Над Амуром хмари ходять хмуро 

На початку 50-х років один із північних таборів в районі Магадана збунтувався. Засуджені роззброїли охорону, перебили вартових і під командуванням політичного зека – колишнього старшини-оунівця – пішли з табору багатолюдною юрбою. Це була солідна сила, озброєна чим попало і частково зброєю, відібраною в охоронців. Сміливцям не було чого втрачати, вони переможно йшли від табору до табору, змітаючи виставлені залоги та загороджувальні перешкоди і звільняючи інших осуджених. Ряди повстанців росли в геометричній прогресії, захоплюючи нову зброю і боєкомплекти, запасені для їхнього ж знешкодження, поповнюючи провіантом на табірних складах свої заплічні торбини.
І не дивно, що людське поповнення стало таким масовим, бо все узбережжя Охотського моря довжиною близько двох тисяч кілометрів аж до Амуру було густо обплутане колючими табірними дротами. Отже, у непокірних народилася неймовірної відваги думка – створити багатолюдну армію, а потім, пройшовши важкий шлях і опираючись на противників радянського режиму – досягти волі. А для досягнення мети треба було хоча б перейти радянський кордон, до найближчого з яких пролягло щонайменше дві тисячі кілометрів.
Слід пам’ятати, що в ті післявоєнні роки в енкаведистських таборах, знаходилося особливо багато найнепримиренніших антиподів інтернаціонального більшовизму – націоналістів – колишніх учасників з’єднань ОУН-УПА, «лісових братів» з Прибалтики, інших людей, знайомих з конкретними, а не вичитаними з книжок методами військового протистояння, затятих, з непохитними переконаннями і з достатнім стратегічним мисленням, котрі практично ще вчора на рівних билися із беріївськими «орлами» та гітлерівськими «арійцями». Саме вони, безіменні, очолили повстанців. І, диво дивне, до них примкнули навіть ті, що за інших обставин обов’язково стали б їм впоперек дороги – радянські офіцери й рядові, осуджені режимом, кримінальники, політичні опоненти влади.
У ті роки для такого походу склалася сприятлива міжнародна обстановка. У Кореї розгорілася, на перший погляд, ніби громадянська війна, насправді ж спонукана і ведена міжнародним комунізмом та міжнародним капіталом. Ворогуючі корейці з одного боку були підтримані Радянським Союзом і комуністичним Китаєм, з іншого – оперлися на Сполучені Штати. Війна тривала з перемінним успіхом більше трьох років (червень 1950 – липень 1953). Ні для кого не було секретом, що найкраще себе у конфлікті проявив, як тоді жартували, «корейський» військовий льотчик Лі Сі Цин, котрий на новинці – реактивних МІГах – на перших порах бив американців, як мух.
Отже Радянський Союз, кинувши війська у корейську авантюру, відволікався від домашніх проблем і йому була зовсім не з руки поява свого внутрішнього фронту, бо проти нього потрібно було вишукувати резерви в особі того ж таки льотчика Лісіцина.
Додамо, що Китай також переживав не найкращі часи: йшла війна між комуністами і гомінданівцями, яка хоч і витіснила сили Чан Кай-ші на острів Тайвань, але ті в будь-який момент могли вдертися в континентальний Китай. А це була неабияка потуга. Набагато більша армія інтернаціоналіста Мао Цзе-дуна на змогла розгромити національну армію Гоміндану. І ось китайські націоналісти, яких таємно підтримувала Великобританія, запропонували висадити в Кореї свій стотисячний експедиційний корпус, аби зупинити китайських комуністів. Південна Корея зраділа підтримці – там розуміли, що вишколені солдати не затримаються на півострові, а вдарять так, щоб вийти на оперативний простір Маньчжурії. Себто, на територію своїх корінних інтересів, і визволена об’єднана Корея стане їхнім спокійним вдячним тилом. І от уявіть собі, що обидва береги Амуру опанували союзники – китайські й українські націоналісти! Сталіну таке не могло приверзтися навіть у кошмарному сні, а тут цілком реальна небезпека.
