Є цифри, які здаються просто статистикою, поки за ними не побачиш реальності. У 2021 році в Україні діяло 1135 лікарняних закладів. За підсумками 2025 року їх залишилося 896. Мінус 239 лікарень за чотири роки — це понад 21%. Частина залишилася під окупацією, частина розтрощена росіянами, частину евакуювали. Але величезна частка просто тихо зникла з карт у результаті так званої “оптимізації”, об’єднань та реорганізацій. У Києві, наприклад, кількість лікарняних установ у статистиці скоротили майже вдвічі — з 61 до 33.
Я розумію економічну логіку: немає сенсу утримувати напівпорожні, розвалені відділення без обладнання та кадрів. Але на цьому моє розуміння завершується. Бо далі починається небезпечна ілюзія, що охорону здоров’я під час кривавої війни можна реформувати за лекалами мирної Європи.
Зараз МОЗ із гордістю рапортує про розбудову “спроможної мережі”, а в документах проєкту THRIVE Світового банку чорним по білому прописано подальшу консолідацію — скорочення мережі орієнтовно з 1300 до 564 лікарень. Панове чиновники та міжнародні консультанти, прокинувшись у своїх затишних кабінетах, пропонують нам план для ситої, мирної країни. Але пробачте, ми не живемо у мирній країні!
Нашу державу щодня й щоночі прагнуть випалити дотла!
Станом на травень 2026 року ВООЗ підтвердила вже понад 3000 атак на українську медичну систему. Лікарні у нас — це не просто заклади надання послуг, це прямі мішені ворога. І коли ви концентруєте всі ресурси, хірургію та реанімацію в одному “ідеальному” кластерному центрі за 50 кілометрів, ви створюєте величезну, смертельно небезпечну мішень.
Одне влучання, один масштабний блек-аут чи підірваний міст — і цілий регіон миттєво залишається без медицини. А красиво намальовані в презентаціях “50 хвилин до лікарні” під час повторних атак, завалів та палаючих доріг перетворюються на дві-три години. Для людини з масивною кровотечею, політравмою чи інфарктом це вирок.
Але найбільше мене обурює те, що реформатори геть викреслили з філософії медицини таке поняття, як резерв. Для чиновників від медицини та менеджерів НСЗУ вільне ліжко — це “збиток” і “неефективне використання бюджетних коштів”.
Знаєте, як зараз у МОЗ чи НСЗУ уявляють собі роботу “резерву” під час масштабного обстрілу? Вони вважають, що в момент авралу можна просто виписати додому всіх “планових” чи “неважких” пацієнтів, які лежали у відділеннях до цього, і на звільнені ліжка накидати нових поранених. Це невігластво та небезпечний цинізм!
Куди ви випишете людину з пневмонією, після інсульту чи на другий день після операції? У місто під обстрілами? У знеструмлену квартиру без ліфта й опалення? Куди їм іти? Виписка хворого — це лікувальний процес, а не звільнення номеру в готелі за дзвінком з ресепшену!
Система, яка у звичайний день працює на 100% завантаження, у день масового надходження постраждалих не просто провисає — вона миттєво захлинається!
Як інфекціоніст, я відчуваю цей біль особливо гостро. Бо війна і епідемії — це рідні сестри, вони завжди ходять пліч-о-пліч. Руйнування інфраструктури, проблеми з водою, тиснява у бомбосховищах, стрес, відсутність гігієни — це ідеальний бульйон для спалахів найнебезпечніших інфекцій.
Ми це вже проходили перед COVID-19! Роками “мудрі оптимізатори” вирізали інфекційні стаціонари та ліжка, бо вони, бачте, стояли порожніми влітку й не демонстрували “економічної завантаженості”. А потім грянула пандемія — і країна в кривавому авралі, з коліс, шукала кисень, видирала звідусіль реанімаційні місця та гарячково розгортала тисячі ліжок у непристосованих приміщеннях.
Цей урок мав бути випечений на чолі кожного медичного чиновника! Спалах не попереджає за пів року, щоб ми встигли оголосити конкурс, знайти лікарів, відремонтувати бокси, провести кисень, закупити апаратуру і розгорнути стаціонар. Епідемії не записуються в чергу.
Інфекційне ліжко, як і хірургічний стіл чи реанімаційний апарат, має чекати свого часу. Держава зобов’язана платити за ГОТОВНІСТЬ прийняти удар, а не лише за факт фактури в електронній системі!
До того ж, резерв — це не просто металеві ліжка в коридорі. Це насамперед ЛЮДИ. За кожною закритою чи “оптимізованою” лікарнею стоять долі фахівців. Лікарі й медсестри не чекатимуть роками під зачиненими дверима, поки держава схаменеться. Вони йдуть у приватні клініки, змінюють професію або виїжджають за кордон. Скільки висококласних медиків ці роки покинуло нашу медицину? Точної статистики немає, бо вона була б надто моторошною для звітів МОЗ. Але запам’ятайте: ліжка й генератори можна купити за тиждень, а от навчити й виростити досвідченого реаніматолога, інфекціоніста чи операційну медсестру — це десятиліття.
Час припинити сліпо мавпувати європейські реформи та заглядатися на красиві графіки міжнародних консультантів. Україна сьогодні проходить через пекло, якого Європа не бачила з часів Другої світової війни. Ми не повинні бездумно копіювати західну модель — ми маємо створити СВОЮ, унікальну воєнно-цивільну модель медицини! Модель, побудовану на мобільності, автономності, гнучкому резерві та автономній стійкості регіонів. І це ми після нашої Перемоги маємо вчити західних колег, як будувати медицину, здатну витримати тотальну війну, а не бездумно вирізати власні лікарні під їхні мирні індикатори!
Оптимізація має зміцнювати систему, а не роззброювати її. Коли під час війни ліквідовують резерви й витісняють фахівців — це не реформа. Це роззброєння тилу. Порожнє ліжко сьогодні — це чийсь шанс вижити завтра. І якщо ми дамо оцінити цей шанс економістам із калькуляторами, то в день масштабного удару платити доведеться найвищою ціною.
Медичний резерв воюючої країни — це не про фінансову ефективність. Це про право нації на виживання.
Ольга Голубовська, лікар-інфекціоніст, заслужений лікар України, професор; сторінка автора у фейсбук