Прізвище цієї людини давно стерлося з пам’яті кількох поколінь жителів міста на сивому Інгулі. Його не увічнено у назвах міських топонімів, не занесено до енциклопедій, довідників чи календарів, про нього не пишуть у газетах та літературі. Але він заслуговує бути в одному ряду з найщедрішими добродійниками міста усіх часів, які зробили для його економічного, культурного і духового розвитку надзвичайно багато. Причому, об’єктами доброти благодійника сучасники користуються і сьогодні.
…У березні 1787 року Херсонський губернатор князь Потьомкін запросив до своєї резиденції у Єлисаветграді делегацію громадян міста. (Громадянами або городянами у ті часи називали ‘’вільних людей’’, здебільшого ремісників і купців). Привід був особливий. Потьомкін розпочав відновлення нового козацького війська замість знищеного у 1775 -му Запорозького. Адже почалася чергова війна з Туреччиною за володіння Чорноморським узбережжям, а без козаків російській армії протистояти турецькій було складно. Це, як ніхто інший, розумів Потьомкін. У лютому 1787 року він розпочав формування нового козацького коша під назвою ‘’Вірне військо Запорозьке’’. Одним з перших був створений полк з населення Єлисаветградського повіту. Командиром Потьомкін призначив громадянина Івана Красноглазова. Місцева влада представила його як людину, надзвичайно популярну у місті, тямущу, свідому, з організаторськими здібностями і працелюбну. Особливо Красноглазов відзначився при переселенні мешканців з інших країв на малозаселені землі Приінгулля. Потьомкіну, який був ініціатором заселення краю, характеристика сподобалася, фельдмаршал призначив Красноглазова командиром полку. І не помилився. Полк під орудою єлисаветградського полковника брав найактивнішу участь штурму козацьким військом отамана Сидора Білого турецької фортеці Очаків та дуже укріпленого острова Березань. Зразки мужності і сміливості проявили полковник Красноглазов, жителі міста осавули Макар Мясников, Іван Фетисов, канцелярист Яким Скляревич. Всі вони одержали додаткові права на пільги.
…Рід Красноглазових перебрався на береги Інгулу одним з перших. Згідно з царським указом 1752 року на родючі землі Приінгулля дозволялося переселятися мешканцям Лівобережжя та Подолії. Поселялися вони ‘’у форштадті по той бік ріки Інгулу’’. Цю місцевість через десять років відвідає академік А. Гільденштедт і запише у своєму щоденнику: ‘’На Подолі 600 будинків, розміщених правильними вулицями, в них живуть купці та ремісники, підпорядковані магістрату. Тут же розташована торгова площа, обставлена лавками, ратуша, церкви православні та старообрядські’’. Переселенцям надавалося ряд пільг. Серед них і така: ‘’Хто заведе шовковичний завод, виноградний сад, тютюнову фабрику та інше таке, чого у державі мало або зовсім немає, тому дозволяється десять років без мита за кордон і всередині країни свій продукт і товар збувати’’. Іван Красноглазов вирішив займатися садівництвом та баштанництвом. Як переселенець-пільговик він одержав від коменданта фортеці наділ землі розміром 17 десятин (близько 20 гектарів). ‘’На развод лесов и садов’’, записано у межовій відомості. Йому виділили земельну ділянку на лівому боці урочища Сугаклеї поблизу слободи з такою ж назвою. У центрі наділу ріс могутній дуб, висаджений запорозькими козаками понад двісті років тому. (Історія дерева викладена вище). Навколо нього Красноглазов задумав створити леваду та баштан для вирощення винограду, кавунів та динь.
Історія земельного господарства Івана Красноглазова з роками обросла легендами і вигадками, які через сотню з лишком років переповів міський голова О. Пашутін у ‘’Історичному нарисі м. Єлисаветграда’’. Оскільки дані про Красноглазова довгий час були обмеженими, автор нарису викладає його історію як Казенного саду, виходячи з власних міркувань і службового становища. Пашутін стверджує, що ‘’сад розбитий генералом Мельгуновим за наказом імператриці Катерини з головною метою для поставки з нього до царського двору фруктів і овочів’’. (Як ще не написав, що імператриця висадила перше дерево, а генерал його поливав). За описом Пашутіна, вже наступного року до Петербургу було відправлено спеціальну ‘’коляску’’ з фруктами і овочами. Кавуни і дині так сильно сподобалися імператриці, що вона звеліла підвищити у званні прапорщика, який доставив товар у належному стані. Факт дарунку цариці плодів городу, можливо, дійсний, бо ще двічі, у 1775 і 1779 роках до столиці імперії також відправляли овочі і фрукти. Але вже з Виноградного саду, на який були перетворені баштанні левади Красноглазова. З 1795 року Виноградний сад був переданий місту. У ньому вирощували фрукти, виноград, садівником був призначений ієромонах Герасим. У саду вперше у цих краях була відкрита школа для вирощення саджанців, налагоджено переробку овочів і фруктів. Подальша історія Казенного саду – тема окремої розповіді.
