Сказати щось нове про Нову Прагу після відомого краєзнавця Федора Миколайовича Плотніра дуже важко. Але спробуємо.
Петриківський зимівник, з якого пішли тутешні хутори, а потім і село Петриківка (пізніше – Нова Прага), названий так на честь козака Петрика, відомого своїм бунтом проти гетьмана Мазепи і спробами разом із запорожцями в союзі з Кримом відділитися від Московії.
Поселення розросталося за рахунок втікачів: тут збиралися ті, хто прагнув волі та землі, або ж – як старовіри, котрі поверталися до землі обітованої, – хотів зберегти вірність своїм релігійним переконанням.
Петро Іванович Іваненко (Петрик) був родом, можливо, з наших країв. Джерела повідомляють, ніби він рано залишився без батьків і притулився в родичів у Нових Санжарах на Полтавщині. Людина здібна, освічена й бувала, він доріс до Генеральної військової канцелярії, де незабаром став військовим канцеляристом, чому допомогло також одруження з небогою генерального писаря Василя Кочубея, онукою полковника полтавського Федора Жученка 26. Року 1689 Петро Іваненко їздив з гетьманом до Москви, причому займав у списку посольства перше місце після Василя Чуйкевича, майбутнього реєнта Генеральної військової канцелярії й генерального судді. Через два-три роки став уже старшим військовим канцеляристом і користувався повним довір’ям та прихильністю як Кочубея, так і самого Мазепи. Тоді вже мав родину, непоганий маєток («худобу неподлую», за його власними словами), зокрема двір у Батурині. Перед колишнім сиротою відкривалася добра старшинська кар’єра. Але для цієї небуденної людини цього було замало.
Визволення України від усякого чужого панування, а передусім, за його словами, «одобраня от московское власти милое отчизни своее Украйны», стає головною метою Петрика. Так зародилася думка про союзну угоду України з Кримом, не лише в Петрика, а й у впливових українських політичних кіл, які роблять Петрика своєю довіреною особою.
На початку 1691 р. посланий у службових справах до Гадяча й Полтави Петрик таємно подався на Запоріжжя, де його обрано на військового писаря. Перебуваючи на Січі, Петрик розпочинає переговори з Кримом і мобілізує запорозьку урядову й громадську протидію проти Москви й офіційної політики гетьманського уряду. У квітні 1692 р. він «тайным обычаем», але з відома кошового отамана Івана Гусака, їздив до Криму, де вів переговори з кримським урядом. які завершилися трактатом союзної угоди між Україною й Кримом, підписаним у Казикермені 26 травня того ж року.
Ця акція Петрика була пов’язана з політичними колами в Батурині й Полтаві, більш того, ними ж підготована й організована, про це широко говорили на Україні й поза її межами. Вважалося, що Петрик «на Запороже збежал с ведома генералного войскового писаря Василья Кучюбея… і послал де ево, Петрушку, ис Полтавы до Запорожья провадить полтавской полковник». Зрештою, сам втікач не крився зі своїми зв’язками серед вищих українських кіл. Не виключена участь в демарші Петрика навіть самого Мазепи. Зокрема Кочубей, який пізніше писав, що Мазепа «виправив до Криму Петрика… давши ему науку, як орду вывести на крайние Украинные городы… и так справовался (Петрик), як ему от Гетмана была наука». Це повторювали й інші вороги Мазепи в своїх доносах на гетьмана до Москви. Історик давньої доби Самійло Величко під впливом цих обвинувачень і чуток пише (1720), що Мазепа був промотором всієї акції Петрика. Така думка знайшла підтримку і в новітній українській історіографії (Михайло Слабченко).
Це була спроба Петрика повторити велике діло Богдана Хмельницького проти «москалів і своїх панів», як він залюбки писав і казав. Антимосковські походи 1692, 1693, 1694, 1696 років успіху не мали, підняти національно-визвольне повстання Петрик не зумів, козаків при собі мав небагато, тому й вів тільки локальні дії. Якраз до того періоду й тяжіє час заснування Петриківки, де наш візаві мав маєтності.
У 1696–1712 (з перервами) Петрик – гетьман так званої Ханської України (частина Південної України між Південним Бугом і Дністром), яка належала до Кримського ханства.
Він згадується востаннє, як «дубосарський гетьман», в 1711-1712 рр., у зв’язку з подіями нової російсько-турецької війни й діяльністю мазепинської еміґрації, до якої він поставився неприхильно.
А щодо Петриківка, то вона аж 1822 року ввійшла до складу аракчеєвських військових поселень і була перейменована. Звідтоді це Нова Прага. Напевно, це пов’язано з тим, що тут тоді розмістився Празький полк, який під час війни з Наполеоном розбив великий загін французького війська. Сталося це під передмістям Варшави – Прагою. А загалом, тут, у степовій Україні, багато населених пунктів мають у своїх назвах слово «нова», «новий»… Новомиргород, Новгородка, Новогеоргіївськ, Новоукраїнка, Новий Стародуб…
З тих пір ми ж ніяк не звільнимося з-під чарів гусарських ментиків, ківерів та відер шампанського, яким неперебірливі вояки поїли коней.
Доречно згадати ще й сьогоднішній хутірець Григорівку біля Нової Праги. Тут успішно господарювали на початку ХХ століття Олександр і Марія Серветники – батьки знаменитого отамана Нечипора Григор’єва. Він і сам провів тут своє дитинство. Але це тема настільки об’ємна, що заслуговує окремого розгляду.
Микола Лисогор
http://surma.moy.su/publ/1-1-0-1761