Час від часу у ФБ читаю пости, автори яких у політичних чи наукових спірках зневажливо відгукуються про людей похилого віку, називаючи їх “совками”, “комуняками”. (Я не про рівень вихованості – то інша тема). При чому, до такої ниці опускаються не звичайні невігласи, а люди, які вважають себе демократами, інтелектуалами, трохи не геніями. Дозволю собі заступитися за своїх ровесників, та й за себе, якщо наші опоненти здатні і бажають когось слухати. Для початку нагадаю слова Ліни Костенко: “Сторінку з книжки можна видрати, історію – ні!”. Це я до того, що історія наша така, що кілька поколінь людей України – хотіло того чи ні – змушене було 70 років жити за радянської влади. Не буду вдаватися до аналітично-політичних аналізів пройденого шляху. Звернуся лиш до звичайного діалектичного матеріалізму, який знайшов відображення у історії міста Кіровограда. Хочу, щоб молоде покоління хоча б по діагоналі інколи читало ту історію, яка творилася розумом, руками і ділами мого покоління.
Ще у 50-60 роки минулого століття на зарослих бур’янами пустирях міста, де тепер розташовані магазин “Копилка”, готель “Турист”, архітектурні комплекси Полтавської, Ковалівки та інших, жителі випасали кіз і корів. Рідкісними були ошатні дерева, про квіти на вулицях і казати нічого. Мої ровесники озеленювали місто, висаджували дерева, які так безпощадно сьогодні вирубують власники офісів і магазинів, щоб їх більше бачили. Школярі освоювали і доглядали земельну ділянку, з якої виріс дендропарк з мільйонами тюльпанів, де ви з дітками любите відпочивати. Я з товаришами на власних плечах носив цеглу, розчин, дошки на будівництві кінотеатру “Зоряний”, готелю “Київ”, магазинів “Дитячий світ”, “Взуття”, житлових будинків.. Мої друзі за 8-ми годинного робочого дня і 6-ти денного робочого тижня, навіть не мріючи про поїздки на море чи шашлики, у три зміни працювали на “Червоній зірці”, інших підприємствах. Будівельники розширювали межі колишнього купецько-військового містечка з хатками, які ви бачите на знімку, на їх місці виростили ті, які всі тепер знають. У дикому степу зводилися заводи-гіганти державного масштабу “Друкмаш” і радіовиробів, тепер розграбованих і зданих на металолом. А біля них житлові квартали з інститутами, школами, лікарнями, магазинами, ресторанами.
І цих людей, у кого не зійдуть з рук мозолі до кінця життя, кого ноги не носять до хлібного магазину з копійчаними пенсіями, окремі товстосуми, що розжилися за їхній рахунок, за дрібні подачки використовують для задоволення власних політичних амбіцій та ще й дозволяють собі називати їх “совками”, “комуняками”. Особливо останнім часом у зв’язку з відомими подіями, у яких не можуть розібратися наукові голови, здатні лиш на образи тих, хто мислить іншими категоріями. Американський письменник і публіцист О. Ґеніс, увівши в побутовий обіг термін “совки”, мав на увазі не колишніх радянських “бабусь” і “дідусів” – він їх не знав. “Совків” він бачив у образі тих нікчем-нуворишів, кому незалежна Україна не потрібна, вона їм “по барабану”. Вони, відчувши свободу переміщення, ще на початку розвалу СРСР, зграями літали за кордон, змітаючи будь-який товар з полиць зарубіжних магазинів, мов віником у совок. Те бачив О. Ґеніс.
Такі ось пироги, панове. Перш, ніж ображати людей похилого віку, яким випало у кількох поколіннях пережити 70 радянських років, огляньтесь назад, почитайте записи у трудових книжка своїх батьків, близьких. Може зміните своє ставлення до старих, а “совками” називатимете тих, хто того вартий. Тоді перестанете порпатися у чужих біографіях і виясняти – хто яку посаду займав “при комуністичному режимі” і з ким треба “розправлятися” у плані декомунізації країни. Прочитайте текст Закону України “Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні…” Зверніть увагу на статтю 1-шу, пункт 4 -е. Там чітко сказано – кого слід вважати символами того режиму. Цитую – “осіб, які обіймали керівні посади у комуністичній партії (посаду секретаря районного комітету і вище)”. Ці люди з нами на будівельних майданчиках цеглу не носили і чавун у ливарних цехах не плавили. Їх та їхніх дітей-внуків знайдете у офісах, які ми будували для інших цілей. У багатьох з них у сейфах приховані квитки не однієї партії. На всяк випадок.
З щирим привітом.
