Свята земля, яка манить до себе таємницями історичного минулого та незбагненим піднесенням духу, є не лише в далеких землях, але і у нас в Україні. До таких місць в нашій державі належить Хортиця, Канів, Берестечко, Батурин, Крути та інші українські святині. На Кіровоградщині до ряду таких без усякого сумніву належать місця поля Жовтоводської битви та Мамаїв Яр, де минулого року руками місцевих козаків було споруджено меморіальний курган с хрестом на місці загибелі легендарного козацького ватажка, що насправді був історичною особою. Легенди і пісні саме про чорноліського Мамая відомі були давно, але те , що в легендах „не буває диму без вогню” до уваги сприймали не всі. Саме це підтвердили історичні джерела, які повідали про життя та подвиги реально існувавших і живших у ХVІІІ столітті Василя та Марка Мамаїв, що носили прізвище легендарного для всього українського люду кобзаря з уживаного народного живопису.
Ще в кінці 60-х років минулого століття з’явилася перші публікації про факт існування Мамая, історичної особи з чорноліських країв. Потім про це чомусь на певний час призабули, або замовчали навмисно. Не слід забувати і про те, що в радянські часи підносити національний та козацький дух в плани комуністичної влади зовсім не входило і все робилося навпаки і в протилежному руслі. Але шило в мішку спокійно лежати не може, і вже в 90-х роках, коли про це писати можна було безпечно для власної долі без участі всякої сміливості, патріотизм сам собою висвітив згадані факти. Після появи перших публікацій в загальноукраїнських виданнях і місцеві краєзнавці через науковця Олександра Босого та автора цих рядків почали потроху дослухатися до відгомону реальних історичних подій навколо Чорного лісу.
Життя сотника Мамая в реальності було трагічно обірване російськими колонізаторами. Саме таке чітке визначення, а ніяке інше, може розкрити трагізм і сутність останніх годин його життєвого шляху. Захопивши його в полон, після жорстоких катувань знесилене та змордоване, скривавлене тіло кати кілька кілометрів тягали по землі, прив’язавши до коня, а потім кинули напризволяще на поталу диким звірам. Звірі в людському обличчі вчинили насправді по-звірячому. Такими методами вели росіяни колонізацію запорожських земель та так карали нескорених нею. Місцеві селяни під покровом темряви таємно поховали тіло сотника, не насипавши навіть могильного горбка, щоб уникнути покарання самим та подальшої потали над тілом загиблого героя. Так і залишилося місце поховання сотника Василя Мамая (за іншою версією Марка) таємницею історії. Лише народні перекази майже два з половиною століття зберігали пам’ять про загальне місце тих подій, яке, на жаль, не можна зараз окреслити чіткими певними топографічними координатами.
На початку ХХI століття, коли на підґрунті відродження козацтва, почала висвітлюватися згадана тема, що раніше старанно замовчувалося комуністичною владою нарешті через засоби масової інформації, хоча насправді багатьом антиукраїнським силам такий стан речей з розголосом історичної правди і досі гірше за кістку в горлі.
Наявність лісу в місцях вочевидь перекреслює ще й міф про так зване дике поле. Додатково з глибини віків виринає ще більш вагоміший доказ „недикості” виголешене не сьогодні поняття чорноліської культури, що в часі сягає в далекі тисячоліття. І саме поруч з Мамаєвим Яром, нині в лісі збереглися залишки древнього городища. Таким словом умовно назвали поселення, що мало три лінії оборонних споруд та було за віком ровесником Рима. Уявіть собі, що саме тут тоді за відсутності лісу будувалося таке велике поселення, яке ймовірно належало до розряду міст.
Коли в позаминулому столітті будували залізницю, то своїм краєм вона пройшла по околиці Мамаєвого Яру, де виник і одноімений полустанок. Ніхто зараз і не дивується, що саме в цій місцевості, де згаданим чином упокоївся сотник Мамай неодноразова на залізниці траплялися неприємні пригоди з людьми та потягами. Топоніміка пов’язана з цим історичним іменем раніше була ширшою, але за радянських часів назви сіл носивших ім’я козацького сотника Мамая тишком нишком стерли з мапи шляхом перейменувань та об’єднання населених пунктів. Та народна пам’ять річ зовсім інша і не піддається ідеологічним диверсіям та ревізіям.
Саме після повернення певній частині громадян моментів справжньої не викривленої історії стало можливим встановлення в Мамаєвому Яру пам’ятного хреста на кургані насипаному руками козаків. Крім згаданого хреста трохи осторонь є ще і меморіальний камінь, на жаль, не дуже вдалий і встановлений в не зовсім доречному для цього місці. Цьому явищу просто „посприяли” незрозуміла гарячність та певні міжпартійні чвари. Але справу зрушено, і в планах місцевого козацтва здійснення ідеї побудови власної Січі з майданом та церквою. Вже зараз на цьому святому почесному місці відбуваються козацькі ради, на одну з яких завітав і гетьман Українського козацтва Микола Пантелюк, лунають салюти козацьких гармат. Великий внесок в цю справу доклали ініціатори зрушень, козаки і старшина керованої отаманом Окремого Чорноліського куреня імені козака Мамая Буго-Гардівської паланки Українського козацтва курінним УК Віктором Мазуренком.
З часу встановлення меморіального хреста справи в товаристві „круто пішли вгору”. За неповний рік зріс якісний і чисельний склад місцевого козацького товариства. Село за селом в окрузі створює первинні козацькі осередки та долучається до реальних справ, завойовує авторитет в районі та генерує нові ідеї. Стали традицією посвята нового козацького поповнення на цьому святому місці. І зараз можна вже з упевненістю вважати, що і у відродженні козацтва на терені області, і особливо Знам’янщини зворотні процеси неможливі. Аксіома, що козацькому роду нема переводу почала діяти по-справжньому невідворотно.