Деякі міркування, чи варто множити у нашому краї такі туристичні пам’ятники минулого.
У Кропивницькому є кола, що надихаються мрією поставити пам’ятник Кутузову. Або, у гіршому випадку, хоч адміралу Ушакову. У Бобринці запалали такою ж любов’ю до Троцького. Здавалося б, – світоглядні антиподи, але як зійшлися характерами!
Мальовниче українське село Розумівка – колишнє володіння поміщиків Раєвських – притулилося в Олександрівському районі. Туди в часи Януковича проліг був туристичний маршрут «Раєвські – династія героїв». Ось, побачивши таку нашу толерантність, не забарилися і «туристи» до України в Крим та Донбас.
Так чим же ті давні герої такі знамениті?
За розтиражованим ще за царату мітом, 23 липня 1812 року під Салтановкою, аби підняти в атаку Семьоновський гвардійський полк, генерал Микола Раєвський повів за собою своїх синів-малолітків. Сюжет цей туго засів у підручниках історії, літературних та живописних творах. Єдиним, хто не погодився з тим романтично-єлейним фіміамом, був сам командир, котрий за словами щоденника генеральського ад’ютанта, поета Костянтина Батюшкова, повністю спростував придуману легенду: «Справді, я був попереду, коли солдати задкували. Я підбадьорював їх. Зі мною були ад’ютанти, ординарці… Але дітей моїх там тієї миті не було». Правда, пізніше вже й не опирався непомірним похвалам.
А ось ще один пікантний штрих, що підтверджує далеко не лицарські стосунки в павучатнику росіянського генералітету. Той же Микола Раєвський-старший не жалував Михайла Кутузова славословними епітетами. Коли фельдмаршала наприкінці серпня 1812-го було призначено командуючим царською армією, власник Розумівки часто повторював: «Змінивши Барклая, який ніколи не був великим полководцем, ми й тут більше втратили, ніж придбали», а невтомний Батюшков записував услід за шефом. Раєвський міг собі дозволити таку жорстку критику ще за життя Кутузова – адже був позашлюбним сином всесильного Григорія Потьомкіна і членом його клану. Ще різкіше висловився генерал Петро Багратіон, представник вірменсько-грузинської царської династії: «Кутузов має особливий хист битися так, щоб одержати поразку».
Інші сучасники й колеги по службі теж не вважали Кутузова ані стратегом, ані, навіть, моральною особистістю. Можна здогадатися, як судили-рядили про полководця після смерті дідугана. «Кутузов… поєднував у собі спритність, хитрість і справжні таланти із вражаючою аморальністю… Його жорстокість, грубість, коли він гарячкував або мав справу з людьми, яких немає чого боятись, і водночас його підлесливість, що доходила до раболіпства перед поставленими вище, непоборні лінощі, які поширювалася на все, апатія, егоїзм і неделікатне поводження з грошима були зворотнім боком цієї людини… 64-літній старик, одноокий, товстий, потворний Кутузов, не може існувати без трьох-чотирьох фавориток під боком, вихваляючись тим добром – те варте або відрази або жалю; бо ті створіння правлять ним повністю, керують всіма його діями, дурно на нього впливають, раздаючи чини та посади, і тут уже гидливість поступається місцем обуренню». – так характеризував свого найвищого військового начальника генерал граф Олександр Лонжерон – теж не еталон добропорядності.
«Цей чоловік – великий краснобай, постійний дамський угодник, нахабний брехун і низькопоклонник. Із-за фавору у вищих він все стерплював, усім жертвував, ніколи не жалівся і, завдяки інтригам та запобіганню, завжди досягав того, щоб його знову прилаштовували до справи саме тоді, коли його вважали вже назавжди забутим…». (Із записок графа Ф.В.Ростопчина).
І далі, з мемуарів Барклая де Толлі, коли Кутузов самоусунувся від вибору місця для Бородінської баталії: «Я не вважав Бородіно вигідною позицією, але полковник Толь, призначений головнокомандувачем на посаду генерал-квартирмейстера, обрав її для битви… Полковник Толь заволодів розумом князя Кутузова, якому огрядність не давала особисто вибрати місце для бойовища».
Бородінська битва має цікаву особливість: офіційна доповідь ставки Кутузова про її перебіг та мемуари учасників суттєво різняться не лише в деталях. Згідно з офіційною версією, 7 вересня бій на позиціях 2-ї армії генерала Баґратіона (Баґратіонові флеші) тривав до 12-ї години дня, і після їх падіння та загибелі командарма противник повів наступ на батарею Раєвського, яку захопив аж надвечір, геть виснаживши свої сили. Мемуари ветеранів усупереч цьому свідчать, що й флеші, й батарея були втрачені вже о 10-й ранку і що російські війська панічно тікали по всьому флангу.
Учасники битви змальовували зовсім інші картини. Ад’ютант Барклая де Толлі майор Карл Левенштерн писав: «Генерал Лавров сказав мені, що він не може виконати наказ генерала Барклая, оскільки полковник Толь щойно забрав у нього два гвардійські полки… Барклай вийшов зі свого звичного напівсонного стану й вигукнув: «Отже, Кутузов і генерал Бенігсен вважають бій програним, а він ще тільки починається. О дев’ятій ранку введемо резерви!» Далі майор розповів, як Барклай поскакав у ставку, коротко переговорив із Кутузовим, дуже швидко повернувся й почав віддавати накази. Однак батарея Раєвського була вже втрачена.
Про що говорив Барклай де Толлі зі своїм зверхником, історія мовчить.
А Бонапарт не дрімав і стрімкою атакою розгромив розтягнуті позиції 2-ї армії Баґратіона. Аби врятувати становище, ставка почала кидати в бій резерви. Але французи перемололи їх частинами, після чого захопили батарею Раєвського й змусили росіян панічно утікати. Уся царська армія опинилася на межі катастрофи, від якої її врятувала тільки ініціатива, зазвичай, безініціативного Барклая де Толлі, а не когось іншого.
Та ніхто з тих заслужених «слуг царю, отцов солдатам» не переймався воєнною статистикою. Напередодні війни 1812 року офіційний штат гусарських полків у Московії складав в ідеалі 1600-1700 осіб. Насправді в них налічувалося дещо менше. Наприклад, Єлисаветградський гусарський полк мав штат у 1287 чоловік. Після літньої кампанії того року, включно з Бородіном, майже у всіх росіянських гусарських полках залишалося в середньому по 300 шабель. До «битви народів» під Лейпцигом у жовтні 1813 року після всіх попередніх втрат і поповнень єлисаветградці уже числили 900 чоловік. Олександрійський гусарський полк і того менше – 648.
Саме з таких взаємновиключних епізодів та суджень зіткана вся епопея 1812 року та «літописи» її учасників. І це не спроба когось опорочити або відлити пам’ятник у бронзі всупереч фактам. Бо насправді всяка людина завжди залишається собою, у які вдяганки її б не наряджали.
Леонід Багацький