Наступним прикладом благодійництва Красноглазова на користь громади було будівництво. У документах за 1784 рік знаходимо запис про те, що ‘’купцеві Красноглазову виділено 390 десятин землі’’. Таку кількість землі так просто не видають, її треба заслужити. Виданий наділ землевласник використав для благородної справи. Неподалік Казенного саду, на правому боці Сугаклії він розпочав будівництво слободи. Власне, там поселення існувало ще задовго до прибуття Красноглазова на нові землі. Мешканців козацької слободи були насильно переселено на Лівобережжя Дніпра ще у XVII столітті, від неї практично нічого не лишилося, не збереглася навіть назва. Тому новий господар назвав поселення своїм прізвищем – Красноглазівка. Довгі роки село було окремою адміністративно-територіальною одиницею, у 30-і роки минулого століття його об’єднали з селом Масляниківкою і віднесли до Черняхівської сільської ради. З утворенням Кіровоградської області відбувся черговий територіальний поділ і Красноглазівку разом з Масляниківкою приєднали до обласного центру. Тепер Красноглазова складає кілька вулиць у північно-західній частині Масляниківки.
З Красноглазівкою пов’язана легенда, що народилася у кінці XVIII століття і передавалася з покоління до покоління. Приводом для розголосу стали сумні події, коли у місті лютувала страшна хвороба – чума. Протягом листопада 1770 – січня1772 років вона забрала життя понад 1300 людей. Мерців ховали за містом поблизу Казенного саду, на кордоні земель, що належали Красноглазову. Жертви епідемії, їхні речі возилися в одне місце, до них суворо заборонялося торкатися, знімати одяг, прикраси. Померлих загорнули землею, над ними насипалимогилу (курган). У народі його назвали Чумкою. Років через десять Чумкою зацікавилась група шукачів скарбів. Наслухавшись оповідок про багатства Литої могили під Кучерівкою (тепер Знам’янський район), де були розкопані нечувані золоті вироби скіфських царів, копачі потайки розрили Чумку. І жорстоко поплатилися – померли від чуми. Керівництвом міста були вжиті термінові заходи для локалізації епідемії. Шукачів скарбів вкинули у розриту ними ж могилу, її ретельно закидали землею, яку розрівняли і засадили деревами.
Благодійність козацького полковника вилилася ще в один дарунок місту. Коли на лівий берег Інгулу прибули поселенці-старовіри з Подолу, вони заснували одну з перших вулиць поселення з назвою Христовоздвиженська. У 1755 році на її початку збудували дерев’яну церкву в ім’я Успіння Пресвятої Богородиці з прибудовами на честь Чудотворця Миколая та Великомучениці Варвари. Вулицю, на якій її встановили, дали нову назву від цього храму. Місцевість розширювалася дуже швидкими темпами, на Поділ масово прибували ремісники і купці, які ставали міщанами. Забудовувалися нові вулиці, збільшувалася кількість прихожан, неподалік Успенської церкви було відкрито два храми – старообрядницький та православний. Успенський став головним, тобто Собором. Слід відзначити – він був першим храмом на території сучасної області. Щоправда, дещо раніше – у Новомиргороді у 1752, у Малій Висці та Новій Празі у 1754-му теж відкрилися церкви, але вони були похідними, військовими. Успенський Собор служив вірянам понад чотири десятки років. Але у 1789 його спіткала біда – храм згорів під час великої пожежі, коли згоріла майже половина міста. Спорудити на тому ж місці новий Собор взявся Іван Красноглазов за власний кошт. Не дерев’яний – мурований, з великою дзвіницею, під нею дві лавки для торгівлі і два погреби. У дворі була обладнана лавка для продажу свічок. Собор був обнесений високою цегляною огорожею. Освячення храму відбулося 15 серпня (за григоріанським календарем) 1798 року у день Успіння Пресвятої Богородиці. За традицією тих часів вулиця, на якій розміщувався храм, називали так само. Тому Хрестовоздвиженську вулицю перейменували на Успенську. Назва вулиці Успенська існувала до 1909 року. Саме тоді відзначалося 100-ліття від дня народження письменника Миколи Гоголя. У Єлисаветграді його святкували дуже масштабно. Відразу три вулиці – Безпопівську, Василівську і Успенську об’єднали в одну і назвали іменем М. Гоголя. Сьогодні вона найдовша у Кропивницькому: починається від мосту на Вокзальній вулиці (Ковалівка), закінчується за Олександрійською (Кущівка).
Полковник і благодійник Іван Красноглазов помер у липні 1801 року. Поховали його на церковному цвинтарі з великими почестями. На надмогильному камені написали: ‘’Благодійнику хай буде вічна пам’ять’’. Писаний художником портрет Івана Красноглазова був виставлений навічно у стінах храму, спорудженому благодійником. Майже 130 років прихожани Собору віддавали земні почесті щедрому благодійнику і добрій людині. Після захоплення влади у колишній Російській імперії збільшовиченим московсько-пітерським ‘’пролетаріатом’’ і створенням нової імперії – СРСР, православній церкві було нанесено нищівного болю. Найбільше і найпершим у Єлисаветград постраждав Успенський собор. У 1922 році комісари конфіскували усі церковні цінності, пізніше його перетворили на Будинок фізкультури. Будівля потерпіла під час боїв за місто у кінці 1943 року, а ще через три року була розібрана повністю, на місці Собору та цвинтаря, на якому похований прах Івана Красноглазова, збудовано масивну споруду обласного комітету партії. Тепер у ньому розміщена міській рада м. Кропивницького.
Світлини: Міський сад у кінці ХІХ століття; Козак ‘’Вірного війська Запорозького’’; Собор в ім’я Успіння Пресв’ятої Богородиці XVIII століття.
Далі буде.
