Чорний переділ
І ось грянуло таке, чого Україна ще ніколи не переживала – 1933 рік. Власне, голод час від часу відвідував ці краї, але навіть за клятого царизму він не сягав такого масштабу. Знаходилися продовольчі резерви, і трохи-потроху, хай і великим коштом, вдавалося витягнути народні маси із прірви харчового колапсу.
У журналі «Киевская старина» від листопада 1886 року поміщена стаття М.Добротворського «Голод в Полтавской губернии в 1833 и 34 гг. и меры, принятые против него», побудована на матеріалах звіту генерал-губернатора Полтавщини Рєпніна імператорові Миколі Першому. Тодішній голод у Голодомор не перетворився. Порівняємо дії царського уряду у 1833-му і радянської влади через 100 років. Подіям 1833-го в Полтавській губернії передували трирічний неврожай, чергова російсько-турецька війна, холера, падіж худоби. Протягом квітня-червня того року не випадало дощів, тому озимина зовсім висохла, а ярина ледве зійшла. Селянам нічого не лишилося, як скосити такі «хліба» на корм худобі.
В тих умовах генерал-губернатор Микола Рєпнін, котрий, як твердять, «цілком симпатизував населенню керованого ним краю», вжив заходів, аби, якщо не уникнути біди, то хоча б трохи нейтралізувати її наслідки. Перш за все, за його клопотанням за межі Полтавської губернії виведено розквартировані там війська, чим зменшено навантаження на попит харчів. На початкові заходи проти голоду імперський уряд виділив 500 тисяч рублів, а Рєпніна зобов’язано особисто об’їхати ввірений край і подати до Петербурга ділові пропозиції для запобігання лиху. Дослідивши губернію, посадовець з’ясував, що у найважчому стані перебувають п’ять повітів – Полтавський, Костянтиноградський, Кобеляцький, Кременчуцький і Гадяцький. В інших проблеми теж є, але не такі нагальні у вирішенні. Виявилося: допомоги потребували приблизно 620 тисяч душ (з них, першочергової – 220 тисяч). За допомогою повітових предводителів дворянства (це як сталінські перші секретарі райкомів) і земських справників (аналог начальників райвідділів міліції), а також чиновників губернаторської канцелярії, Рєпнін ретельно перевірив ці цифри і визначив, що на допомогу їм, додатково до вже отриманого, необхідно додати від державної казни 3 мільйони 365 тисяч рублів, а з продовольчого фонду Полтавської губернії 1 мільйон 710 тисяч.
Таким чином було куплено жита до 2 мільйонів пудів, гречки – 353 тисячі пудів, пшениці – 168 тисяч, ячменю – 113 тисяч і вівса – 84 тисячі пудів. Усього на суму 3,2 мільйона рублів. Крім того, було видано позики поміщикам для закупівлі хліба на харчування їхніх кріпаків більше 900 тисяч рублів. Таким чином, із коштів, що були в розпорядженні Рєпніна, використано 4,1 мільйона.
Широко залучалися пожертвування. Імператор Микола «Палкін», наприклад, дав 16 тис. руб., єпископ Полтавський і Переяславський Нафанаїл зібрав від різних осіб 8 тисяч, московський купець першої гільдії ніжинський грек Хаджі-Констакіс пожертвував 2 тисячі. Виручені від розіграшу в лотерею виробів вихованок Полтавського інституту благородних дівиць і полтавських паній 1339 руб., збори у перший день Великодня від взаємного поздоровлення 1401 руб., з двох концертів любителів музики на користь бідних надійшло 2910 руб., на заклик полтавського цивільного губернатора зібрано в повітах 4250 руб. і 500 пудів різного збіжжя. Вірогідно, і Михайло Мартакі на гребені внесків від грецьких купців приклався до шляхетної справи.
Не варто, звісно, перебільшувати чистоту помислів самодержця Миколи І та його камарильї, але вони хоч дбали про власне самозбереження та спокійний завтрашній день. Століттям же пізніше «робітничо-селянську» державу доля голодуючих українських мас не турбувала. Навпаки, у багатьох жертв та зовнішніх спостерігачів склалося тоді враження, що Москва «зачищає» Україну від українців.
І ось через сто років при таких же природних умовах проведено такі хлібозаготівлі, що й монголо-татарського ярма не треба! Люди, не маючи що їсти, мерли цілими селами, навіть ховати було нікому. Республіканське керівництво, яке ще рік тому скандувало переможні героїчно-оптимістичні лозунги й строчило наввипередки в стольну Москву радісні реляції про успіхи індустріалізації, раптом забило на сполох. Але мудре Політбюро ЦК ВКП(б), чи то в сталінському «запамороченні від успіхів», чи з іншою метою, видало рішення, що суперечило висновкам, які містилися в листах Григорія Петровського та Власа Чубаря Молотову й Сталіну про враження від поїздок голодуючою республікою. Обидва листи надійшли в Кремль 10 червня. Григорій Петровський прямо писав, що ЦК КП(б)У винен у тому, що бездумно погодився на нереальний для республіки план заготівель у 510 млн. пудів зернових. Його реалізація призвела до загибелі українських сіл. Голова ВУЦВКу попереджав, що до нового врожаю залишається місяць або півтора, і за цей час голод посилиться, якщо держава не допоможе продовольством. Він скрушно допускав людські втрати від нього в Україні до 5 мільйонів чоловік.
