Найцікавіші вулиці Єлисаветграда: Мікрорайон Миколаївка

«Міська комісія виїжджала для огляду місцевості для пристрою робітничої слобідки Миколаївки. Найбільш відповідає вимогам місцевість за полотном залізниці до цвинтарної церкви «Всіх скорботних радість». Місцевість ця рівна, хоча трохи з ухилом у бік залізниці. Надалі належить розпланувати слобідку на квартали і двори», – повідомляла газета «Голос Юга».

Доводилося читати, що слободу назвали Миколаївка в 1914 році на честь 20-річчя сходження на престол імператора Миколи ІІ. Але назва «Миколаївка» зустрічається і в документах 1909 року. Тож на честь якого Миколая назвали район, досі таємниця. А от чому «Нова», зрозуміло. Подивіться на план Єлисаветграда 1913 року – слобідка має надзвичайно чітке планування: рівні паралельні вулиці, однакові квартали. Так само виглядають ще три молодих райони – «Нова Кущівка», «Нова Катранівка» та «Нова Олексіївка». На відміну від старих Кущівки і Катранівки, які забудовувались десятиліттями і досить хаотично, нові райони будувалися відразу і «під ключ» – з дорогами, парками і т.п.

Так в центрі робочої слободи від початку був розбитий парк, який з дельтаплану мав вигляд англійського прапору, клуб, незабаром з’явилася школа для дітей працівників заводу Ельворті. Хоча не тільки Ельворті. Робітники інших машинобудівних заводів – Шкловського, Яскусльського, Кесслера – звернулися до міської управи з вимогою теж виділити їм землю в слобідці. Міська влада цю вимогу виконала, хоча більшість ділянок дісталися все ж таки робітникам Ельворті, адже інші власники не виділяли своїм працівникам кредити на будівництво.

У 1911 році між бажаючими будувати житло в слободі провели жеребкування, і на початку 1912-го розпочалося будівництво. Навіть сьогодні помітно, що більшість будиночків слободи будували за одним і тим самим типовим проектом. Будували дуже швидко! На плані 1913 року ми вже бачимо доволі великий район, окреслений вулицями Військова (сучасна Братиславська), Торгова (Колгоспна, Левитського), Севастопольська та Лагерна (Ціолковського).

Була тут тоді, до речі, і вулиця Ельвортінська – не центральна, скраєчку (сучасна Гаспаряна). Не знаємо, чи була це ініціатива Роберта Ельворті, міської влади чи вдячних мешканців, але випадок навіть для нашого часу безпрецедентний! Це вже в 1920-х вулиці і міста радо почали називати іменами живих людей. До революції це було не просто нетрадиційно, а дико! Навіть назви «Гоголя», «Пашутінська» прижилися у нашому місті далеко не відразу, хоча отримали свої назви вже після смерті Гоголя та Пашутіна. У ХІХ столітті вулиці взагалі ніколи (!) не називали «на честь». Це ноу-хау ХХ століття. На Новоолексіївці, наприклад, яка будувалася одночасно з Новомиколаївкою, на початку минулого століття вже було чимало назв на честь видатних людей, які жили у нашому місті: Суворовська, Потьомкінська, Остен-Сакена.

Назви «на честь» проіснували недовго. Новий час створив нових кумирів: Потьомкінську перейменували на Ушакова, Ельвортінську – на Воровського, а тепер вже на Гаспаряна… Завод Ельворті більшовики перейменували у «Червону Зорю», а слобідку, де і надалі селилися робітники – у «Червонозорівку»…

А от центральна вулиця слобідки тоді носила красиве ім’я Фонтанна. Пізніше вона теж була перейменована – на честь Олени Журливої, відомої української поетеси 30-х років, яка після таборів, заслань, воєнних поневірянь та післявоєнного голоду, старенька і важко хвора, приїхала в наше місто і влаштувалася вчителькою у колишню «Школу Ельворті» під своїм справжнім прізвищем – Котова. Жила Олена Котова якраз на Фонтанній. За кілька років поетесу впізнали, її маленький будиночок на Фонтанній перетворився на справжню Мекку для кіровоградських поетів та письменників 60-х років. А після її смерті Фонтанну перейменували на її честь.

Якщо вірити документам міської думи за 1913 рік, то Миколаївське народне училище (за нашими мірками, початкову школу) збудували за рахунок міського бюджету. В архіві збереглося навіть прохання мешканців слободи про будівництво училища. Хоча в народі цей навчальний заклад називали «школою Ельворті». І, як розповідає вчитель історії та завідуюча музеєм школи № 3 Світлана Новік, нащадки Роберта Ельворті, які неодноразово відвідували школу, щиро переконані, що їхній пращур не тільки збудував цю школу за власний кошт, але й платив зарплатню вчителям.

Офіційно заняття в школі розпочалися восени 1915-го. В 1916-му в школі вже було майже 200 учнів, 5 вчителів та троє вихователів. Незважаючи на те, що під час війни 1941-1945 в приміщенні був шпиталь (спочатку німецький, а після звільнення Кіровограду – радянський), в школі чимало збереглося з тих часів: чудові ковані парапети (сьогодні вкриті багатьма шарами фарби, але то справа часу), кахлі на підлозі. Ці кахлі, які і зараз виглядають, як нові, закуповували у харківського промисловця Бергенгейма. У нього ж купували цеглу для будівництва школи – з клеймом «Бергенгейм» та написом «Рrima.А»…

Чесно кажучи, красою Стара-Нова-Миколаївка не дуже вражає. Розкішних старовинних будинків, як на Пушкіна чи в центрі міста, тут не побачиш. Це – робітничий район, соціальне житло. Приміщення школи – мабуть, найцікавіша будівля в цьому районі.

Вражає інше: скромні, без надмірностей цегляні будиночки, які робітники самотужки будували більше ста років тому, прекрасно виглядають і зараз. А бруківка на дуже широких вулицях (справжніх проспектах, за єлисавтеградськими мірками) сьогодні цілком придатна для використання на відміну від асфальту, покладеного 10 років тому…