Народився Данило Посунько (мова про нього) приблизно 1885-90 року. Займався замолоду з батьками землеробством, орав, сіяв, доглядав за худобою. Особливо любив коней. І не дивно, бо в його часи у Лелеківці знаходилися літні табори Єлисаветградського кавалерійського училища (ЄКУ), де хлопчина часто підробляв. Розповідали, що парубок був дужим, швидким та спритним. Коли надійшов час військової служби, потрапив на Чорноморський флот, який, щоб знали, здебільшого комплектувався міцними українськими хлопцями.
З 1905 року під час служби у Севастополі молодий водолаз захопився французькою боротьбою. Її ще називають греко-римською і класичною. Фізичні дані, широкі плечі, могутні груди, мускулисті руки й ноги, знижений центр ваги грали на перемогу. Моряк-лелеківець потрапив у поле зору відомого циркового діяча Івана Володимировича Лебедєва, більш відомого під прізвиськом «Дяді Вані». Цей ділок від цирку і спорту найбільше уславився в Росії у першій чверті ХХ століття.
Режисерский хист Дядя Ваня мав видатний, а фантазію – неміряну. Увів «амплуа» борців – «коханців», «звірів», «коміків», «темних конячок». Останню роль і освоїв Данило. За сценарієм, сідав серед публіки, і коли відомий борець викликав бажаючих позмагатися, незграбно виходив на килим. Довго роздягався, тупцюв по-ведмежому, але врешті-решт клав на лопатки знаменитість. Зал шаленів – аякже, селюк перемагає титулованих!
А Дядя Ваня знав свою справу: усі ці трюки приносили не просто великі, а величезні гроші. Найсолідніші буржуа били кулаками по бар’єрах лож і кричали на весь цирк. Їх чопорні, обсипані коштовностями дружини поводили себе не краще. У борця, котрий неправильно поклав суперника, з гальорки летіли яблука, а інколи й важчі предмети. Бувало, наводила лад у залі тільки поліція. Борці, які грали ролі «лиходіїв», часто боялися показатись на вулиці.
Дядя Ваня придумував новим борцям ефектні прізвища, без всякого сорому наділяв чемпіонством, і траплялося, що в одному турнірі змагались десятка півтора «чемпіонів світу». Придумав першу борцівську «чорну» маску, що стала обов’язковим атрибутом будь-якого чемпіонату. Інколи й Посунько одягав її. Це тоді, коли треба було імітувати відому людину, котра ніби не хоче «світитись». Адже не секрет, що багатії і знаменитості захоплювалися борцівством. Між ними письменники Купрін, Гіляровський, Горький, співак Шаляпін, художники М’ясоєдов і Сєров. Ось Сєрова та Купріна, які підходили статурою, бувало, Данило під маскою відтворював на цирковій арені.
Дядя Ваня цинічно говорив: «Пока есть дураки, будет существовать борьба в цирке. На мой век дураков хватит». І розробляв цілу череду містифікацій. Чого тільки варта афера з «феноменальним японським борцем Саракікі Куцукума». Таку «філософію» шахрая розділяли і його найманці.
Після демобілізації з флоту Посунько числився інструктором з боротьби в ЄКУ. Штатну службу розбавляв цирковими силовими виступами, майже завжди відгукуючись на запрошення Дяді Вані. Це був неабиякий прибуток для необтяженого поважним фахом і глибокими знаннями селянина. У 1914 році в Київському цирку Данило як любитель, богатир з народних низів, боровся із професіоналом, одним з братів Збишків-Циганевичів – Станіславом, якого побоювався навіть сам Іван Піддубний. Дві години боротьба проходила в стійці, не було проведено жодного прийому, ніхто жодного разу не побував в партері. Почесна нічия.
Зі спортивної точки зору то був видатний тріумф любителя, але глядачі явно нудьгували. Очевидно боротьба велась тоді не за розкладом господаря шоу. Борці-професіонали надто дорожили своїм іменем: від репутації залежало їх матеріальне благополуччя. Насправді ж, розїжджаючи з міста в місто, спортсмени багаторазово боролись між собою при закритих дверях і добре знали, хто чого вартий.
Посунько в різні часи тричі боровся з Іваном Піддубним, всі поєдинки завершилися внічию. Пізніше загонисто набивав собі ціну, твердячи, що міг покласти Піддубного на лопатки, та пожалів його авторитет. Чи було так – Бог свідок. Також виступав проти Івана Заїкіна, Івана Шемякіна. Всі три знамениті Івани не подолали одного Данила. Яка режисура практикувалася в тих шоу, залишилося таємницею названих богатирів і ще одного з Іванів – Дяді Вані.
Світова війна не внесла коректив у накатаний ритм лелеківського силача. Цар Микола ІІ був теж фанатом французької боротьби, тому й звільнив від мобілізації циркових спортсменів. І ось 1916 року вже досвідчений Данило здобуває титул чемпіона Росії та світу, як тепер кажуть, за однією з версій. На межі капіталістичної та соціалістичної епох спортсмен одружується. Його обраницею стала маленька худенька дівчина Улита, на 15 років молодша за Данила.
Після революції (з 1919 року) Посунько працює інструктором Всеобучу з важкої атлетики в Єлисаветградському міському клубі імені М.Подвойського та місцевій кавалерійській школі. Проводить навчальні турніри, організовує показові виступи.
