Після досить жвавого обговорення містичного ресторану-вар’єте “Модерн” згадаємо не менш цікавого персонажа, котрий залишив у Єлисаветграді згадку про себе.
Був колись в селі Іскрівка (тепер Петрівського району Кіровоградської області) вірний послідовник Іоанна Кронштадтського отець Микола. 2 жовтня 1919 року загинув від рук більшовиків, каже його теперішня «легенда». У 2001-му жертву канонізували до лику святих під іменем Миколая Іскрівського. Однак в описі подвижницького житія не сказано, що насправді його знищили махновці, рейдуючи до свого Гуляй-Поля після кровопролитних боїв біля Перегонівки. Духовний наставник з дзвіниці «окропив» кулеметом рейдовиків. Ті розвернули гармату, садонувши по святителю. І душа отця Миколая полетіла на небо…
Це заспів. А пісня буде така.
Єлисаветщина – земля національно строката. Коли до неї у війні 1918-1920 років додався ще й соціальний чинник, виникла вибухова суміш. Місто та околиці топтали юрби «визволителів», що мали тут своїх симпатиків. У тло тих подій добре вписалися два антиподи – «батько» Нестор Махно і «генерал Яша» Слащов – улюбленці вояків. Фігура першого вже досить висвітлена, а про Слащова, котрого останнім часом вподобали адепти «братскіх связєй», варто додати кілька слів.
Персона він колоритна. Якщо Нестор починав анабазис разом з червоними, то Яків – з білими. Потім обидва діаметрально змінили орієнтири. Мов рідні діти одного тата, мали конфліктні характери, постійно опонуючи один Троцькому, а інший Врангелю.
Демонстративний опонент «білої кості» Слащов пнувся, однак, виглядіти ще «білішим» від Денікіна, Врангеля, Шилінга, Май-Маєвського, фальшиво відтвореного у стрічці «Ад’ютант його превосходительства». Та й сам Слащов знайшов двійника Хлудова у фільмі «Біг» геть не таким, яким був насправді. Змагаючись з Май-Маєвським у горільчаних «забігах» перемагав, бо був ще й кокаїніст. Ці наркозалежні, кажуть, не п’яніють і дружать з діареєю. Возив в окремому вагоні персональний зоопарк (знати б, чи мав там страусів?). У білому гусарському ментику з чужого плеча, яких уже ніхто не носив, і білим папугою на плечі, виглядів блазнем.
Мав славу лютого вішателя, чим відмітився не лише в Єлисаветграді. З 4 вересня 1919 року впродовж трьох днів денікінці вели кровопролитні бої з махновцями біля станції Помічна. Біляки вдало ввели у бій бронепотяги і розбитий Махно відступив на Умань. Чотирнадцятого вересня під Новоархангельськом махновців оточено переважаючими силами (20 тис. багнетів і 10 тис. шабель) і знову розбито з великими втратами. 22 вересня 4-а піхотна дивізія генерала Слащова взяла Умань. Слащов був так упевнений в подальшому успіху, що почав дочасну роздачу нагород за перемогу. Пізніше мемуарист Володимир Альмендингер писав, що Сімферопольський офіцерський полк одержав 109 георгієвских хрестів і 7 медалей, а командир полку Сергій Гвоздаков підвищений до генерал-майора.
Але 27 вересня 1919 року біля Перегонівки теперішнього Голованівського району відбулася найкривавіша і найважча для махновців битва. Їхні полки кілька разів кидалися в багнетні атаки, захоплювали Перегонівку, потім відходили під натиском білих. У Перегонівці, ставши в каре, 1-й Сімферопольський, 2-й Феодосійський і Керч-Єнікальський офіцерські полки чинили запеклий опір піхотним полкам 2-го корпусу махновців. Результат битви вирішила махновська кіннота, що, обійшовши білі порядки, вдарила з тилу і офіцерське каре розпалося. Вершники 10-тисячною лавиною, посиленою тачанками з кулеметами, форсували Ятрань і погнали білих від Перегонівки. У полі під Краснопіллям 51-й Литовський офіцерський полк був ущент порубаний, а 1-й і 2-й Лабинські пластунські полки здалися у полон. Махновці гнали біляків понад 25 верст до річки Синюхи, покриваючи поля посіченими офіцерами, а залишки полків потопили в річці. Втекти вдалося лише частині білої кінноти. Слащов втратив 6 тисяч убитими, 5 тисяч денікінців взято в полон.
Той же Альмендингер згадував: «Роты шли, обреченные на гибель. Знали, что пощады не будет. Двигались без дорог по крупной пахоте. Солнце начало припекать. По пятам двигалась пехота махновцев, но цепи наши расстрелу не подвергала, так как у них кончились патроны… Конница противника все время набрасывалась на нас на обоих флангах… Падали раненые и, чтобы не попасть в руки врага, сами себя достреливали… Оставшиеся около 60 человек под командой командира второго батальона капитана Гаттенберга повернули цепью на Чуровку и стремились добраться до леса, что восточнее этой деревни. Не суждено было им уйти. Конные атаки они отбили, но артиллерия махновцев, выезжая поорудийно, перекатами расстреливала цепь картечью. Патроны кончились. Оставшихся в живых конница перерубила. Капитан Гаттенберг застрелился…».