Якось, кілька років тому, на переговорах про участь поляків у бойових діях проти фашистів, представник Лондонського уряду Польщі запитав про долю тисяч польських офіцерів, інтернованих при вступі Червоної армії в Польщу в 1939-му. Сталін, знаючи, що їх розстріляно, знущально відповів: «Вони втекли до Маньчжурії». І ось тепер доля зло пожартувала над батьком всіх народів.
Але мався у цьому величному задумі жертв сталінських таборів, які вдихнули п’янке повітря свободи, неабиякий мінус – де взяти необхідну кількість сучасної зброї з боєзапасом для такого грандіозного походу? Адже майже беззбройні люди, хай їх буде навіть мільйон, безпомічні проти танків, артилерії, авіації. Якщо за Гомінданом і Чан Кай-ші проглядалася тінь Англії, за Республікою Кореєю – США, за КНДР – СРСР і Китаю, то за повстанцями не було нікого. А чим далі на південь, то їхній рух стикався зі все сильнішими і концентрованішими контрударами енкаведистів.
Раптом пролунав грім серед ясного неба – прийшла звістка, що корейці по 38 паралелі поділили країну і замирилися. Чан Кай-ші не відправив експедиційне військо на континент, бо висадці з незрозумілих причин уперто противилася американська урядова верхівка, хоча військове командування рішуче схилялося до продовження боїв, тим більше, що в повітряних силах уже з’явилися винищувачі, кращі за радянські. Але політики відправили у відставку низку «неслухняних» генералів на чолі з командувачем Далекосхідного театру воєнних дій чотиризірковим генералом Д.Макартуром. Коли нового командувача генерала М.Ріджуея журналісти запитали, чому американці не перемагають у Кореї, той відповів: «Тому, що мені наказано НЕ перемагати».
Розуміючи, що за нових умов в Союзі півмільйона повсталих будуть розгромлені регулярними військами, командир групи повів соратників до Чукотки, щоб перебратися на Аляску. Усі загороджувальні загони, кинуті назустріч цьому «залізному потоку», як і раніше, зміталися з дороги. Чоловіки й жінки йшли через тундру до Берингової протоки. Пройдено вже більше третини шляху. Тоді компартійна кліка кинула проти них стратегічну бойову авіацію. На білому снігу тундри величезні чорні людські маси були беззахисні. Виступ тривав уже четвертий місяць. Вичерпалися харчі, не було з чого розкласти вогнищ, аби зігрітися. Їх громили прицільним бомбометанням, а потім добивали перебазовані штурмовики на бриючому польоті. На довгих кілометрах у тундрі залишався кривавий слід місива від розбомбленої армії повсталих в’язнів. Одиницям вдалося врятуватися від загибелі і донести у часі відгомін трагічних подій нащадкам.
А в 1954 році вибухнуло повстання безпосередньо в таборах Приамур’я, що охопило територію до шестисот кілометрів у діаметрі з центром у місті Амурської області з блюзнірською назвою Свободний. Однак і цей тримісячний виступ був придушений збройною силою.
Та ще довгий час залишалося загадкою рішення американського істеблішменту віддати перемогу радянському блоку. Правда, пізніше вияснилися причини тих дій. Виявляються, поставивши на коліна комуністів, ділки Уолл-Стріту знищили б образ ворога. А не маючи ворогів, немає проти кого воювати. Такої розкоші всесвітні банкіри собі дозволити не могли. Адже всяка війна приносить небувалі прибутки у першу чергу фінансистам, тому що змушує виробників брати кредити під небувалі за мирного часу відсотки. Недарма мільйонер Генрі Форд казав: «Щоб припинити війни назавжди, не треба творити ніяких Організацій Об’єднаних Націй. Вистачить взяти під державний контроль 50 світових банкірів. Вони ж бо викликають війни, щоб з нічого заробляти мільярди доларів». А Сталін і Гітлер були не дурніші за Форда, щоб не розуміти цього. Зрештою, і зійшли з політичної сцени, коли взялись за наведення фінансового порядку в світі. Особливо переборщив з тим фюрер. Сталіну теж було не легше, але з іншої причини. Адже він сам був чи не найбільшим світовим олігархом.
Комусь розказане тут, можливо, видається фантастикою. Однак від фактів нікуди не подітися – так було!
Леонід БАГАЦЬКИЙ