Перша Єлисаветградська олімпіада 1923 року принесла йому перемогу в силових видах спорту (боротьбі, штанзі, гирях, штовханні ядра, метанні списа і гранати). Того ж року за викликом Дяді Вані їздив до Курська на заробітки, де програв бій у тамтешньому цирку Григорію Русакову. На виступи зібрались чемпіон Европи Мортімер з Варшави, киянин Кравченко, рижанин Віллі Бур, чемпіон Криму Бульбаш та інші титуловані здоровані. У 1926 в Києві програв Михайлу Борову (Феняєву). Сезон-1927 Посунько почав у Курську з місцевими борцями Слуцьким і Сацурою, підписавши тривалий контракт з тим же знаменитим менеджером Лебедєвим. «Зінов’євський пролетарій» у 1928 році дав оголошення: «Цирк «Колизей». Манеж Кавшколы. 16 ноября. Французкая борьба. Сила против силы. Федя Кожемякин против Данило Посунько.
Маючи накопичення з боротьби, Данило, як у свій час і Піддубний, вдарився у землеробство. Ось як про цей період писав Віктор Подрєзов у статті «Колосс Сибири» («Нива», №6, 2012, Астана): «Чернозёмная природа Украины щедро наградила физическими кондициями и другого феноменального силача – Данилу Посунько. Вероятнее других он мог стать преемником Поддубного, но по призванию был не борцом, а хлеборобом. Отказывался от самых выгодных гастролей, чтобы самому убирать урожай в страдную пору. В период раскулачивания добровольно сдал в колхоз всё своё образцовое хозяйство, включая трактор и своих любимых элитных волов, которыми особенно дорожил. Потеряв связь со своей землёй, он словно лишился корней. Стал искать утешение в вине, быстро потерял чемпионский класс, проигрывал более слабым. Очень туманно пишут о его преждевременной смерти в 50 лет». Іншими словами, «його талант підсковзнувся на деспотизмі шанувальників».
У травні 1927 року Піддубний відбув з Америки додому після півторарічних гастролей. Але його там не забули і невдовзі запрошували до нового співробітництва, обіцяючи 65% від зборів. Майже шістдесятирічний Іван Максимович не спокусився пропозицією, запропонувавши контракт Посуньку і Борову. Ті теж не наважилися. Посунько ніби відповів запитанням: «А на кого я своїх волів залишу?». Піддубний резюмував: «До ваших тулубів та ще б голови!». До Америки зрештою поїхав грузинський борець Коло Кваріані. Там він розбагатів і залишився назавжди.
Коли Данило гастролював, Улита вела своє фермерське господарство. А після колективізації Посунька прирівняли до вчителів та лікарів, надавши у користування 45 соток землі. При радвладі колгоспники одержували 60 соток присадибної ділянки, жителі Лелеківки, які працювали на єлисаветградсько-зінов’євських заводах, мали по 15 соток. Данило ж тепер домашнім господарством не переймався. Єдине, що зробив для дому, для сім’ї – викопав добрячий погріб під хатою. Так би мовити, потренувався. Перебрався в інше житло. Хата була звичайною присадкуватою селянською глиняною під соломою. У дворі невеликий садок і стара розкішна груша-дичка в ньому у півтора обхвату. Під нею грубезні дубові стіл і лавки – чемпіон повинен багато їсти. Кажуть, їжу запивав теж рясно.
За дослідженням краєзнавця Миколи Цибульського, у 1930 році цирк «Гігант» провів і в Зінов’євську чемпіонат борців. На фото з того заходу, поміщеному 31 серпня в «Кіровоградській правді», є борці з Єлисаветградщини Захар Ялов, Микита Сокур, Данило Посунько. Скажемо: в текст краєзнавця вкралася прикра помилка: Ялов не міг змагатися у 1930 році, бо ще в 1923-му помер.
Так трапилося, що автор цих рядків свого часу побудувався в кінці городу баби Улити. Тож мав можливість наслухатися у відповідній обстановці під старою грушею різних історій про Данила Посунька від його внука Олександра – теж людини досить колоритної.
Наприклад, коли Сашків дід, було, знудьгується, то йшов до містка через річку Грузьку. Там, особливо після дощу, у великій баюрі часто загрузали вози з поклажею. Тоді Данило, вивіши волів із ярма, сам хапався за дишло і виволікав воза на сухе.
А якось з того ж містка у річку впала «полуторка». Чи водій не похмелився, чи зламалось щось. Шофер побіг шукати трактора. А коли повернувся, то побачив, що «газик» стоїть на березі, а на приступці, покурюючи, сидить Посунько. Старий, ніколи не чувши про закон Архімеда, з практики знав, що у воді предмети стають набагато легшими. Тут, звичайно, не обішлося простим могоричем, як у випадках з возами. І всі були щасливі, крім тракториста. Бо в нього з-під носа забрали вірний заробіток.
У лелеківського краєзнавця Сергія Колесника є фото, зроблене 7 березня 1940 року в редакції «Кіровоградської правди», де зображений Посунько з чотирма іншими чоловіками. Чи думав він, що рівно через два роки його не стане, а некролог дасть зовсім інша газета – «Український голос», що видавалася в Кіровограді при німцях.
Помер Данило Посунько 8 березня 1942 року – окупанти його, як Піддубного і Круца, не чіпали.
Леонід БАГАЦЬКИЙ