяч переселенців. Ось коли процвітаючий край здичавів. Адже 11 тис. господарств опиралися, як мінімум, на 40 тисяч мешканців з їх робочими руками. А це в кілька десятків разів більше, ніж прибулих сербів, зовсім неохочих до фізичної праці.

По-друге, про які кордони запорозькі йде мова, якщо фортецю заклали посеред найбільшої на Запорожжі Буго-Гардівської паланки? І кого вона захищала від запорожців на відібраних у них же землях? Знаємо також, як тихесенько відсидівся російський гарнізон за валами при татарському наїзді 1769 року. Історик Дмитро Багалій в роботі «Заселення Південної України» прямо каже, що твердиня за всю історію так і не виконала своєї головної функції

Сама ж фортеця св. Єлисавети швидко стала розбійницьким кублом, притулком міжнародних авантюристів та спецслужб різних країн. Сюди за грабіжною здобиччю хлинув різний непотріб з Польщі, Пруссії, Австро-Угорщини, Кримського ханства, Туреччини, Персії, Молдавії. А найбільше, як завжди, з Московщини, яка звідси направляла «гостей» до країн, що її цікавили. А цікавив її увесь світ, включаючи Аляску, Каліфорнію, Гавайї.

Дослідниці Світлана Абросимова і Ольга Чумак в статті «До історії Нової Сербії (Документи з архіву канцелярії Новосербського корпусу)» подали цікавий давній документ якраз про лицарів плаща і кинджала усіх мастей, які дотикалися до нашого краю:

«ОБЩЕСТВЕННОЙ КОНСИЛИУМЪ

О секретном деле По указу его императорского величества собранныя в главную канцелярию Новосербского корпуса штап и присудствующия во оном в должности ассесоров обер афицеры, слушав полученные крепости святыя Елисаветы из гарнизонной канцелярии и той крепости от коменданта господина брегадира Муравьева промемории и при них приложенеи, коими знать дано: первою от 25 минувшаго маия, что в крепости святыя Елисаветы по показанию прибывшаго туда из заграницы православнаго человека известно следущее:

(1) в бытность ево с своиственником в местечке Балте (то есть Палеево озеро) для своих нужд имел случаи быть подле состоящего в том местечке казенного дому, слышел от сидящих в том яничар и протчих турок разговор, что крымской хан из области своеи от города Кинбурга чрез лиман переехал к городу Очакову с немалым воиском, а имеет намерение лагирем стать на очаковской степи близ Днестра у села Копанок, а оттоль с тем воиском учинить чунбул (то есть грабежное нападение)…».. Далі наводяться ще 25 пунктів з переліком розвідданих та заходів щодо нейтралізації виявлених небезпек.

Хто тільки не товкся тоді навколо кріпості. Тут тобі і купці грецького, вірменського, єврейського та московського походження, і українські козаки, і звичайні посполиті, захоплені виром подій, і визволені з полону бранці.

Приватний учитель майбутнього імператора Петра ІІІ Яків Штелін писав: «Для узнания укреплений Русского государства великий князь получил с дозволения императрицы большую тайную книгу (in imperial foli) под названием «Сила Империи», в которой были изображены все укрепления, принадлежащие к Русскому государству, от Риги до турецких, персидских и китайских границ, в плане и профилях, с обозначением их положения и окрестностей…». Треба думати, фортеця св. Єлисавети теж там була описана.

Однак, повернемося до Пашутіна і його «Исторического очерка г. Елисаветграда». Візьмемося аналізувати книгу далі. Отже, по-третє, чому так мало сербів (до 2 тис. включно з жінками, дітьми і стариками), відчувши утиски від австрійців, перейшло на російський бік, хоча Хорват обіцяв привести 10 000 боєздатного воїнства? Чи не тому, що зірвалися з рідних місць тільки затяті волоцюги, яким дома не мали чого робити?

Але тут раптом, після всього прочитаного поза цим твором, чомусь нестримно захотілося вибратися з-під тенденційної пашутінської тіні. Аж ні! Пашутінський дракон міцно вхопив тутешній люд своїми зубами.

Леонiд  Багацький

MIXADV

цікаве