Голова уряду Влас Чубар вказував, що на початок червня щонайменше 100 районів, замість 61 на початок травня, потребують продовольчої допомоги. Через тяжке становище посівна кампанія там виконана незадовільно. Чубар просив додати ще 1 мільйон пудів продовольчих культур для посівів. Він пропонував відмовитися від кількісного збільшення завдань і закликав обґрунтовувати їх на чесних і реальних цифрах.
Але Сталін і слухати не хотів про загрозу голоду в Україні від надмірних вилучень хліба, а першого секретаря Харківського обкому Терехова, який чи не перший повідомив «батька всіх народів» про масову смертність серед українських селян, назвав «казкарем».
Москва нутром чула: зріє в Україні великий бунт, якщо навіть такі слухняні й зговірливі виконавці ремствують. Тому з 1932 року туди направляють інонаціональні кадри – метрополія шле своїх сатрапів у колонію, як тоді говорили, «закручувати гайки». У столичний Харків прибуває другим секретарем КП(б)У Павло Постишев. Перед від’їздом Сталін його напучував, сказавши не для широкого загалу слова: «Паша, этим голодом ты сделаешь больше, нежели Сеня Будённый своими конниками. На этих слизняков Петровского и Чубаря не обращай никакого внимания». І саме з цієї майже інтимної репліки можна не те, що запідозрити, а стовідсотково відчути лихе.
В кінці 1936 року керівництво України вирішило між собою на найближчому пленумі ЦК КП(б)У поставити питання про узурпацію Й. В. Сталіним політичної влади в країні та про виведення НКВД із прямої та одноосібної підлеглості йому. У цьому були єдині Г. І. Петровський, С. В. Косіор, В. Я. Чубар і навіть П. П. Постишев. Сперечалися тільки, кому оголосити про це на пленумі: Постишеву чи Косіору. Уже тоді Косіор розумів, що став лише декоративною фігурою в партійному бомонді України: тут все вирішує «Паша».
У серпні 1937-го, коли столицю перенесли у Київ, туди прибув ударний десант у складі В. М. Молотова, М. С. Хрущова та М. І. Єжова з частинами військ НКВД, який повинен був повністю викорчувати недавню антисталінську фронду. Скликано пленум ЦК Компартії України з вимогою зняти з усіх партійних і державних посад Косіора, Петровського й інших керівників республіки. Очевидно, згадалося в Москві ще й глухе неприйняття українським керівництвом драконівських вимог, поставлених перед ним в часи Голодомору. Першим секретарем ЦК КП(б)У рекомендовано обрати Хрущова. Пленум не підтримав пропозицію кремлівських емісарів, незважаючи на всі умовляння і залякування. Сталін, з яким зв’язався збентежений непослухом Молотов, запропонував усім членам українського Політбюро разом з «десантниками» прибути до Москви на спільне з Політбюро ЦК ВКП(б) засідання. По приїзду частину членів та кандидатів в члени Політбюро ЦК КП(б)У арештовано. Інші повернулися до Києва, однак в останні дні 1937 та на початку 1938 років зникли з політичної арени і вони. Та добре, якби зникали тільки з арени політичної. Зникли взагалі. Арештовані та розстріляні В. Я. Чубар, Е. І. Квіринг, С. В. Косіор, К. В. Сухомлин. Пізніше – П.П.Постишев.
З усіх секретарів обкомів на свободі не залишилось жодного. Арештовані також усі 17 наркомів уряду республіки. Із 102 членів ЦК Компартії України вціліли тільки троє, включаючи Петровського. Що це значило в ті окаянні роки – загальновідомо.
Але четвертого лютого 1938 року Григорій Іванович святкував своє шістдесятиріччя і обмивав орден Леніна, яким був нагороджений. «Правда» помістила вітання від ЦК ВКП(б), Раднаркому та Президії Верховної Ради СРСР. Там же радувала око ювіляра велика добірка славословних матеріалів «Трудящиеся Украины поздравляют Г.И.Петровского». Здавалося, гроза обминула.
Однак у червні того ж року недавній іменнинник був викликаний «на килим» у Москву і звільнений з усіх посад, які займав. Формально до кінця 1938 року ще виконував обов’язки заступника Голови Президії Верховної Ради СРСР, але 07.11.1938 на святковій Красній площі вже не був присутнім, що означало повне відлучення від усіх справ. Десятого березня 1939 року виведений зі складу Політбюро і ЦК ВКП(б).
Жив майже два роки без роботи і без зарплати. Засоби для існування віднаходив в давнішніх накопиченнях у межах Союзу, аж доки з великими труднощами не знайшов роботу у 1940 році. Давній приятель-більшовик, колишній колега-депутат по IV Думі Федір Самойлов узяв до себе заступником по адміністративно-господарській частині (фактично завгоспом) в Музей Революції. На початку радянсько-німецької війни з матеріалами музею евакуйований до міста Хвалинська Саратовської області.
Як пише Микола Зенькович в книзі «Самые закрытые люди», до Москви повернувся в 1942 році. 28.12.1946 звернувся із заявою в Управління пропаганди ЦК ВКП(б) про зачислення, як виключення із-за похилого віку, на курсы перепідготовки керівних працівників при Вищій партійній школі, яка залишилася без відповіді. На тих хлібах Петровський пропрацював понад 15 літ.
Такий ось «демократичний централізм», як іноді жартував при безпечній нагоді Григорій Іванович…
У 2018 році активізувалася в російській пресі зі спогадами дочка Леоніда Петровського Ольга, але не додала нічого нового ні про батька, ні про діда.
Леонід Багацький