Сам же Слащов згадував бої з Махном у піднесених тонах: «Оставался один типичный бандит – Махно, но не мирившийся ни с какой властью и воевавший со всеми по очереди. Единственно, в чем ему надо было отдать справедливость – это в умении быстро формировать и держать в руках свои части, введя даже довольно суровую дисциплину. Поэтому столкновения с ним носили всегда серьезный характер, а его подвижность, энергия и умение вести операции давали ему целый ряд побед над встречавшимися армиями… Махно являлся очень серьезным противником и заслуживал особенного внимания со стороны белых».
Денікін якраз тоді втратив свій шанс в’їхати у Москву на білому коні. Тому був не надто високої думки про Слащова, як любителя похизуватися: «Это был ещё совсем молодой генерал, человек позы, не глубокий, с большим честолюбием и густым налётом авантюризма».
«Неуравновешенный от природы, – доповнював спадкоємець Денікіна генерал-лейтенант барон Врангель, – слабохарактерный, легко поддающийся самой низкопробной лести, плохо разбирающийся в людях, к тому же подверженный болезненному пристрастию к наркотикам и вину, он в атмосфере общего развала окончательно запутался».
Відступаючи з України 17-го листопада Слащов прибув до Єлисаветграда. Цьому передувала телеграмма: «17 ноября выезжаю из Знаменки в Елисаветград сам так как в городе и его окрестностях есть какое-то неполное понимание единой России. Кто понял прошу прибыть ко мне». Він мав на увазі селянські повстання у повіті із-за дій слащовських каральних загонів. Містян теж «заспокоювали» вельми просто –повішенням на кавалерійському плацу 12 осіб з українськими прізвищами (Стратієнко, Гончар, Замуленко, Тригуб, два Федорченка, Маштак, Кириченко, Дмитренко та інші). Мабуть, за прізвищами легше було виявляти ворогів.
З книга «Годы борьбы»: «12 трупов, висевшие на площади в продолжении целого дня, страшно возмутили рабочую массу. Рабочие протестовали очень настойчиво и под их влиянием Совет профсоюзов послал к Слащеву делегацию в Знаменку. В состав делегации вошли: Н.А.Якубовский, Е.К.Вакуленко, Джиган, Касперкевич, Эльский, Ситников, Ясинский и Гольский. К делегации Совета профсоюзов присоединились представители от городского самоуправления: Волотковский Б.П. – исполнявший обязанности гор. головы и член управы Погореловский И.С. От еврейской общины поехали М.Г.Додин и Б.3.Резников. От биржевого комитета И.В.Брон и от комитета помощи Добрармии Д.С.Горшков.
20-го ноября в 8 часов делегация отправилась в Знаменку. Мелиссарато – начальник Елисаветградского уезда провел их в вагон Слащева. Генералу была представлена докладная записка, в которой в очень осторожных выражениях писалось о том, что пора уж дать возможность городу жить в спокойных условиях. Кое-что делегаты добавили и от себя. Так меньшевик Якубовский «просил не смешивать» социалистов-меньшевиков и эсеров с большевиками, которые одни лишь есть враги Добрармии. Волотковский заикнулся было, что частые, мол, расстрелы, а особенно публичные казни через повешение, вредно отражаются на детей.
Слащев поговорил с делегацией, что называется, «по душам», пообещал все, что у него просили, и делегаты отбыли из Знаменки. Но все продолжалось в городе по старому: контрразведка расстреливала десятками «при попытках к бегству», евреев били и грабили, помещики кутили и безобразничали, а рабочих арестовывали, очень часто не осведомляясь об их партийной принадлежности. Правда, президиум союза «Металлист» в списке своих членов, представленных в контрразведку предусмотрительно поставил около фамилий большевиков и «подозрительных» кресты красным карандашом».
