Купівля-продаж землі – це вже неминуча завтрашня реалія. Але ж вони йдуть далі: варять воду, аби допустити на наш земельний торжок іноземців. Ще й дозволити їм прихапати в одні загребущі руки… до 200 тисяч гектарів ураїнської ріллі.
Не класифікуватиму цей світом не бачений рецидив шизоїдної щедрості, який щонайменше треба б лікувати у жорстко ізольованому психо-неврологічному диспансері.
Я про інше. Про ту колись гучну партію захисників села, що так рано почала і так мало утяла. Почала як голінна сила добрих господарів, з чиїх рук врожається нива, розвивається сільська господарка, на яких іще тримається чи втримується українське село. А стала довгим шлейфом курдупеля-діляги, на всі ноги майстра. Це ж він водевільно потрясав пухкими кулачами на рясних передвиборчих білбордах: “Не дамо продати землю!”
І що? Прокотився покотольом повз Раду та й здувся… Тихо склався складометром. Усією партію.
Від Мишка – мишей пів мішка.