Співак Олександр Вертинський згадував: «Однажды вечером, разгримировавшись после концерта, я лег спать. Часа в три ночи меня разбудил стук в дверь. Я встал, зажег свет и открыл ее. На пороге стояли два затянутых элегантных адъютанта с аксельбантами через плечо. Они приложили руки к козырьку. – Простите за беспокойство, его превосходительство генерал Слащев просит вас пожаловать к нему в вагон откушать бокал вина. – Господа! – взмолился я. – Три часа ночи! Я устал, хочу отдохнуть! Возражения были напрасны. Адъютанты были любезны, но непреклонны. На всякий случай они старательно поправляли кобуры с револьверами. – Его превосходительство изъявил желание видеть вас, – настойчиво повторяли они. Сопротивление было бесполезно. Я оделся и вышел. У ворот нас ждала штабная машина. Через десять минут мы были на вокзале. В огромном пульмановском вагоне, ярко освещенном, сидело за столом десять-двенадцать человек. На столе – грязные тарелки, бутылки вина, цветы… Все скомкано, смято, залито вином, разбросано. Из-за стола быстро и шумно поднялась длинная, статная фигура Слащева. Огромная рука протянулась ко мне. – Спасибо, что приехали. Я большой ваш поклонник. Вы поете о многом таком, что мучает нас всех. Кокаину хотите?.. – Нет, благодарю вас. – Лида, налей Вертинскому! Ты же в него влюблена! Это и была Лида, его любовница, женщина, делившая с ним походы, участница всех сражений, дважды спасшая ему жизнь. Худая, стройная, с серыми сумасшедшими глазами, коротко остриженная, нервно курившая папиросу за папиросой. Я поздоровался. Только теперь, оглядевшись вокруг, увидел, что посредине стола стояла большая круглая табакерка с кокаином и что в руках у сидящих были гусиные перышки-зубочистки. Время от времени гости набирали в них белый порошок и нюхали его. Привезшие меня адъютанты почтительно стояли в дверях. Я внимательно взглянул на Слащева. Меня поразило его лицо. Длинная, белая, смертельно белая маска с ярко-вишневым припухшим ртом, серо-зеленые мутные глаза, зеленовато-черные гнилые зубы. Он был напудрен. Пот стекал по его лбу мутными, молочными струйками. Я выпил вина. – Спойте мне, милый, эту… – Он задумался – «О мальчиках»… – «Я не знаю, зачем»… – Его лицо стало на миг живым и грустным. – Вы удивительно угадали, Вертинский. Это так верно, так беспощадно верно. Действительно, кому? Кому это было нужно? Правда, Лида?.. На меня взглянули серые русалочьи глаза. – Мы все помешаны на этой песне, – тихо проговорила она. – Странно, что никто не сказал этого раньше. Я попытался отговориться: – У меня нет пианиста… – Глупости. Николай, возьми гитару! Ты же знаешь наизусть его песни! И притуши свет. Но сначала понюхаем… Генерал набрал в нос большую щепотку кокаина. Я запел. Высокие свечи в бутылках озаряли лицо Слащева – страшную гипсовую маску с мутными, широко выпученными глазами. Его лицо дергалось. Он кусал губы и чуть-чуть раскачивался. – Вам не страшно? – неожиданно спросил он. – Чего? – Да вот, что все эти молодые жизни… псу под хвост! Для какой-то сволочи, которая на чемоданах сидит! Я молчал. Он устало повел плечами, потом налил стакан коньяку. – Выпьем, милый Вертинский! Спасибо за песню! Я молча выпил. Он встал. Встали и гости. — Господа, – сказал он, глядя куда-то в окно. – Мы все знаем и чувствуем это, только не умеем сказать! А вот он умеет! – Слащев положил руку на мое плечо. – А ведь с вашей песней, милый, мои мальчики шли умирать! И еще неизвестно, нужно ли это было? Вы правы! Гости молчали. – Вы устали? – тихо спросил он. — Да… немного… Он сделал знак адъютантам и сказал: – Проводите Александра Николаевича! Адъютанты подали мне пальто. – Не сердитесь, милый! – улыбаясь, сказал генерал. – У меня так редко бывают минуты отдыха! Вы отсюда куда едете? – В Севастополь. – Ну, увидимся! Прощайте! – и подал мне руку. Я вышел. Светало. На путях надрывно и жалостно, точно оплакивая кого-то, пронзительно свистел паровоз».
Побачилися вони знову аж у Стамбулі.
Раптом з Туреччини у листопаді 1921 року – сенсація – повернення Слащова з дружиною і групою офіцерів із Стамбулу додому. На севастопольському причалі їх урочисто зустрічав не хто інший, як Дзержинський. Виявилося, що за врангелівщини Слащов та ще пара десятків генералів збиралися вчинити переворот в Криму. Змовлялися з більшовицькими емісарами. І якщо того не трапилося, то тільки тому, що після підписання радянсько-польського миру Кремль зміг вирішити кримське питання разом з махновцями без білих однодумців.
Герой Криму закликав білих емігрантів повертатися в червону Росію. Дехто його почув. Очевидно, вірили, що «Яшка», перегравши більшовиків, завдасть їм удару із середини. Зокрема, генерал-майор Дмитро Єнько, полковник Андрій Іванов твердили, ніби Слащов мав отримати дивізію для вторгнення в Румунію. Ось тут-то він і підніме війска проти радянців. Але, як визнавав у 1956 році ще один полковник Борис Сергеєв: «Конечно, это только предположения, но очень правдоподобные, зная характер Якова Александровича…».
Кілька років Слащов викладав воєнні науки у профільних червоних закладах. 11 січня 1929 року убитий якимсь Коленбергом, що ніби мстився за страченого брата.
Не виключено, що ще одного «мученика», як і Миколая Іскрівського та Миколу ІІ, ось-ось послідовники російської церкви впишуть до святців і він замироточить.